The New York Times «Партнерство: Таємна історія війни в Україні»

У перші дні після того, як російські війська увійшли в Україну, двоє українських генералів під дипломатичним прикриттям вирушили з Києва з секретною місією. У військовому гарнізоні США у Вісбадені, Німеччина, вони уклали угоду про партнерство, яка залучила Америку у війну набагато тісніше, ніж було відомо раніше.

Це нерозказана історія про приховану роль Америки в українських військових операціях проти російських окупаційних військ.

Переклад Цензор.НЕТ.

Весняного ранку, через два місяці після вторгнення армії Володимира Путіна в Україну, колона автомобілів без розпізнавальних знаків під’їхала до рогу київської вулиці й підібрала двох чоловіків середнього віку в цивільному одязі.

Покинувши місто, колона, укомплектована британськими командос без форми, але зі значним озброєнням, проїхала 400 миль на захід — до польського кордону. Перетин відбувся безперешкодно — за дипломатичними паспортами. Далі вони дісталися аеропорту Жешув-Ясьонка, де на них чекав вантажний літак С-130 працюючий в холосту.

Пасажирами були українські генерали вищого командного складу. Їхнім пунктом призначення була база «Клей Казерн» — штаб-квартира Сухопутних військ США в Європі та Африці у Вісбадені, Німеччина. Їхня місія полягала в тому, щоб допомогти сформувати те, що згодом стане однією з найретельніше охоронюваних таємниць війни в Україні.

Один із них, генерал-лейтенант Михайло Забродський, згадує, як його провели сходами на майданчик, з якого відкривався краєвид на велетенську головну залу гарнізонної аудиторії імені Тоні Басса.

Звідти генерал Забродський спостерігав за офіцерами з країн коаліції, які в лабіринті тимчасових кабінетів координували перші західні поставки артилерійських установок M777 та 155-міліметрових снарядів в Україну.

Потім його провели до кабінету генерал-лейтенанта Крістофера Т. Донаг’ю, командира 18-го повітрянодесантного корпусу, який запропонував створити партнерство.

Еволюція цього партнерства та його внутрішні механізми були відомі лише вузькому колу американських і союзних посадовців. Це партнерство — у сфері розвідки, стратегії, планування та технологій — стало таємною зброєю в тому, що адміністрація Байдена визначила як зусилля одночасно врятувати Україну та захистити повоєнний світовий порядок, що опинився під загрозою.

Сьогодні цей порядок — разом із обороною Україною своєї землі — балансує на лезі ножа, оскільки президент Трамп прагне зближення з Путіним і обіцяє завершити війну. Для українців передвістя не є обнадійливими. У протистоянні великих держав за безпеку та вплив після розпаду Радянського Союзу новонезалежна Україна опинилася посередині, а її прозахідний курс викликав дедалі більший острах у Москви. Тепер, із початком переговорів, американський президент безпідставно звинуватив українців у розв’язанні війни, тиснув на них, щоб вони відмовилися від значної частини своїх мінеральних ресурсів, і закликав погодитися на припинення вогню без жодної гарантії з боку США щодо безпеки — мир без жодної гарантії, що він триватиме.

Трамп уже почав згортати елементи партнерства, закріпленого у Вісбадені того весняного дня 2022 року. Проте простежити історію цього партнерства — означає краще зрозуміти, як українці змогли вистояти протягом трьох довгих років війни перед значно чисельнішим і потужнішим ворогом. Це також дає змогу зазирнути крізь потаємну шпарину в те, як війна дійшла до нинішньої критичної точки.

З надзвичайною відкритістю Пентагон оприлюднив публічний перелік озброєння на суму 66,5 мільярдів доларів, поставленого в Україну. Станом на останні підрахунки він включає понад пів мільярда набоїв і гранат для стрілецької зброї, 10 000 протитанкових ракетних комплексів Javelin, 3 000 зенітних систем Stinger, 272 гаубиці, 76 танків, 40 високомобільних артилерійських ракетних систем, 20 гелікоптерів Мі-17 і три батареї протиповітряної оборони Patriot.

Але розслідування New York Times свідчить, що ступінь залучення Америки у війну був значно глибшим і масштабнішим, ніж вважалося раніше. У критичні моменти саме це партнерство ставало опорою українських військових операцій, у результаті яких, за підрахунками США, було вбито або поранено понад 700 000 російських військових. (Україна оцінює свої втрати у 435 000 осіб.)

У командному центрі у Вісбадені американські та українські офіцери пліч-о-пліч планували контрнаступальні операції Києва. Масштабна розвідувальна кампанія США не лише визначала загальну бойову стратегію, а й передавала точну інформацію про цілі безпосередньо українським підрозділам у полі.

