Місяць листопад тісно пов’язаний з пам’яттю легендарного Ігоря Турчина, найуспішнішого тренера в історії гандболу. Він народився 16 листопада 1936 року, а помер 7 листопада 1993-го.
На початку був баскетбол
Ігор Євдокимович Турчин народився у селі Софіївка Новобузького району, який тоді входив до Одеської області, а у вересні 1937 року перейшов до новоствореної Миколаївської області. Власне, того ж року батька Турчина, службовця, перевели на роботу до Народного комісаріату землеробства (потім – Міністерство сільського господарства), тож сім’я переїхала до Києва.
Ремарка щодо Софіївки. Вікіпедія подає місцем народження Ігоря Турчина село Софіївку Білгород-Дністровського району Одеської області та зазначає, що це було лютеранське поселення Софієнталь, яке знаходилось у жудеці Четатя Албе Румунського королівства – адже та частина Бессарабії до червня 1940 року входила до Румунії. А вже після приєднання Бессарабії до СРСР село перейменували на Софіївку.
Перепрошую, але по-перше, села з назвою Софіївка є в кожній українській області, ще й по декілька штук. А тепер скажіть мені: яким чином у 1937 році будь-кого з «буржуазної Румунії» могли перевести на роботу до Києва? Хіба що з Сиґуранци до НКВС у кайданках…
Хоча мені шкода, що та Софіївка не з Румунії – адже Ігор Турчин помер у Бухаресті (під час виїзного матчу). Можна було б закільцювати «румунські» місця народження та смерті нашого героя, але правда перш за все.
Коли почалась німецько-радянська війна, батько Євдоким пішов на фронт, а Ігор із матір’ю евакуювались на Урал. Після звільнення території України, 1944 року старший Турчин повернувся до роботи в своєму наркоматі, а молодший пішов у перший клас.
Починаючи з 1947 року, коли Євдокима Турчина призначили начальником Тернопільського обласного управління сільського господарства, родина кілька разів змінювала місце проживання. Після Тернополя Турчини мешкали у Проскурові (нинішній Хмельницький). Саме тут 1951 року Ігор, який навчався в шостій школі, прилучився до спорту, захопився баскетболом. А 1953 року, коли хлопець закінчив у Проскурові дев’ять класів, батька перевели до Житомира, де Ігор 1954 року здобув середню освіту, закінчивши російську середню школу №3.
Після закінчення школи Ігор навчався в технікумі плодоовочівництва неподалік від Житомира – в селі Крошня (нині в складі обласного центру). Батько хотів, щоби юнак також працював у сільському господарстві. Отже після технікуму Ігор вступав до Житомирського сільськогосподарського інституту – але без успіху. Тоді Турчин згадав про спорт та того ж 1955 року став студентом першого курсу факультету фізичного виховання та спорту Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.
У 1955 році Ігор Турчин закінчив виш із червоним дипломом, отримавши фах викладача фізичного виховання та анатомії й фізіології людини. За розподілом його доправили працювати тренером з баскетболу до Києва. Проте вільних місць для баскетбольних тренерів тоді не було, й Турчин опинився у київської ДЮСШ №2, де вів секції гандболу та настільного тенісу.
Довелось опановувати правила й тактику нової для нього гри – ручного м’яча. До речі, такий же шлях, від баскетболу до гандболу, пройшов у той же час інший легендарний український тренер – Семен Полонський.
Коли Турчин починав у гандболі, формат 11 на 11 занепадав, а 7 на 7 набирав сили. 1961 року в Радянському Союзі було проведено останні першості країни з гандболу 11 на 11, а 1962 року – перші чемпіонати з гандболу 7 на 7.
Зоряний Спартак
З метою укомплектування складу жіночої команди Ігор Турчин відвідував київські школи, умовляв вчителів фізкультури збирати гандбольні команди і виставляти їх на змагання, де і відбирав талановитих учениць 12-13 років, що йому сподобалися.
В одній зі шкіл (СШ №153) його вибір припав на Зінаїду Столітенко та її подругу Галину Маноху, які приєдналися до команди, де вже займалися Людмила Бобрусь, Олена Салієнко, Ганна Озерянська. Ці спортсменки склали кістяк майбутнього зіркового клубу Спартак (Київ). До 1962 року, коли вони здобули путівку до всесоюзного чемпіонату, команда змагалася в юнацьких міських та республіканських чемпіонатах. Саме 1962-й вважається точкою відліку створення клубу.
