Російські окупаційні війська вже другий тиждень не полишають спроб оточити столицю України. Наступ відбувається відразу з кількох напрямків — крім північно-західного, де окупанти жорстоко обстрілюють цивільне населення, росіяни намагаються прорватися до столиці і з північно-східного напрямку — з боку Броварів.
Неподалік від кордону з Чернігівською областю у Броварському районі розташувалося село Русанів. До війни в Русанові жило 2000 людей, зараз, за словами місцевих, десь половина виїхала.
Саме тут зараз фактично проходить лінія фронту — поруч із селом українські військові спалили колону техніки окупантів.
Журналісти «Слідства.Інфо» побували у Русанові і подивилися, як місцеві жителі організувалися, щоб допомогти нашим захисникам відбивати атаки ворога.
Село Русанів розташоване у 30 кілометрах від Броварів. Одразу за ним — село Перемога. Тут і проходить лінія фронту, бо у Перемозі досі стоїть російська військова техніка та чути постріли. Там небезпечно.
У Русанові на вулицях майже немає людей.
Доїжджаємо до блок-поста, де стоять українські військові. Далі, у напрямку Перемоги, вони не пускають — після бою 4 березня, коли військові спалили кілька російських танків та бронемашин, росіяни розбіглися по місцевих лісах, тому міст і досі прострілюють.
А в сусідньому селі Перемога ще досі захована російська техніка — окупанти позаїжджали у двори місцевих мешканців та тероризують село.
Здалеку чути гучні вибухи — військові заспокоюють, що це «наші».
Зняти згорілий російський танк дозволяють лише на відстані — з міркувань безпеки. Ось він, так і стоїть на підʼїзді до Русанова.
Неподалік видніється біла автівка. Наші захисники кажуть, що це місцеві намагалися виїхати із окупованого села, але почалися обстріли, тож їм довелося кинути машину та тікати.
Русанів суттєво постраждав від російської навали. Під час боїв 3-4 березня війська загарбників обстрілювали село із танків та «градів».
Внаслідок цих обстрілів постраждали 50 будинків. Виглядає, що вони більше не пристосовані для життя.
Один із місцевих військових, Олег, погоджується провести нам екскурсію селом. Просить не фотографувати українські позиції, аби ворог не дізнався жодних подробиць.
Ось цей будинок пошкодили вистрілами ворожого танка. На подвірʼї і досі ходять кури, а поруч лежить місцевий собака. Військові кажуть, що підгодовують тварин, аби ті не померли з голоду у полишеному мешканцями селі.
Олег показує нам і наслідки обстрілу села «градами».
Подалі від лінії зіткнення натрапляємо на кілька вирв у городах місцевих від падіння снарядів. Місцями розкидані і покручені залишки самих ракет.
Тут, практично на лінії зіткнення, стоять професійні військові. Наш провідник Олег каже, що пройшов Донбас, багато де служив, і навіть збирався звільнятися, думав, що вже втомився. Аж тут почалася повномасштабна війна. Розповідає, що такого, як тут ще не бачив.
Олег пригадує події кількаденної давності, коли підбили російську техніку.
«Та тут було, я такого за вісім років війни ще не зустрічав. Коли арта, арта, арта (артилерія — ред.), а потім тільки «вууух»! Три БМП, два танки, третій стріляє через укриття. А потім перший танк підбили, у мене бійці аж «Аааааа!». Лупили вони звичайно, сильно», — емоційно переповідає військовий.
Місцеві, які залишилися, дуже підтримують українських захисників. «Діди приходили он, десь бігає он азербайджанець Назім. Коктейлі Молотова, оборону тримає. Тут місцеві нам несуть усі. Тут, як у фільмах про війну. Вони вже були готові протитанкові рви копати. Я нікуди не піду, це моя земля, я тут народився, тут я й помру», — розповідає Олег.
Зустрічаємо кількох місцевих. Вони жваво обговорюють, що потрібно через лінію зіткнення передати хліб у сусіднє село. Збираються, хапають кілька мішків і швидко чимчикують під прикриттям військових через міст, на той бік, де, як вони кажуть «бігають буряти» (підрозділи російських військ з Бурятії — ред.).
Питаємо військових, чи всього їм вистачає. Олег каже, що годують добре, підтримують, майже все є.
Потім згадує: «Якщо будете раптом у наших краях, будь-який маленький приймач, радіо, привезіть. Не знаю, що на планеті відбувається».
І просить розповісти останні новини. У селі немає води і світла уже три дні. Газ, за повідомленнями місцевої адміністрації, наче уже полагодили.