Один із керівників європейської розвідки згадував, що був приголомшений, дізнавшись, наскільки глибоко його колеги з НАТО залучені до українських операцій. «Вони тепер частина ланцюга ураження», — сказав він.

Основна ідея партнерства полягала в тому, що така тісна співпраця може дати змогу українцям здійснити, здавалося б, неможливе — завдати нищівного удару російським військам, що вторглися. І з кожним успішним ударом у перші місяці війни — завдяки українській хоробрості та спритності, а також російській некомпетентності — ця смілива амбіція дедалі більше виглядала досяжною.

Першим підтвердженням працездатності цієї концепції стала операція проти одного з найнебезпечніших бойових угруповань Росії — 58-ї загальновійськової армії. У середині 2022 року, використовуючи дані американської розвідки та інформацію про цілі, українські сили завдали ракетного удару по штабу 58-ї армії в Херсонській області, знищивши генералів та офіцерів штабу, які перебували всередині.

Угруповання неодноразово переміщувалося в інші райони; щоразу американці виявляли його, а українці — знищували.

Далі на південь партнери зосередили увагу на кримському порту Севастополь, де Чорноморський флот Росії завантажував ракети, призначені для ударів по Україні, на військові кораблі та підводні човни. У розпал контрнаступу 2022 року, на світанку, рій морських дронів за підтримки Центрального розвідувального управління атакував порт, пошкодивши кілька кораблів і змусивши росіян почати їх відведення.

Та згодом партнерство дало тріщину — і хід війни змінився — на тлі суперництва, образ і розбіжностей у пріоритетах та підходах.

Іноді українці сприймали американців як надто владних і схильних до контролю — класичний образ поблажливих наставників. А американці подекуди не розуміли, чому українці не просто прислухаються до добрих порад.

Там, де американці зосереджувалися на виважених і досяжних цілях, вони бачили, як українці постійно прагнули до великої перемоги — яскравої, блискучої нагороди.

Українці ж, зі свого боку, часто сприймали американців як тих, хто їх стримує. Вони хотіли здобути повну перемогу у війні. Американці теж поділяли цю надію, але насамперед прагнули переконатися, що українці її не втратять.

Із набуттям більшої автономії в межах партнерства українці дедалі частіше приховували свої наміри. Вони постійно дратувалися через те, що американці не могли або не хотіли надати всю необхідну зброю та обладнання.

Американців, у свою чергу, обурювали, на їхню думку, надмірні вимоги українців, а також небажання Києва робити політично ризиковані кроки для посилення своїх значно менш чисельних сил.

На тактичному рівні партнерство приносило одну перемогу за іншою. Але в, можливо, вирішальний момент війни — в середині 2023 року, коли українці розпочали контрнаступ, щоб розвинути переможний імпульс після успіхів першого року, — стратегія, розроблена у Вісбадені, стала жертвою внутрішньої боротьби у вищому керівництві України:
президент Володимир Зеленський — проти свого головнокомандувача (і потенційного суперника на виборах), а головнокомандувач — проти впертого підлеглого командира.

Коли Зеленський став на бік останнього, українці кинули величезні сили й ресурси на зрештою марну спробу відбити зруйнований Бахмут. За кілька місяців увесь контрнаступ завершився мертвонародженим провалом.

Партнерство діяло в тіні глибокого геополітичного страху: що Путін може сприйняти його як порушення «червоної лінії» військової участі — і втілити в життя свої неодноразові ядерні погрози.

Історія партнерства показує, наскільки близько американці та їхні союзники іноді підходили до цієї межі, як усе серйозніші події змушували їх — дехто каже, що надто повільно — відсувати цю лінію далі, на більш небезпечну територію, і як ретельно вони розробляли протоколи, щоб залишатися по той бік — на безпечному.

Раз за разом адміністрація Байдена санкціонувала таємні операції, які раніше були під забороною. Американські військові радники були відряджені до Києва, а згодом їм дозволили пересуватися ближче до зони бойових дій.

Військові та співробітники ЦРУ у Вісбадені допомагали планувати й підтримувати кампанію українських ударів по анексованому Криму. Зрештою, спочатку військовим, а потім і ЦРУ дали «зелене світло» на забезпечення точкових ударів уже в глибині території Росії.

У певному сенсі Україна стала новим витком у давній історії американо-російських проксі-війн — Вʼєтнам у 1960-х, Афганістан у 1980-х, Сирія — ще за три десятиліття.