У 1963 році Спартак виграв першість Києва серед жіночих команд. 1964 року дебютував у чемпіонаті СРСР серед команд класу «А», посівши 2-е місце, а наступного року, ставши першим, завоював право грати у вищій лізі. У сезоні 1966 року киянки посіли 4-е місце. У вересні того року кореспондент газети «Советский спорт» Дмитро Рижков писав:
«Київський Спартак – новачок чемпіонату, але аж ніяк не новачок у гандболі. Ця команда грає вже років п’ять у майже незмінному складі й не раз перемагала у всесоюзних і республіканських турнірах. Гравців у Спартака підібрано за всіма канонами сучасного гандболу – рослі бомбардири, швидкі, рухливі крайні та лінійні… Київська команда молода. Середній же вік майже всіх фаворитів першості країни досить великий. Ось тому я не здивуюся, якщо через кілька років Спартак ходитиме серед чемпіонів».
Так і сталося. Важливим чинником стабільних успіхів Спартака було те, що Ігор Євдокимович особисто дбав про те, щоб і в майбутньому його Спартак залишався молодим. Він тренував не тільки команду майстрів, а й найближчий резерв, і зовсім ще юних дівчаток. Робочий день Турчина починався з раннього ранку і закінчувався пізно ввечері.
Більша частина його життя в буквальному сенсі проходила в залі. Адже він чудово розумів, що про завтрашній день треба думати сьогодні. І цим відрізнявся від наставників багатьох клубів, які не приділяли достатньої уваги підготовці резерву. А ще Турчин був максималістом, в усьому прагнув тільки перемоги, мав слоган «Виграти все». І вмів заражати своєю енергією спортсменок.
«Справжнього спортсмена з мене зробив, звичайно, Ігор Євдокимович Турчин. Він відмінно бачив перспективу – де і хто, відповідно до своїх здібностей, може видати максимальний результат. Завдяки його організаторським здібностям і перспективному мисленню Спартак і досяг успіхів», – згадувала дворазова олімпійська чемпіонка Наталія Шерстюк.
У 1967 році Спартак виграв срібні медалі чемпіонату СРСР, 1968-го виборов бронзу. А 1969 року підопічні Турчина набрали однакову кількість очок з московським Лучем і у додатковому матчі за титул чемпіонів країни обіграли суперниць із рахунком 28:20. Спартак вперше став чемпіоном СРСР. І далі ще 19 разів поспіль вигравав першості Радянського Союзу (1969-1988). За цей час загалом 61 вихованка Ігоря Турчина стали володарками золотих медалей чемпіонатів СРСР.
Також у ці роки Спартак 13 разів вигравав Кубок європейських чемпіонів (1970-1973, 1975, 1977, 1979, 1981, 1983, 1985-1988).
Команда Турчина також стала першим чемпіоном незалежної України (1992).
На чолі збірної СРСР
У довіднику «Гандбол», виданому 1982 року, написано:
«Після невдачі у відбіркових матчах чемпіонату світу 1971 року, де наша жіноча збірна в додатковому матчі поступилася румункам, було зроблено серйозні організаційні висновки, укріплено керівництво команди, в яку прийшло багато талановитих гандболісток, в основному з київського Спартака.
Старший тренер збірної Ігор Євдокимович Турчин зумів створити не тільки стрункий і сильний ансамбль, а й зробив значний творчий внесок у тактичну оснащеність команди, надавши їй самобутності та несхожості на поширені тоді схеми ведення гри. У широких колах провідних фахівців світу цю тактику назвали «тактикою Турчина», що стало визнанням народження нової школи сучасного гандболу».
У збірній СРСР на базі Спартака Турчин відразу став давати результат. У 1973 році на чемпіонаті світу в Югославії радянська команда здобула бронзу – свої перші медалі жіночих мундіалів, які проводились з 1957 року.
