За майже чотири роки повномасштабної війни сотні тисяч українців пішли на фронт боронити країну від ворога. Крім того, щодня мобілізовують інших, і цей процес неабияк впливає на ситуацію на українському ринку праці. Адже через те, що бракує кадрів на «чоловічих» професіях, бачимо нове явище — жінки освоюють «нетипові» для себе спеціальності. Роботодавці підтримують таку активність і готові навчати українок нових професій.
Анастасія Подужайло після повномасштабного вторгнення переїхала із Запоріжжя у село Братківці, що біля Івано-Франківська. Щоб забезпечити двох доньок, вона працює водійкою сміттєвоза. Знайшла цю роботу завдяки знайомому, в якого через війну бракувало чоловіків-працівників. Нині вона єдина не тільки на Прикарпатті, а й в Україні водійка сміттєвозу, чим неабияк пишається.
«Спочатку звикала до смороду. Навіть беруші носила на носі»
— У рідному місті я працювала на заводі «Мотор Січ» контролером, перевіряла лопатки. Навіть та робота багатьом здавалася чоловічою, але у Запоріжжі, де багато промислових підприємств, це не викликала подиву, це нормально. Ба більше, свого часу моя мама на заводі працювала водійкою на електрокарах та різних навантажувачах. Але, як жартує бабуся, я переплюнула всіх жінок у родині, — розповідає «ФАКТАМ» Анастасія Подужайло. — Після школи я отримала водійські права, керувала легковою машиною, отримувала від цього задоволення, але мене завжди тягнуло до більших за габаритами автівок. Після вторгнення з доньками переїхала у Братківці, тут орендую будинок, адже понад усе переживаю за безпеку дітей.
.jpg "«Мене завжди тягнуло до більших за габаритами автівок», — розповідає Анастасія")
— Як ви стали водійкою сміттєвозу?
— Почну з того, що колись пробувала їздити на КамАЗі, тракторі. А про сміттєвоз навіть не думала. Але у мене багато знайомих з Прикарпаття працюють на великих машинах. Якось познайомилась із директором фірми, яка займається вивезенням твердих побутових відходів. Запропонував проїхатись, погодилася — мені сподобалось. Наступного дня чоловік покликав на роботу. Ще я проїхалася один раз з ним. Він оцінив мою роботу і дозволив працювати. Повірте, не кожна людина готова взяти жінку до себе на роботу, особливо на такі великі машини. Але він дав мені шанс. Крім того, на фірмі була проблема з нестачею кадрів через мобілізацію.
— Мабуть, у перші тижні складно було звикнути?
— Так. Я звикала до смороду. Навіть беруші носила на носі… А ще було незвично через габарити машини.
«Я вже два роки єдина в Україні водійка сміттєвоза»
— Як проходить ваш робочий день?
— Звичайний будній день починається рано. Спершу везу дітей до школи, після чого вже на роботу. Іду з напарниками-вантажниками по своєму маршруту, забираю по точкам сміття і везу на полігон. По-різному йде на це часу, бо буває, що хтось не так машину припаркував, і ти мусиш знайти його. Довелося якось навіть поліцію викликати, хоча я добра людина. Буває, що водії лишають записки під склом, і ти кожного маєш набрати. Це теж час. Можеш колесо пробити у рейсі. Якщо ще більш-менш, то сам доїдеш до шиномонтажу, якщо серйозніше — чекаєш колег на допомогу. Я їжджу не лише по Івано-Франківську, а й по селах. То в деяких такі вузькі вулиці, що коли я їх вперше побачила, думала, що там тільки люди ходять. Нині здається, що ця машина не така вже й велика. Якось приїжджаю на сміттєвий полігон, а там роми. Шкода їх стало… Щоразу, коли туди приїжджала, то давала малим цукерки.
Читайте також:«Я вас здивую — ми ніколи навіть не торкаємось мін», — командир групи ручного розмінування Олена Бориславська
— А що найбільше дратує у роботі.
— Хотілося би, щоб люди цінували працю комунальників. Бо не всі можуть працювати у салоні, у офісі. Взагалі має бути повага до кожної роботи. Інколи були сльози, коли траплялись хами. Одна жінка кричала, коли ми збирали сміття, мовляв, ми заважаємо. Обзивала нас «бомжами»… Якось мої вантажники не змогли доїхати до роботи через ТЦК, тому довелось самій вручну перевертати ті баки. Кожен — 120 кубів. А там ще ж сміття. То просто тоді розплакалась. Одного разу треба було заїхати у поворот, а на дорогу сильно виступав паркан, здавалось, що він просто поріже колесо. Не могла тоді теж стримати сліз, стояла 15 хвилин і боялася. Зараз це вже здається смішним, і все виходить. Потрібен лише час. Я вже два роки водійка сміттєвоза і єдина така в Україні. Цікавилася у ChatGPT.
.jpg "Анастасія та її сміттєвоз")
— Але ж є моменти, які окриляють?
— Приємно, коли підходять люди і дякують за працю, пригощають цукерками, кажуть, що бачили мене по телевізору і що я крута. Діти пишаються мною і люблять, коли я забираю сміття в нашому селі. Тоді можу прокатати їх вулицею. Впевнена, що і мої дівчата будуть гарно їздити.
— Що можете порадити іншим жінкам, які теж вагаються спробувати «чоловічу професію»?
— Не боятися і пробувати себе у різних сферах. Навіть тих, які чомусь відносять до чоловічих. Не соромтесь, ви можете більше ніж вам здається. Я пишаюся, що працюю на сміттєвозі. Зараз мій начальник служить, мушу стати тут тилом. А ще навчила свою куму їздити на сміттєвозі, тому є кому працювати. Мрію мати власний будиночок на Прикарпатті та поїздити на американських фурах з довгими кабінами.