Це також був масштабний експеримент у веденні війни — той, що мав не лише допомогти українцям, а й дати американцям цінні уроки на випадок майбутніх конфліктів.

Під час воєн проти Талібану та «Аль-Каїди» в Афганістані, а також проти «Ісламської держави» в Іраку та Сирії, американські війська проводили власні наземні операції та водночас підтримували дії своїх місцевих союзників.
В Україні ж, навпаки, американським військовим не дозволили розгортати свої підрозділи безпосередньо на полі бою — вони мали надавати підтримку дистанційно.

Чи буде високоточне наведення, відшліфоване у боротьбі з терористичними угрупованнями, ефективним у війні проти однієї з найпотужніших армій світу?
Чи стрілятимуть українські артилеристи з гаубиць без вагань — за координатами, надісланими американськими офіцерами зі штабу за 1300 миль?
Чи віддадуть українські командири наказ піхоті зайти в село в тилу ворога — спираючись на розвіддані, передані безтілесним голосом американця, що благав: «Там нікого немає — йдіть!»?

Відповіді на ці запитання — як і вся логіка розвитку партнерства — залежали від того, наскільки американські та українські офіцери довірятимуть один одному.

«Я ніколи не брехатиму вам. Якщо ви збрешете мені — між нами все скінчено», — пригадав генерал Забродський слова генерала Донахью на їхній першій зустрічі.
«Я відчуваю так само», — відповів українець.

Частина 1 

Лютий–травень 2022 року
Побудова довіри — і машини смерті

У середині квітня 2022 року, приблизно за два тижні до зустрічі у Вісбадені, американські та українські військово-морські офіцери проводили регулярний дзвінок для обміну розвідувальною інформацією, коли на екранах їхніх радарів з’явилося щось несподіване. За словами колишнього високопоставленого американського офіцера, «Американці кажуть: «О, та це ж «Москва»!» Українці: «Боже мій. Дуже дякуємо. До побачення.»»

«Москва» був флагманом Чорноморського флоту Росії. Українці його потопили.

США та союзники

• Міністр оборони Остін
• Генерал Болдвін
• Президент Байден
• Генерал Каволі
• Генерал Донаг’ю
• Генерал Міллі

Україна

• Міністр оборони Резніков
• Генерал Сирський
• Генерал Забродський

Потоплення стало знаковою перемогою — демонстрацією української майстерності та російської бездарності. Але цей епізод також засвідчив неузгодженість у відносинах між Україною та США в перші тижні війни.

Американці були розлючені, бо українці взагалі не попередили їх; здивовані, що Україна має ракети, здатні дістати до корабля; і панікували, бо адміністрація Байдена не мала наміру надавати українцям можливість атакувати такий потужний символ російської військової сили.

Українці, зі свого боку, виходили з власного глибоко вкоріненого скептицизму.

Їхня війна, як вони її бачили, розпочалася у 2014 році, коли Путін захопив Крим і розв’язав сепаратистські повстання на сході України. Президент Барак Обама засудив це захоплення і наклав санкції на Росію. Але, побоюючись, що американське втручання може спровокувати повномасштабне вторгнення, він дозволив лише суворо обмежений обмін розвідувальною інформацією і відкинув заклики надати оборонну зброю.
«Ковдри і прилади нічного бачення важливі, але з ковдрами війну не виграти», — скаржився тодішній президент України Петро Порошенко.

Зрештою Обама дещо послабив обмеження щодо розвідки, а Трамп під час свого першого терміну ще більше їх послабив і надав українцям перші протитанкові ракетні комплекси Javelin.

Потім, за кілька днів до повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року, адміністрація Байдена закрила посольство в Києві і вивела з країни весь військовий персонал. (Невеликій групі офіцерів ЦРУ дозволили залишитися.)

Як згадував один старший американський військовий офіцер, з погляду українців, «Ми їм сказали: «Росіяни йдуть — ну, бувайте»».

Коли американські генерали запропонували допомогу після вторгнення, вони натрапили на стіну недовіри.
«Ми воюємо з росіянами. А ви — ні. Чому ми маємо вас слухати?» — сказав американцям командувач Сухопутних військ України генерал-полковник Олександр Сирський під час їхньої першої зустрічі.

Втім, генерал Сирський швидко змінив думку: американці могли надавати таку інформацію з поля бою, якої його підлеглі ніколи б не отримали.

У ті перші дні це означало, що генерал Крістофер Донаг’ю та кілька його помічників, маючи лише телефони, передавали генералу Сирському та його штабу дані про пересування російських військ. Але навіть така імпровізована співпраця зачепила болючу жилу суперництва всередині українського командування — між генералом Сирським і його безпосереднім начальником, головнокомандувачем Збройних Сил України генералом Валерієм Залужним.
Прихильники Залужного вважали, що Сирський уже використовує ці контакти на свою користь.

