«Так не хотілось покидати усе. Воно ж нажите моїми мозолями»
— Я сама з Донбасу. Моє рідне село — Шевченко Великоновосілківського району. Коли була молодша, тримала худобу, обробляла 56 соток землі. З чоловіком мали двох доньок. Та вже 30 років як я вдова, — розповідає «ФАКТАМ» Лідія Григорівна. — Сусіди не раз казали, що молода ще, знайду пару. Я нікого не хотіла, та втрата мене так сильно підкосила. Щоб в голові не роїлись недобрі думки, з ранку до ночі щось робила коло хати, проводила час із родиною.
Коли почалась велика війна, з перших місяців росіяни стали бомбити моє рідне село… Багато хто відразу виїхав. Ми з дочкою лишались. Чесно кажучи, так не хотілось покидати усе. Воно ж нажите моїми мозолями. Та у долі, певна, були свої плани. Бо завдяки переїзду я і знайшла свого Олексу, так називаю чоловіка.
— Як це сталось?
— У 2024-му ми спершу виїхали до Воскресенки на межі Донеччини та Дніпропетровщини. Та недовго був спокій, почали долітати російські дрони та снаряди. Зрештою вирушили до Новоселівки, що у Дніпропетровській області. Пригадую, як йшли селом і питали людей, чи хто прийме. Від них і дізнались, що тут дідусь живе старенький та одинокий. Жінка в нього померла, тому можна попроситись жити. Вирішили спробувати.
Прийшла я до Олексія Федосійовича зі словами: «Дідусю, прийми, будь ласка». Спершу не хотів. Мовляв, переживає, що хата тещі. Вийшли ми з донькою, яка допомагала мені з пошуком житла, на вулиці сніг, дощ. А ми з сумками. Хоч куди дівайся! Вирішила я повернутись і перепитати дідуся. Чомусь була переконана, що передумає. Він погодився і дав житло. А коли сіли пити чай, дідусь поділився історією свого життя.
— Що розповів Олексій Федосійовичпро себе і як так сталось, що залишились жити з ним надовго?
— Він закінчив військове училище у Ленінградській області, служив у Німеччині та інших країнах. Потім отримав поранення й підписав контракт, що впродовж 30 років не матиме права ділитись інформацією про своє військове минуле. Після повернення на Дніпропетровщину дідусь працював головою колгоспу, тоді у районній адміністрації. Поважною був людиною. З дружиною виховували сина, але Олексій Федосійович, як і я, давно вдівець.
Якось запали ми один одному у душу. Відразу стільки спільних тем, повага, розуміння, підтримка. Тому вже на третій день мого перебування дідусь заявив, що більше нікуди мене не відпустить і йому дуже шкода, що не зустрів таку хорошу жінку раніше. Сказав мені тоді: «Знаєш що, молодице, ти сама, я сам. Будь тут хазяйкою. Я від тебе нічого не вимагатиму і не проситиму».
І я вирішила спробувати, адже вдвох завжди легше. Торік ще на городі посадила бульбу, цибульку та інші овочі, зібрали гарний урожай. Сподівались, що окупанти до нас не дійдуть. Наше село було маленьким, але таким мальовничим — і річка, і ліс, і люди добрі. Але від літа 2025 року вороги почали гатити по Новоселівці як навіжені. Ми з дідусем стали останніми, хто звідти виїхав. Якось завітав до нас односелець, привіз гуманітарку, і в його машину влучив снаряд. Він дивом оминув бензобак, бо була б страшна біда. Тепер, як нам казали земляки, у дідуся хати, як і в мене, нема. Все знищили росіяни…
Читайте також: «Побралися на 12-й день знайомства»: неймовірна історія пари, яка першою після деокупації одружилась у Бучі
Спершу мешкали у Павлограді у приміщенні Будинку культури, туди евакуювали волонтери «Проліску», за що їм низький уклін. Але там теж весь час лунали обстріли. Ми ж люди у віці, просто хотілось спокою. І якось нам запропонували село під Одесою. З’ясувалось, що в приміщенні старої лікарні облаштували кімнати для переселенців. Поселилися ми з дідусем у невелику кімнатку на два ліжка, зробили собі затишок. І тепер у нас дружний колектив переселенців — усі поступаються одне одному, підтримують. Уже там дідусь запропонував розписатись.
.jpg "«Олексій Федосійович сказав, що хоче одружитися, бо переживає, що таку чудову жінку в нього заберуть. Ще той жартівник», - сміється Лідія Григорівна")
«Під час тривог тримаємось за руки — і на душі спокійніше»
— Як думаєте, чому Олексій Федосійович зважився на цей крок?
— Сказав, що переживає, що таку чудову жінку в нього заберуть. Ще той жартівник. Чесно кажучи, я не хотіла спочатку, бо все-таки вік у нас солідний, чи підтримають рідні, та й чи взагалі треба це. Бо для мене той штамп у паспорті не відігравав вже якогось важливого значення. Але Олексій Федосійович пояснив, що я саме та людина, з якою він хоче дожити віку. Тому погодилась.
Ми самі возили заяви до РАЦСу, мої дочки та син чоловіка зраділи цій новині, жодного осуду. Місцеві волонтери, дізнавшись про наше бажання стати на весільний рушник, сказали, що зроблять нам маленьке свято. Тому почали готуватись. Купили собі срібні обручки у церкві, я обрала святкову сукню, дідусь — костюм. Все пройшло у дуже гарній атмосфері, відсвяткували скромно. Звісно, було й «гірко». Тепер звикаю до статусу дружини. Я і подумати не могла, що у 75 років ще заміж вийду. Але щаслива і ні про що не шкодую. Шкода, що тільки наші діти не змогли бути присутніми, бо вони далеко живуть. Моя одна дочка на Дніпропетровщині, інша в Криму, син дідуся — у Запоріжжі. То вони потім переглядали відео та фото й плакали від радості за нас.
.jpg "\"Я відчуваю в кожному дотику та погляді його любов, і вона взаємна\", - розповідає Лідія Григорівна")
— Розкажіть про ваше подружнє життя. Що любите разом робити?
— Обіймаємо один одного, цілуємо, бажаємо солодких снів. Ми один за одного у вогонь і воду. Ласкаві, турботливі, не сваримось. Завжди оптимістично дивимось на життя, обожнюємо жартувати. Треба продуктів чи ліків — за руки і йдемо разом. Любимо посидіти на вулиці, помилуватись природою. Я відчуваю в кожному дотику та погляді його любов, і вона взаємна. Я вам скажу, що навіть під час тривог тримаємось за руки, і на душі спокійніше. Так хочеться, щоб ми ще довго прожили разом.
— Про що мрієте з Олексієм Федосійовичем?
— Щоб в Україні настав мир і повернутися додому, у свій край. Але цього, мабуть, уже не буде. Бо Новоселівку вороги знищили… Тому хай просто закінчиться ця страшна війна.