Дорогою від блокпоста бачимо велику вирву від «граду» майже поруч із будинком, біля дороги. На подвірʼї порається старший чоловік, Олександр Васильович, поруч із ним бігає його собака Умка.
Чоловік розповідає, що стільки як він, уже не живуть — народився наприкінці Другої світової, у 1945-му.
«Тоді кінець війни, а тут початок нової. Дожився. Родився в кінці, а помирати буду при новій війні», — каже 77-річний чоловік.
Росіяни мало не поцілили у його будинок.
«Вони стріляють, ми у погребі ховалися. Перестали стріляти — вийшли, подивилися, тут таке все розбите», — розповідає він.
Каже, що його син із маленькою донькою виїхали. А вони залишилися.
«А нам куди? Ми тут помагаємо своїм хлопцям, які захищають нас. Їсти варимо. Ми варимо, сусід відвозить. Годуємо їх. А хто за нас це буде робити?», — каже він.
У хаті Олександра Васильовича немає світла. Готують на пічці, яку він сам змайстрував. Каже, газу поки вистачає, хоча на задньому дворі стоять і прострілені снарядами газові балони. На щастя, жоден з них не вибухнув. У хаті частково заклеєні плівкою вікна.
«У нас прямо перед воротами вибухнуло і все повибивало, жодного цілого скла ніде не залишилося. То я плівкою одне скло забив, а друге — фанерою. А як третє забивав, то трохи покалічився — впав та зламав собі ключицю. Не можу забить цього вікна, але я постараюся! Я щось придумаю, я заб’ю його», — впевнено каже чоловік.
Поки ми знімали навколо наслідки обстрілів, він з помічником взявся затягувати поліетиленом вікно.
Сусід, про якого розповідав Олександр Васильович — азербайджанець Назім, якому теж уже за 70. Пробуємо його пошукати, але на місці не знаходимо.
Зустріли його поруч із мостом, за яким ховаються вороги. На Назімові — лише каска, немає навіть бронежилету. Втім, схоже, йому це не заважає — Назім активно курсує поміж окупованою Перемогою та Русановим, возить продукти. Каже, що у нього в багажнику автівки завжди є все — аби не вертатися, а віддати людям потрібне.
- Назім – праворуч, Фаїг – ліворуч
Назім народився у Азербайджані, але вважає себе українцем.
«У нас на весь Русанів зараз два азербайджанці, які добровільно вдень і вночі безупинно без затримки допомагаємо», — каже він.
Гукає ще одного хлопця, Фаїга. Вони разом возять хліб до сусідньої Перемоги, підтримують військових, допомагають місцевим. Фаїг має їхати, тому сідає в автівку, на дах ставить прапорці — Азербайджану та України.
Назім каже, що не знає, що зараз із його родиною.
«Я не знаю, де мої діти зараз, де моя дружина, де онуки. Я буквально їх три дні тому вивіз. Тут було пекло, за один день понад 50 будинків (розбили — ред.)», — розповідає Назім.
Сам виїздити не хоче, і налаштований на перемогу.
«Це наша друга Батьківщина, де ми маємо захищати не лише своїх дітей та родини, а й весь український народ. Важливо, щоб наша країна була незалежною, вільною країною.Ми не здамося. Ми не падаємо духом», — розповідає чоловік.
Назім каже, що він самотужки встановив барикаду, готує коктейлі Молотова. Барикада, за його словами, не завада для танка, але бензовози зупинить.
«Щоб зупинити бензовози, в мене є руки, слава Аллаху, є в мене коктейлі Молотова. Молотов був росіянином, я його пригощу російським коктейлем, а нашим завжди радий — хлібом, сіллю, чаєм, кавою і відкритою душею!», — розповідає він.
Показує на автівку, каже — донька віддала. На ній він тепер возить допомогу та їжу для військових.
Дістає з автівки і показує уламок снаряду: «Це 5 днів тому. Якби я на 10 сантиметрів зайвий крок зробив або ліг, мене б розірвало. Цей уламок я зараз тримаю в себе, і триматиму очевидно все життя як амулет. Може, колись я росіянам покажу, щоб їм було соромно, їх хіба не мами їх народили? У них нічого людського немає? Це наша країна. Ми маємо право вибрати чи «хунту», чи бандерівців — це наше право народу».
Назім має йти. Каже, треба годувати військових. Приносить до автівки велику каструлю зі супом.
«Я їх годую, годую і годуватиму, щоб вони були в мене в бойовому, гарному настрої. Щасливо!», — махає на прощання рукою та їде геть, туди, де стріляють.