Його не зламав той день, коли дрон-камікадзе вибухнув зовсім поруч. Не зламала десятигодинна евакуація, складні операції й жорсткий прогноз хірургів. Там, де багато хто опускає руки, він почав боротьбу.
Артем Дудченко — ветеран, який попри високу ампутацію обох ніг щодня зранку до вечора тренується у реабілітаційному центрі «Tytanovi rehab», де опановує протези, бо має просту, але велику мрію — водити свою доньку до школи і забезпечити її щасливе майбутнє.
Нині Артем грає за Збірну України з баскетболу на кріслах колісних, вчиться керувати яхтою та виступає на міжнародних змаганнях.
МАВ ПРАВО ЗАЛИШИТИСЯ В ТИЛУ, АЛЕ СТАВ НА ЗАХИСТ
Артем народився й виріс у Запоріжжі. Займався будівництвом, працював сам на себе.
«Я ніколи не служив. Я й зброї в руках не тримав», — каже він. Але після повномасштабного вторгнення життя розділилося на «до» і «після». Коли фронт підійшов до рідного міста, Артем разом із друзями почав будувати укріплення та бліндажі.
Формально в нього була «бронь» — батько мав першу групу інвалідності. Тож син по праву міг оформити догляд і залишитися вдома. Але він обрав інше:
«В мене не було сміливості самому піти у військкомат і сказати: „Я готовий, що треба робити?“, — зізнається Артем. — Але я спокійно їздив через блокпости й розумів, що одного дня мені все одно дадуть повістку. Так і сталося: проїжджав блокпост — мені видали повістку, я подякував і поїхав у військкомат».
ЗА КРОК ДО СМЕРТІ:ІСТОРІЇ РОЗВІДКИ
Після навчання Артем потрапив до окремого розвідувального батальйону. Спочатку служив на Донбасі, згодом — у районі Гуляйполя. Він працював оператором-навідником і займався радіорозвідкою, виконуючи складні завдання у складі невеликої групи.
Однією з ключових ділянок їхньої роботи був радар, що дозволяв виявляти рухомі цілі на значних відстанях, включно з великогабаритною технікою. Це обладнання давало змогу отримувати інформацію про переміщення ворога.
«Потім сталося так, що радари нам знищили — було пряме влучання», — згадує Артем.
Перше влучання підрозділ пережив на Донбасі, друге — під Гуляйполем. Обидва рази вони уникнули загибелі буквально в останню мить.
«Якби плюс-мінус 30 секунд різниці — нас би навіть не знайшли. По нас відпрацювала авіація, і все просто знищили вщент», — каже він.
В один із тих днів Артем разом із напарником саме завершував налаштування радара. Щойно вони відійшли від позиції, пролунав вибух.
«Ми були біля нього удвох. Тільки почали відходити і по тій точці було пряме попадання, ракети прилетіли», — розповідає ветеран.
Ще один епізод стався у багатоповерхівці, де працював підрозділ. Хлопці спускалися з 10-го поверху, в районі третього — пролунали потужні вибухи.
«Два прильоти. Те місце, де ми були хвилинами раніше, перетворилося на руїни. Це було диво. Правда диво», — підкреслює Артем.
На Донбасі точилися постійні й жорстокі бої. Подібних епізодів було багато: підрозділ Артема регулярно потрапляв під мінометні обстріли, ракетні удари та стрілянину з різних видів озброєння. Війна не залишала жодного дня для перепочинку, розповідає співбесідник.
Одного разу вночі вони вийшли на пошуки побратима, який зник без зв’язку. У темряві почалася перестрілка, а його затримали свої ж, але з іншого підрозділу — без документів і в умовах хаосу його не впізнали.
«Ми йдемо вночі, — згадує Артем. — Ті хлопці взяли нашого побратима і бачать нас у нічник, а ми їх не бачимо. Командир пішов до них пояснити, що це наш».