У 1975-му на домашньому мундіалі збірна СРСР стала срібним призером. А за рік на Олімпіаді-1976 у Монреалі, де вперше проводився жіночий турнір у форматі 7 на 7, команда Турчина стала чемпіоном. На наступній Олімпіаді-1980 у Москві збірна СРСР повторила успіх. Серед дворазових олімпійських чемпіонок були Людмила Бобрусь, Лариса Карлова, Тетяна Макарець, Зінаїда Турчина, Наталія Шерстюк.
У проміжку між двома переможними Олімпіадами ще були срібні медалі на чемпіонаті світу 1978 року в Чехословаччині. А 1982-го в Угорщині збірна СРСР вперше в історії стала чемпіоном світу. Всі успіхи – під орудою Ігоря Турчина.
НОК України
На жаль, ОІ-1984 в Лос-Анджелесі радянська команда пропустила через політичний бойкот. Проте чемпіонат світу 1986 року в Нідерландах знову виграла команда Турчина.
На Олімпійських іграх 1988 в Сеулі жіноча збірна СРСР програла вирішальний матч господаркам – збірній Південної Кореї (19:21), внаслідок чого посіла тільки третє місце. Гандбольне керівництво країни оцінило виступ жіночої команди як невдалий. На Турчина посипався град критики: мовляв, спартаківок у збірній було занадто багато… До чемпіонату світу 1990 року збірну СРСР готував вже новий головний тренер – Олександр Тарасиков з краснодарської Кубані (взяли золото).
Тренер Ігор Турчин підготував 20 олімпійських чемпіонів (1976, 1980), 18 чемпіонів світу (1982, 1986), 12 призерів Олімпійських ігор (1988, 1992).
У 1992-1993 роках Турчин очолював національну збірну незалежної України з гандболу й вивів її у фінал чемпіонату Європи.
Життя в любові та смерть на посту
1965 року Ігор Турчин одружився з однією зі своїх підопічних Зінаїді Столітенко, з якою деякий час таємно зустрічався. За її спогадами, в нього тоді була закохана вся команда, і, дізнавшись, що тренер зробив пропозицію Зінаїді, гравці оголосили їй бойкот, допоки Турчин це не обірвав. Її батьки насилу дали згоду на шлюб із чоловіком, старшим за їх доньку на десять років. Весілля святкували у ленінському куточку будинку Зінаїди. 1971 року в них народилася донька Наталія Турчина, а 1983 року – син Михайло.
Зінаїду Турчину, дворазову олімпійську чемпіонку та дворазову чемпіонку світу, було офіційно визнано кращою гандболісткою світу XX століття. Донька Наталія також стала знаною гандболісткою.
Гандбол для трудоголіка Турчина завжди стояв на першому місці. Під час змагань він був дуже емоційним, проживав із командою кожен епізод, сперечався із суддями, кричав на гравців та міг пристрасно полемізувати з уболівальниками – інколи навіть на різних мовах.
Звісно, це дуже негативно впливало на здоров’я тренера, він сам це чудово розумів, але нічого не міг із собою вдіяти:
«Якщо помру, то тільки на тренуванні чи грі».
В останні роки життя Ігор Турчин переніс три інфаркти та коронарне шунтування, зроблене в Норвегії. Операцію за 25 тисяч доларів США запропонував сплатити президент норвезького клубу Феллхаммер, який проводив збори на базі Спартака, за що Турчин відпрацював його тренером вісім місяців.
Ігор Євдокимович Турчин помер у віці 56 років від серцевого нападу, як і передрікав – під час гри. Це сталося 7 листопада 1993 року у Бухаресті у перерві матчу 1/8 фіналу Кубку ЄГФ із місцевою командою Рапід. Матч був перенесений, пізніше Спартак без Турчина програв у Бухаресті 24:25, але вийшов у наступний раунд, оскільки вдома виграв 24:18.
ФГУ
Поховали великого тренера на Берковецькому цвинтарі у Києві. На чолі клубу Спартак-Київ та збірної України його змінила Зінаїда Турчина…
На згадку про видатного тренера з 1995 року щороку у Києві проводиться міжнародний гандбольний турнір «Кубок Турчина».
На фасаді будинку на вулиці Лютеранській, 15, де тренер жив у 1980-1993 роках, у листопаді 2002 року встановлено меморіальну дошку. У 2016 році вулицю Василя Блюхера у Києві перейменували на вулицю Ігоря Турчина.