Ситуацію ще більше ускладнювали напружені стосунки самого Залужного з його американським колегою — генералом Марком А. Міллі, головою Об’єднаного комітету начальників штабів США.

Під час телефонних розмов генерал Міллі міг ставити під сумнів запити української сторони щодо озброєння. Він давав поради щодо ведення бойових дій на основі супутникових даних, які бачив на екрані в своєму кабінеті у Пентагоні. Після цього зазвичай наставала незручна пауза — і генерал Залужний переривав розмову. Іноді він просто не відповідав на дзвінки.

Щоб налагодити контакт, у Пентагоні запровадили складну схему дзвінків: помічник Міллі телефонував генерал-майору Девіду С. Болдуїну, командувачу Національної гвардії Каліфорнії. Той дзвонив Ігорю Пастернаку, заможному виробнику дирижаблів із Лос-Анджелеса, який виріс у Львові разом з Олексієм Рєзніковим — на той момент міністром оборони України. Пан Рєзніков знаходив генерала Залужного і, за словами Болдуїна, казав йому: «Я знаю, що ти злишся на Міллі, але ти маєш йому подзвонити».

Альянс, що починався як збірна солянка, поступово перетворився на повноцінне партнерство в умовах стрімкого розвитку подій.

У березні, коли наступ на Київ захлинувся, росіяни змінили свої амбіції та план війни, перекинувши додаткові сили на схід і південь — логістичне завдання, на яке, як вважали американці, мали піти місяці. Насправді це зайняло два з половиною тижні.

Якщо коаліція не перегляне власні амбіції, дійшли висновку генерал Крістофер Донаг’ю та командувач Сухопутних військ США в Європі й Африці генерал Крістофер Г. Каволі, українці, які безнадійно поступаються за чисельністю й озброєнням, програють війну.
Іншими словами, коаліція мала почати постачання важкого наступального озброєння — артилерійських систем M777 і снарядів до них.

До цього адміністрація Байдена організовувала екстрені поставки зенітної та протитанкової зброї. Але M777 — це вже було зовсім інше: перший серйозний крок у підтримці масштабної наземної війни.

Міністр оборони Ллойд Дж. Остін ІІІ та генерал Міллі поклали відповідальність за доставку озброєння й навчання українців на 18-ту повітряно-десантну дивізію.

Коли президент Джозеф Байден підписав рішення щодо передання M777, аудиторія імені Тоні Басса перетворилася на повноцінний оперативний штаб.

Польський генерал став заступником генерала Донаг’ю. Британський генерал очолив логістичний центр, розміщений на місці колишнього баскетбольного майданчика. Канадець відповідав за підготовку особового складу.

Підвальне приміщення аудиторії перетворилося на так званий центр злиття — пункт, де створювали розвіддані про позиції, пересування і наміри російських військ на полі бою.
Там, за словами представників розвідки, до офіцерів Центрального розвідувального управління (ЦРУ), Агентства національної безпеки (АНБ), Розвідувального управління Міністерства оборони (РУМО) та Національного агентства геопросторової розвідки долучилися також розвідники з країн коаліції.

18-ту повітряно-десантну дивізію також називають «Корпус Дракона»; нова операція отримала назву «Task Force Dragon » (Оперативна група «Дракон»»).
Єдине, чого не вистачало для об’єднання всіх складових, — згоди з боку українського вищого командування, яке спершу не горіло бажанням до співпраці.

На міжнародній конференції 26 квітня на авіабазі Рамштайн у Німеччині генерал Міллі представив Олексія Резнікова та одного із заступників генерала Залужного генералам Каволі та Донаг’ю.
«Ось ваші люди», — сказав Міллі, додавши: «Вам потрібно з ними працювати. Вони допоможуть».

Почали формуватися зв’язки довіри. Пан Резніков погодився поговорити з генералом Залужним. Повернувшись до Києва, «ми сформували склад делегації» до Вісбадена, сказав Резніков. «Так усе й почалося».

——————

У центрі цього партнерства були два генерали — українець Забродський та американець Донаг’ю.
Генерал Забродський мав стати головною контактною особою Вісбадена з українського боку, хоч і неофіційно, оскільки на той час він був депутатом парламенту. В усіх інших сенсах він був природним вибором.

Як і багато його сучасників в українській армії, генерал Забродський добре знав ворога: у 1990-х роках він навчався у військовій академії в Санкт-Петербурзі та п’ять років служив у збройних силах Росії.

