125 років тому, 13 серпня, археологічною виставкою було відкрито київський Музей старожитностей і мистецтв, нині – Національний музей історії України, провідний історичний музей країни.
Один із найбільших і найстаріших у країні. Заснований 1 серпня 1899 року за часів Російської імперії, на кошти російського уряду та української родини Терещенків. Будівля музею спроєктована архітектором Владиславом Городецьким. Музейна колекція створена на основі пожертв Богдана Ханенка, Терещенків, Вікентія Хвойки, Миколи Біляшівського та інших.
1904-го музей освятили й урочисто відкрили під новою назвою – Київський художньо-промисловий і науковий музей.
У 1909 р. археологічний відділ музею налічував 15 тис. одиниць, етнографічний – близько 13 тисяч, історичний – понад 600, художньо-промисловий – близько 400, бібліотека – понад 1,7 тисяч.
Офіційне відкриття і освячення Музею старожитностей і мистецтв відбулося у 1904 р.
З 1944 р. музей розташовується в будівлі на Старокиївській горі.
Найпершим у музеї сформували археологічний відділ, який очолив знаний український археолог Вікентій Хвойка. Важливу роль у формуванні колекції музею відіграв його перший директор Микола Біляшівський, призначений у 1902 році. Значно поповнив музейні колекції завідувач історичного та етнографічного відділів Данило Щербаківський.
Великі землевласники й успішні промисловці Терещенки фінансували археологічні експедиції, сприяли формуванню історичних та етнографічних колекцій.
Богдан і Варвара Ханенки подарували свою археологічну колекцію з 3145 предметів, оцінювану в 70 тис. рублів (більше половини вартості всіх експонатів музею на час його відкриття).
З початком Першої світової війни музей продовжував роботу – приймав відвідувачів, комплектував фондові колекції. В його структурі функціонували археологічний, художньо-промисловий, художній, нумізматичний, історичний, етнографічний відділи, відділ «Старий Київ» та бібліотека.
1934-го Всеукраїнський історичний музей виселили з рідної будівлі, залишивши лише експонати художнього та частково художньо-промислового відділів. 1936 року на їхній основі було створено Державний український музей (із 1939-го – Київський державний музей українського мистецтва). Решту музейних експонатів перевезли до Всеукраїнського музейного містечка в Києво-Печерській лаврі й розмістили в непристосованих для зберігання монастирських приміщеннях.
Після початку німецько-радянської війни найбільш цінні й унікальні експонати евакуювали до м. Уфи (Башкортостан). До Києва вони повернулися 1947 року. Археологічні та етнографічні колекції, що залишилися в Києві, було переміщено до Педагогічного музею (нині міський Будинок вчителя). Інші музейні колекції передали до Українського музею на вул. Олександрівській.
У травні 1944-го музей розмістили в приміщенні, де він працює і нині, – на вул. Володимирській, 2 у будівлі колишньої художньої школи. За доби «брєжнєвського застою» співробітники установи зосереджувалися на комплектуванні матеріалів, пов’язаних із т. зв. досягненнями радянської держави. Це були трудові рапорти колективів, соціалістичні зобов’язання, комплекси радянських героїв, вимпели, прапори, документи партійних з’їздів тощо. Музей був покликаний пропагувати досягнення соціалізму, розкриваючи «керівну і спрямовуючу» роль КПРС.
Після відновлення державної незалежності України й згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 1991 р. на базі Державного історичного музею УРСР було створено Національний музей історії України.
Варто зауважити, що після повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року експозиції музею та його філії було демонтовано та евакуйовано. Натомість у закладі реалізуються тимчасові виставкові проєкти. Частина співробітників стала до лав Сил оборони України. Нині науковці займаються комплектуванням матеріалів.
За матеріалами Музею та Вікіпедії.
