Час і люди не шкодують споруд. До архітектурного надбання нашого краю відносяться і будівлі колишніх поміщицьких маєтків. На превеликий жаль, більшість їх втрачено у часи революції, радянської влади та й за незалежної України.
Один із перших більшовицьких декретів у 1917 році проголошував: «Громадяни, старих хазяїв немає, після них залишилася величезна спадщина… не торкайте жодного каменя, оберігайте будівлі, старі речі, документи».
Однак, на місцях усе виглядало інакше. Приміщення заворицьких дворян Миколи Барановського та Густава Добжицького, наприклад, були пограбовані й спалені 1917-го року, будинок поміщика Глівинського розібраний й перевезений у Бобровицю для спорудження райвиконкому. Двоповерховий елегантний «палац» нащадка відомого шляхетського роду Оскерка остаточно зруйнований у 1992 році. Нині від нього не залишилося навіть руїн. На місці цієї незвичайної архітектурної споруди зараз розкинулося сміттєзвалище, до якого веде грабова алея – одна з двох, які залишилися від паркового комплексу, до якого, за переказами, входили також горіховий сад, каштанові та липові алеї, квітники та клумби. Маленьке європейське диво, створене на початку ХХ століття чеськими садівниками, перетворилося на хащі, які заворицькі селяни називають «Ласкерковим лісом».
Краща доля чекала на архітектурний комплекс у Жердові, споруджений відомим українським актором Миколою Садовським для себе і своєї дружини Марії Заньковецької, який вона сама називала «Марусин Курінь». Для будівництва була використана цегла заводу поміщика-промисловця Мацька, який знаходився за 2,5 км від садиби корифеїв українського театру. Знаменно, що ця цегла, маркована спеціальним знаком (літера «М» під короною), широко використовувалася на будівництві Подолу й інших районів старого Києва. Великою популярністю вона користувалася і за радянських часів, коли цегельний завод уже не працював. Старожили Жердови розповідали, як частина будівель маєтку була розібрана у 1946 році «по кирпичику», щоби потім спорудити з цього матеріалу Броварський міськком партії.
Серед жердівців побутує і напівлегенда про те, ніби від «Марусиного Куреня» до цегельного заводу вів підземний хід, нині замурований. Ним вільно могла пройти людина у повний зріст. Підвали, де зберігалися колись продукти, існують і донині. Але – підземний хід? Для чого він був викопаний? Яке його призначення? Адже садиба знаменитої акторки і цегельний завод – не фортеці й не середньовічні замки! Але, якщо люди говорять…
Марія Заньковецька згодом подарувала садибу своєму племіннику Карнаухову, сину сестри Лідії. Цей поміщик доклав чимало зусиль, аби організувати в селі високопродуктивну сільськогосподарську економію. У ній вирощували корів елітних англійської та голландської порід. Працювали електродвигун, завдяки якому освітлювалися вулиці, спиртзавод і паровий млин, який видавав муку тонкого мелення. Вона йшла на експорт, у Францію. Свердловина, яка забезпечувала водою господарство Карнаухова, до речі, працює і до сьогодні. Цей поміщик-капіталіст переймався й духовним життям селян – на свої гроші він спорудив у Жердові школу та бібліотеку. Неподалік садиби розбили парк площею понад два гектари, квітники та оранжерею, яка дивувала відвідувачів екзотичними рослинами. Зараз парк перетворився на справжні нетрі, куди місцеві жителі викидають сміття…
Після революції Карнаухов виїхав у Бобровицю, де мабуть і осів, а його маєток пограбували вдячні односельці. Старі люди розповідали, що незабаром після цього у Жердову прибули гайдамаки, які намагалися повернути пограбоване до поміщицької садиби. Наскільки їм це вдалося – невідомо.
На початку 20-х років ХХ століття в економії створено зразкову комуну імені Жовтневої революції, до якої вступили селяни-бідняки з Пухівки та Димерки. Діяльність комуни різні джерела оцінюють неоднозначно. Достеменно відомо, що у 1930 році зразкове соціалістичне господарство, по суті, розвалилося.
І останнє. У Державному реєстрі нерухомих пам’яток України (пам’ятки місцевого значення Київщини) будівлі з архітектурного комплексу в Жердові не значаться. Немає і пам’ятної дошки. На них не поширюється статус історичної спадщини. Бо де-юре їх просто не існує.