Він також добре знав американців: у 2005–2006 роках навчався в Коледжі командування та Генерального штабу Сухопутних військ США у Форт-Лівенворті, штат Канзас. Вісім років потому Забродський очолив ризиковану операцію в тилу сил, підтримуваних Росією, на сході України. Частково вона була змодельована за прикладом місії, яку він вивчав у Лівенворті — знаменитого розвідувального рейду генерала Конфедерації Дж. Е. Б. Стюарта навколо Потомацької армії генерала Джорджа Б. Макклеллана.

Ця операція привернула до нього увагу впливових осіб у Пентагоні: вони відчули, що перед ними — командир, з яким можна мати справу.

Генерал Забродський згадує свій перший день у Вісбадені:
«Моє завдання було з’ясувати: Хто такий генерал Донаг’ю? Які в нього повноваження? Що він реально може для нас зробити?»

Генерал Крістофер Донаг’ю був зіркою у закритому світі сил спеціальних операцій.
Разом із бойовими групами ЦРУ та місцевими партнерами він полював на ватажків терористів в Іраку, Сирії, Лівії та Афганістані. Як командир елітного підрозділу Delta Force, він допомагав налагодити партнерство з курдськими бойовими формуваннями для боротьби проти Ісламської держави в Сирії.Генерал Каволі якось назвав його «героєм бойовика з коміксів».

Тепер він показав генералу Забродському та його супутнику, генерал-майору Олександру Кириленку, карту охопленого боями сходу і півдня України — на ній російські сили значно переважали українські. Посилаючись на бойове гасло «Слава Україні», він кинув виклик:
«Можете кричати «Слава Україні» скільки завгодно з кимось іншим. Мені байдуже, наскільки ви хоробрі. Подивіться на цифри».

Потім, згадує генерал Забродський, Донаг’ю виклав їм план, як здобути перевагу на полі бою до осені.

Перший етап уже тривав — українські артилеристи проходили навчання на нових гарматах M777.
«Оперативна група «Дракон»» мала допомогти їм використати це озброєння, щоб зупинити російський наступ. Далі українці мали перейти в контрнаступ.

Того вечора генерал Забродський написав своєму керівництву в Києві.

«Знаєте, багато країн хотіли підтримати Україну, — згадував він. — Але хтось мав стати координатором: організувати все, вирішити поточні проблеми й зрозуміти, що нам потрібно надалі. Я сказав головнокомандувачу: «Ми знайшли свого партнера»».

Незабаром до Вісбадена почали прибувати українці — загалом близько 20 осіб: офіцери розвідки, фахівці з оперативного планування, зв’язку та управління вогнем. Як згадують офіцери, щоранку українці й американці збиралися для аналізу російських систем озброєння та сухопутних сил, визначаючи найбільш пріоритетні та цінні цілі. Потім ці списки передавали до центру обробки розвідданих (fusion center), де офіцери аналізували потоки інформації для точного визначення місцезнаходження цілей.

У Європейському командуванні ЗС США цей процес спричинив тонку, але напружену мовну дискусію: з огляду на делікатність місії, чи не надто провокативно називати цілі «цілями»?

Деякі офіцери вважали цей термін доречним. Інші пропонували називати їх «інформаційними орієнтирами» (intel tippers), оскільки росіяни часто змінювали позиції, і інформація потребувала перевірки на місцевості.

Крапку в дискусії поставив генерал-майор Тімоті Д. Браун, начальник розвідки Європейського командування: місця дислокації російських військ будуть називатися «точками інтересу», а розвідувальні дані про повітряні загрози — «траєкторіями інтересу».

«Якщо вам коли-небудь поставлять запитання: «Чи передавали ви ціль українцям?», — ви можете цілком чесно відповісти: «Ні, не передавав», — пояснив один з американських посадовців.

Кожна потенційна ціль мала відповідати правилам обміну розвідувальною інформацією, які були розроблені, щоб мінімізувати ризик російської відплати по партнерах по НАТО.

Жодних цілей на території Росії не передавалося. Якщо українське командування хотіло завдавати ударів у межах Російської Федерації, пояснював генерал Забродський, воно мало використовувати власну розвідку та зброю вітчизняного виробництва.

«Наше послання росіянам було таким: «Ця війна має вестися на території України»», — сказав один з високопоставлених американських чиновників.

Білий дім також заборонив передавати розвіддані про місцеперебування «стратегічних» російських лідерів — таких як начальник Генерального штабу Збройних сил РФ генерал Валерій Герасимов.
«Уявіть, як би це виглядало для нас, якби ми дізналися, що росіяни допомогли якійсь іншій країні вбити нашого головнокомандувача, — сказав один з високопоставлених американських чиновників. — Ми б оголосили війну».