Саме в цей момент поруч упала мінометна міна — у кількох метрах від дороги. Усі розбіглися та все ж змогли забрати затриманого, який ніс паливо та їжу. Потім над позиціями з’явився ворожий дрон, і бійцям довелося ховатися хто де міг.
«Я в якісь дрова заліз, інші теж хто куди. Почали знову мінометами накривати. Коли трохи стихло — повилазили, перевірили, що цілі, і побігли далі. Вийшли нормально», — говорить Артем.
ПЕРШИЙ ШТУРМ, ПОРАНЕННЯ І 10-ГОДИННА ЕВАКУАЦІЯ
Після служби на Донбасі підрозділ Артема перевели на Запорізький напрямок. Це був вересень 2023 року. Через те що їхні радари були знищені, бійцям повідомили: «Тепер ви будете штурмовиками».
Після короткого злагодження вони вирушили на перший штурм. Під час операції група зайшла на територію противника, закріпилася, але швидко опинилася під атаками FPV-дронів. Артем розповідає, що дрони буквально закидали позиції вибуховими елементами. Один із дронів-камікадзе вибухнув поблизу нього.
«Поряд було двоє побратимів, — згадує він, — вони швидко наклали мені турнікети. Я пролежав там три години, доки група евакуації змогла до мене дістатися. Бо йшов бій, і ніхто не міг підійти. Якби не турнікети, я б звісно стік кров’ю за цей час».
Бій був страшним: загинули п’ять людей та командир взводу. Майже вся група отримала поранення, вижили лише кілька бійців. Артема переносили під обстрілами п’ять годин, а потім перевантажили на мотоцикл, де вже можна було пересуватися транспортом. Згодом його доставили до машини і довезли до групи евакуації, а потім — у стабілізаційний пункт. Лише після цього його доправили до Запоріжжя, у реанімацію. Там лікарі були змушені ампутувати обидві ноги.
Військовослужбовець каже, що ще до евакуації розумів, що ноги не врятують:
«Я вже знав ще до того, як евакуація до мене дісталася. За часом було зрозуміло, що ми не встигаємо: минуло не три години від моменту накладання турнікетів, а майже десять. Приспускати турнікет міг лише медик, бо треба було правильно затампонувати рану. А поруч не було людини, яка могла б оглянути мене та провести ці заходи. Група евакуації не могла підійти, бо тривав бій».
ВІД АМПУТАЦІЇ ДО СПОРТУ І МІЖНАРОДНИХ ЗМАГАНЬ
Після важких поранень Артем переніс п’ять операцій. Лікарі боролися не лише з травмами, але й з інфекційними ускладненнями, які значно ускладнили процес відновлення.
«Дуже довго та дуже важко тривав цей процес. Через те, що в мене була інфекція, тільки нещодавно я зміг стати на протези. Мені зробили остеоінтеграцію, поставили два імпланти. Один у мене лишився, а інший через інфекцію довелося вилучити. І лише нещодавно я зміг повноцінно стати на протези».
Артем додає, що його відновлення почалося ще у лікарні, одразу після операцій. Через тиждень після ампутації він почав виконувати перші вправи прямо на лікарняному ліжку. За місяць регулярних тренувань захисник досяг того, що зміг відтиснутися на руках і працювати на тренажерах, опановуючи контроль над тілом.
Після важких поранень та тривалих операцій ветеран почав новий етап життя — реабілітацію та спорт. Його шлях до активності розпочався завдяки реабілітаційному центру «TYTANOVI REHAB». Засновник центру, В’ячеслав Запорожець, запросив тренера з баскетболу на кріслах колісних, щоб познайомити ветеранів із новим видом спорту.
«Нам запропонували тренуватися, — згадує Артем, — і мені дуже сподобалося перше заняття. Так я й почав займатися. Два тренування на тиждень дають і адреналін, і кардіонавантаження. Це надзвичайно класно. Загалом мені дуже подобається цей вид спорту, я намагаюся не пропускати жодного тренування».
