Олександр Дубчак був серед тих українських воїнів, які на другий день повномасштабної війни не дали можливість російським окупантам прорватись в Київ, перетнувши Гостомельський міст через річку Ірпінь. Під час виконання того вкрай важливого для оборони столиці бойового завдання загинули двоє побратимів Олександра — лейтенант Захар Квасний і сержант Роман Шиманський. Захар і Роман взяли на себе найнебезпечнішу частину роботи — безпосередньо виконати підрив. А для цього слід було лишитися біля мосту. На заході «Рани бучанської землі» були присутні їхні родичі.
«Росіяни пострибали зі своєї техніки й кинулись тікати хто куди»
— На початку повномасштабного вторгнення командування поставило завдання знищити Гостомельський міст через річку Ірпінь, щоб не допустити подальше просування ворога в бік столиці, — розповів «ФАКТАМ» учасник тієї бойової операції сапер Олександр Дубчак. — Ми виконали мінування. Потім почекали, поки відступить по тому мосту українська військова техніка. Незабаром наблизилась російська колонна. Коли певна її частина перебралась через міст, було здійснено підрив.
Його виконали командир нашого взводу лейтенант Захар Квасний і командир відділення сержант Роман Шиманський (він мав чималий бойовий досвід, який набув в АТО). Роман добровільно викликався залишитися з командиром. На превеликий жаль, обидва вони загинули, коли після виконання завдання відходили від мосту. Адже тривав запеклий стрілецький бій. Працювали міномети, вівся вогонь з бронетехніки. До речі, коли після проведення мінування наш інженерно-саперний взвод відкочувався від мосту, вогонь кулеметів був таким щільним, що кулі збивали гілляки з дерев.
— Я правильно розумію, що одна частина російської колони перебралась через міст, а інша — була змушена зупинитися на протилежному березі?
— Так. З тієї російської колони встигли перебратися через міст броньований УАЗик, БТР-80 (бронетранспортер) і два чи три КамАЗи (точну кількість вже не пам’ятаю). Ворожі солдати почали звідти вистрибувати під прикриттям кулеметного вогню з БТР-80. Але українські піхотинці всіх їх поклали. Решта російської техніки лишилася на іншому березі Ірпеня. Росіяни, які в ній знаходились, пострибали на землю і кинулись тікати хто куди, покидавши свою майже цілу техніку.
— Це була піхота?
— Ні. За даними радіоперехоплення розмов противника, стало відомо, що то була колона російських спецпризначенців поліції (ОМОН чи щось подібне до нього). КамАЗи в них не зеленого, а сірого кольору.
Через пару днів з радіоперехоплень ми дізналися, що в противника фактично паніка через провальний для нього бій біля Гостомельського мосту.
— Яка кількість вибухівки знадобилася, щоб його підірвати?
— Думаю, що не слід розголошувати цю інформацію.
— Як вдалося замінувати міст так, щоб ворог не завадив вам це зробити? Ви вночі виконували це завдання?
— Ні, мінували безпосередньо перед заходом російської колони на міст в умовах боєзіткнення з ворогом. Проте ми встигли виконати нашу роботу якісно. Цьому допомогло те, що ми вже на той час мали бойовий досвід. Тож знали, скільки й куди закласти. Існує багато нюансів, технічних питань, які ми мали врахувати. Також слід було виконати певні математичні розрахунки.
— Скільки часу знадобилось вашому саперному взводу для проведення мінування мосту?
— Десь хвилин 20.
Важливо сказати про таке: коли ми поверталися після підриву мосту, побачили транспортну розв’язку, яка була забита цивільними автівками — люди евакуйовувалися в сторону Києва. Уявляєте, що б з ними сталося, якби ми не підірвали міст і на ту транспортну розв’язку прорвалася колона російських спецпризначенців? Ми тепер знаємо, як поводилися окупанти з цивільними на Київщині, тож на розв’язці могла б розігратися жахлива трагедія.