Так само «Оперативна група «Дракон»» не могла ділитися розвідданими, які дозволяли б ідентифікувати окремих російських військовослужбовців.

Система працювала так: оперативна група «Дракон» повідомляла українцям, де перебувають російські підрозділи. Але щоб захистити джерела та методи збору інформації від російської розвідки, не розкривалося, як саме ці дані були отримані.
Усе, що бачили українці в захищеному хмарному середовищі, — це ланцюжки координат, поділені за пріоритетами: «Пріоритет 1», «Пріоритет 2» тощо.

Як згадує генерал Забродський, коли українці запитували, чому мають довіряти цим даним, генерал Донаг’ю відповідав:
«Не переймайтеся, як ми це дізналися. Просто вірте, що коли відкриєте вогонь — влучите. І результат вам сподобається. А якщо не сподобається — скажіть нам, і ми його покращимо».

Система запрацювала у травні. Першою ціллю мала стати оснащена радаром бронемашина, відома як «Зоопарк», яку росіяни могли використовувати для виявлення систем озброєння, зокрема українських М777. Об’єднаний розвідувальний центр виявив «Зоопарк» поблизу окупованого Росією Донецька на сході України.

Українці планували влаштувати пастку: спершу вони відкрили б вогонь у бік російських позицій. Коли росіяни ввімкнули б «Зоопарк», щоб відстежити траєкторію обстрілу, розвідувальний центр визначив би його координати для подальшого удару.

У призначений день, згадував генерал Забродський, генерал Донаг’ю зателефонував командиру батальйону з підбадьорливою фразою: «Ну що, готовий?» — спитав він. «Почуваюся чудово», — відповів українець.

Після цього генерал Донаг’ю перевірив супутникові знімки, щоб переконатися, що ціль і гаубиця M777 правильно розташовані. Лише тоді артилерист відкрив вогонь — і знищив «Зоопарк» (російську радіолокаційну станцію контрбатарейної боротьби).
«Усі сказали: «Ми можемо це зробити!»» — згадував один з американських чиновників.

Але залишалося ключове питання: якщо система спрацювала проти однієї нерухомої цілі, чи зможуть партнери застосувати її проти кількох об’єктів у великій кінетичній битві?

Саме такою стала битва на північ від Донецька — в Сєвєродонецьку, де росіяни намагалися навести понтонну переправу через річку, щоб оточити й захопити місто.
Генерал Забродський назвав цей об’єкт «пекельною ціллю».

Бій, що розгорнувся згодом, широко висвітлювався як одна з перших важливих перемог України. Понтонні мости перетворилися на пастки смерті; за оцінками української сторони, було знищено щонайменше 400 російських військових.
У публічному просторі не згадувалося, що саме американці надали координати цілей, які допомогли зірвати атаку.

У ці перші місяці бої здебільшого точилися на сході України. Але американська розвідка також відстежувала переміщення російських військ на півдні, зокрема значне зосередження сил поблизу великого міста Херсон.

Невдовзі кілька обслуг M777 передислокували, і «Оперативна група «Дракон»» почала передавати координати цілей для ударів по російських позиціях на цьому напрямку.

З набуттям досвіду «Оперативна група «Дракон»» передавала координати цілей дедалі швидше — і українці швидше відкривали вогонь. Чим ефективніше вони діяли, використовуючи M777 та подібні системи, тим більше коаліція надсилала нових установок — і разом з ними Вісбаден надавав ще більше цілей для ураження.

«Знаєте, коли ми почали вірити?» — згадував генерал Забродський.
«Коли Донаг’ю сказав: «Ось список позицій». Ми його перевірили й сказали: «Оці 100 позицій — підходять, але нам потрібно ще 50″. І вони надіслали ще 50».

M777 стали основою артилерії української армії. Однак, оскільки їхні 155-мм снаряди зазвичай не могли долати відстань понад 15 миль, вони не могли зрівнятися з величезною перевагою росіян у живій силі та техніці.

Щоб надати українцям компенсуючі переваги в точності, швидкості та дальності, генерали Каволі та Донаг’ю незабаром запропонували значно амбітніший крок — передати високомобільні артилерійські ракетні системи (HIMARS), які використовують ракети з супутниковим наведенням для ударів на відстані до 50 миль.

Подальші дискусії відображали зміну підходів американського командування.

У Пентагоні спочатку чинили опір — не хотіли виснажувати обмежені запаси систем HIMARS у розпорядженні армії. Але в травні генерал Каволі прибув до Вашингтона і виклав аргументи, які зрештою переконали скептиків.