З часом тренування переросли у справжню спортивну кар’єру — Збірну України з баскетболу на кріслах колісних. Артем і його команда вже брали участь у змаганнях у Болгарії. Там хлопці зіштовхнулися з високим рівнем конкуренції, зізнається чоловік:
«У них сильний баскетбол, спортсмени давно треновані. Наш рівень поки нижчий, і нам трохи важко конкурувати, але це мотивує».
Через високу ампутацію класичні державні протези не підходили — не було фізичної можливості їх закріпити. Єдиним шансом відновити мобільність була остеоінтеграція — вживлення штифта безпосередньо в кістку, до якого кріпиться протез.
«Держава покриває лише механічні протези, — пояснює Артем. — Це застаріла система, яка підходить небагатьом. Мені волонтери придбали електронні коліна Genium і дали можливість запротезуватися за допомогою остеоінтеграції. Частину коштів надала держава, решту зібрали волонтери через благодійний фонд нашого реабілітаційного центру».
Вартість такого протезування, включно з двома остеоінтеграціями та електронними колінами, становила близько 125 тисяч доларів — і це за умови, що не виникнуть ускладнення чи інфекції.
ВІТРИЛА ВІЛЬНИХ
А вже цього літа Артем почав займатися вітрильним спортом. У вересні він представляв Україну на міжнародних змаганнях у Чехії разом із ветеранкою Катериною Котляровою.
«Спочатку вибіркові змагання проводили у нашому яхт-клубі. Нас із Катериною відібрали і хоча нам не вдалося зайняти призове місце у Чехії, ми все одно показали гарні результати, — розповідає Артем. — На той момент я займався цим спортом лише три місяці, а суперники мали за плечима п’ять-десять років тренувань. Серед них були навіть учасники Олімпіади. Тож рівень змагань був дуже серйозний».
Зі слів ветерана, у реабілітаційному центрі багато незламних людей, які прагнуть жити далі і активно займатися спортом.
«Центр дуже різносторонній: кожен може знайти заняття до душі. Є і творчі активності — один пацієнт недавно опанував діджеїнг і зараз виступає у Пивоварова, хтось займається йогою або грає на гітарі. Головне, щоб була мотивація та бажання розвиватися».
Для Артема спорт — це не лише фізична активність, а й спосіб відновити контроль над життям, відчути незалежність і насолоду від кожного нового досягнення.
ГОЛОВНА МОТИВАЦІЯ — ЩАСЛИВА ДОНЬКА
Головним мотиватором для чоловіка завжди була і залишається його донька Ліза.
«Так було на фронті, — розповідає він. — Коли було геть важко через холод, постійні обстріли, я завжди думав про Лізу. Це допомагало триматися, знаходити сили рухатися далі».
Зараз Артем живе в Києві разом із донькою. Хоч він і розлучений з дружиною, поки мешкають разом, адже рідне Запоріжжя постійно під обстрілами, і залишатися там було б небезпечно.
«Ми активно проводимо час разом, — каже він. — Гуляємо, граємо в шахи. Зранку я відводжу доньку до школи, а потім їду на тренування. Після занять можемо вийти у двір, пограти у баскетбол чи просто побути разом».
Артем підкреслює, що рідні та близькі люди мотивують його так само як і спорт.
«Спорт важливий, але ще важливіше — концентрація на родині. Ти розумієш, що залишаєшся їхньою опорою», — каже він.
Він мріє максимально відновити своє здоров’я і фізичні можливості, щоб забезпечити доньку всім необхідним для розвитку та щасливого дитинства.
«Хочу, щоб у неї були всі можливості для навчання, розвитку, щоб вона була щаслива. І, можливо, створити ще одну родину. Для цього потрібно багато працювати», — підсумовує Артем.
Для нього реабілітація, спорт і родина — не просто частина життя, а спосіб повернути контроль над власним майбутнім, знайти сенс і силу після важкого поранення. Кожен день із донькою, кожне тренування та маленька перемога в спорті стають ще одним кроком до повноцінного життя.
Дякуємо Артему Дудченку за спілкування та захист Батьківщини.