Також слід зазначити, що надалі ворог за Гостомельський міст так і не просунувся — в тому місці лінія фронту зупинилася. За тим мостом знаходиться гребля, а далі Горенка (найближче до Києва село. — Авт.), яке ворогу так не вдалося захопити.
«Хоча я побачила свого загиблого сина, ніколи не змирюсь з цією втратою»
Тут слід сказати, що оборону Гостомельського мосту і ділянки фронту в районі Горенки очолював генерал-лейтенант Анатолій Баргилевич. В інтерв’ю виданню «Український Південь» він зокрема сказав:
— Прохід противника через Гостомельський міст означав би його (ворога) потрапляння в лісову зону перед Києвом і фактично ставив би під питання цілісність оборони столиці в цілому. Тому цей міст мав стратегічне значення для оборони Києва. Був наказ за будь-яку ціну не допустити проходу по ньому противника. Я мав невелику кількість особового складу. Утримати міст було дуже складно. Тому я подзвонив на той час командувачу Сухопутних військ, керівнику оборони Києва Олександру Сирському і попросив вибухівку. Він виділив мені вантажівку вибухівки. Міст підірвали професійні сапери, які спеціально для цього прибули.
— Я була на Гостомельському мості після того, як його відбудували і по ньому знову почався рух транспорту, — розповіла Жанна Гожа, мати загиблого під час операції по підриву мосту командира інженерно-саперного вводу лейтенанта Захара Квасного. — Зараз міст має такий вигляд, що важко здогадатися, що три з половиною роки тому його було підірвано. На жаль, там немає жодного меморіального знаку про події, які відбулися в лютому 2022 року. За що мій син і Роман Шиманській там загинули? Я засікала: від того мосту до Києві 10 хвилин їзди на машині. Якби вони не підірвали міст, ворог міг увірватися в столицю.
Два роки тому ми подали петицію про присвоєння моєму сину Захару Квасному і його побратиму Роману Шиманському звання Героя України посмертно. На жаль, відповідні інстанції до нас досі не дослухались. Мого Захара нагородили Орденом «За мужність» III ступеню. Хіба він не заслуговує на вищу нагороду?
Жанна Гожа розповіла про останні дні життя сина і про те, як шукала його:
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, Захар мені подзвонив: «Мамо, нас відправляють на завдання. Тримайтеся всі разом. Все буде добре. Не панікуйте». Це останні слова сина, які я почула. З Києва він пристав мені sms-ку, яка стала останньою: «Ми на місці. Йдемо ночувати». Але це була неправда. Це повідомлення він написав, щоб мене заспокоїти. А потім зв’язок з Захарчиком зник. Його тіло вдалося знайти шостого березня 2022 року в одному з моргів Києва. Відшукала його одна людина, яку я дуже просила допомогти в пошуках. Бо самі ми не могли добитися, дізнатися, де Захар — ті, до кого зверталися, казали, що не знають.
Тут слід сказати, що відправляючись на оборону Києва, Захар Квасний про всяк випадок дав мамі номер телефону Романа Шиманського, а Шиманський своїм рідним — номер телефону Захара. Обидва вони загинули біля Гостомельського мосту.
— Людина, яка знайшла тіло сина, сказала мені телефоном: «Жанно, ти не уявляєш, скільки ми передивились загиблих, щоб знайти твого Захара», — каже мати Захара Квасного. — Хоча я побачила свого загиблого сина, ніколи не змирюсь з цією втратою. Я мріяла, щоб мої діти працювали, мали свої сім’ї. В моїх мріях не було війни. Мій тато помер через дев’ять місяців після загибелі Захара. А чоловік — сім місяців тому. Мені дуже боляче.
Пані Жанна Гожа має трьох дітей. ЇЇ син Захар не був одружений. А у його побратима Романа Шиманського лишилися дружина і двоє синів.