Селеста Волландер, яка тоді обіймала посаду помічниці міністра оборони США з питань міжнародної безпеки, згадувала:
«Міллі завжди повторював: «Маленька російська армія воює з великою російською армією. Воюють однаково. Українці так ніколи не виграють»».
За її словами, генерал Каволі відповів:
«Якщо дати їм HIMARS — вони зможуть воювати, як ми. І тоді почнуть перемагати росіян».

У Білому домі президент Байден та його радники зважували ці аргументи на тлі побоювань, що надмірний тиск може спровокувати Путіна на паніку й ескалацію війни.

Коли генерали офіційно звернулися з проханням надати HIMARS, один із посадовців згадував цей момент так:
«Це було як стояти на межі — і думати: якщо зробиш крок уперед, чи не почнеться Третя світова?»

І коли Білий дім таки зробив цей крок, за словами того самого чиновника, «Оперативна група «Дракон»» стала «всю тиловою інфраструктурою цієї війни».

Вісбаден контролював кожен удар HIMARS. Генерал Донаг’ю та його помічники переглядали списки цілей, які надавали українці, і радили щодо розташування пускових установок та часу нанесення ударів.
Українські підрозділи мали використовувати лише координати, надані американською стороною. Щоб запустити боєприпас, оператори HIMARS потребували спеціальної електронної ключ-картки — американці могли деактивувати її будь-якої миті.

Удари HIMARS, внаслідок яких було вбито або поранено понад 100 російських військових, відбувалися майже щотижня.
Російські підрозділи були дезорієнтовані та шоковані. Їхній бойовий дух падав — разом із волею до спротиву.

А коли кількість установок HIMARS зросла з восьми до тридцяти восьми, а українські підрозділи набули майстерності, кількість втрат у ворога, за словами одного з американських посадовців, зросла у п’ять разів.

«Ми стали маленькою частиною — можливо, не найкращою, але частиною вашої системи», — пояснив генерал Забродський. І додав: «Більшість країн проходять через це за 10, 20, 30 років. А ми були змушені зробити це за кілька тижнів».

Разом партнери відточували машину смерті.

Частина 2

Червень — листопад 2022
«Коли ви переможете Росію, ми зробимо вас синіми»

США та союзники

• Президент Байден
• Генерал Донаг’ю
• Міністр оборони Великої Британії Воллес

Україна

• Генерал Сирський
• Генерал Тарнавський
• Генерал Забродський
• Президент Зеленський

Під час їхньої першої зустрічі генерал Донаг’ю показав генералу Забродському кольорову карту регіону: сили США та НАТО були позначені синім, російські — червоним, а українські — зеленим.
«Чому ми зелені?» — запитав генерал Забродський. «Ми маємо бути синіми».

На початку червня, коли вони зустрілися для планування українського контрнаступу, сидячи пліч-о-пліч перед картами з розміткою поля бою, Забродський побачив: маленькі блоки, що позначали українські позиції, стали синіми — символічний жест, що підкреслював спільну мету.

«Коли ви переможете Росію, — сказав генерал Донаг’ю українцям, — ми зробимо вас синіми. Назавжди».

Минуло три місяці від початку вторгнення, і карти розповідали таку історію війни:

На півдні українці зупинили російський наступ біля Миколаєва — чорноморського центру суднобудування. Але росіяни утримували Херсон, а угруповання чисельністю близько 25 000 військовослужбовців займало території на західному березі Дніпра.
На сході ворога зупинили в районі Ізюма, але він утримував території між містом і кордоном, зокрема стратегічно важливу долину річки Оскіл.

Російська стратегія змінилася: від «обезголовлення» — невдалого штурму Києва — до тактики повільного удушення. Українцям потрібно було переходити в наступ.

Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний, за підтримки британських партнерів, виступав за найамбітніший варіант — удар із району Запоріжжя на південний схід у напрямку окупованого Мелітополя. Такий маневр, на їхню думку, дозволив би перерізати сухопутні шляхи постачання, якими росіяни підтримували своє угруповання в Криму.

Генерал Донаг’ю, теоретично, погоджувався. Але, за словами його колег, він вважав наступ на Мелітополь нереалістичним — з огляду на стан українських військ і обмежені можливості коаліції передавати установки M777 без шкоди для боєготовності армії США.

Щоб продемонструвати свою позицію під час воєнної гри, Донаг’ю взяв на себе роль російського командувача. І щоразу, коли українські сили намагалися просунутися вперед, він, діючи в межах симуляції, завдавав їм поразки завдяки переважаючій бойовій потужності.

Зрештою домовилися про наступ у два етапи — щоб дезорієнтувати російське командування, яке, за даними американської розвідки, вважало, що українці мають достатньо сил і техніки лише для одного наступу.

Головні зусилля мали бути зосереджені на звільненні Херсона та утриманні західного берега Дніпра — щоб російське угруповання не просунулося до порту в Одесі й не створило загрозу нової атаки на Київ.

Генерал Донаг’ю наполягав на рівноцінному другому фронті на сході — з Харківського напрямку в бік долини річки Оскіл.
Натомість українці виступили за менший, але відволікаючий маневр на сході, який би змусив росіян перекинути сили — і таким чином полегшив би основний наступ на Херсон.

Цей маневр мали розпочати першим — орієнтовно 4 вересня. Після цього українці планували два тижні артилерійських ударів, щоб послабити російські війська на півдні.
І лише тоді, приблизно 18 вересня, розпочати просування на Херсон.

А якщо боєприпасів вистачить — переправитися через Дніпро.

Генерал Забродський згадує, як генерал Донаг’ю сказав: «Якщо ви, хлопці, справді хочете перейти річку і вийти до перешийка Криму — дотримуйтесь плану».

Такий був план — поки його не змінили.

Пан Зеленський іноді спілкувався безпосередньо з регіональними командувачами, і після однієї з таких розмов американцям повідомили, щоб ойовий порядок змінено.
Херсон мав стати першим — і раніше, 29 серпня.
Генерал Донаг`ю повідомив генералу Залужному, що для підготовки операції на Херсон потрібно більше часу; за його словами, така зміна ставила під загрозу контрнаступ і всю країну. Згодом американці дізналися, що за цим стояло:
Пан Зеленський сподівався взяти участь у засіданні Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня. Він та його радники вважали, що демонстрація прогресу на фронті посилить його позицію щодо отримання додаткової військової допомоги. Тому вони в останню хвилину переграли план — і це стало передвісником глибокого непорозуміння, яке дедалі більше визначало хід війни.

Результат виявився далеким від того, що планувалося.

У відповідь росіяни перекинули підкріплення зі сходу на херсонський напрямок.
Тоді генерал Залужний зрозумів: ослаблені російські сили на сході можуть дозволити українцям зробити те, на чому наполягав генерал Донаг’ю — вийти в долину річки Оскіл.

«Вперед, вперед, вперед — у вас вони вже на межі», — сказав генерал Донаг’ю українському командувачу на тому напрямку, генералу Сирському, згадує один з європейських чиновників.

Російські війська зазнали краху навіть швидше, ніж очікувалося, кидаючи техніку під час втечі.
Українське керівництво навіть не припускало, що їхні сили дійдуть до західного берега Оскілу. Але коли це сталося — авторитет генерала Сирського в очах президента стрімко зріс.

Тим часом на півдні американська розвідка повідомила: російське угруповання на західному березі Дніпра стикається з нестачею продовольства і боєприпасів.

Генерал Донаг’ю звернувся до польового командира, генерал-майора Андрія Ковальчука, з наполегливим проханням перейти в наступ. Незабаром старші офіцери американця — генерали Каволі та Міллі — передали це питання на розгляд генералові Залужному.
Це також не дало результату.
Міністр оборони Великої Британії Бен Воллес запитав у генерала Донахью, що б той зробив, якби генерал Ковальчук був його підлеглим.
«Він би вже був звільнений», — відповів генерал Донахью.
«Я цим займуся», — сказав Воллес.
Британські військові мали значний вплив у Києві; на відміну від американців, вони ще після вторгнення розмістили в Україні невеликі групи офіцерів. Тепер міністр оборони задіяв цей вплив і зажадав від українців усунути командувача.

Мабуть, жоден клаптик української землі не був для Путіна важливішим за Крим.

Коли українці повільно просувалися вздовж Дніпра, сподіваючись форсувати його й рушити в напрямку півострова, це породило те, що один з чиновників Пентагону назвав «основною точкою напруженості»:
Щоб надати російському президентові стимул до переговорів про угоду, пояснив посадовець, українці мали б чинити тиск на Крим. Але такий тиск міг підштовхнути його до роздумів про те, щоб вдатися до «відчайдушних дій».
Українці вже здійснювали тиск на місцях. Адміністрація Байдена санкціонувала допомогу Україні в розробці, виробництві та розгортанні нового флоту морських безпілотників для атак на Чорноморський флот Росії. (Американці передали українцям ранній прототип, розроблений для протидії ймовірному морському наступу Китаю на Тайвань.)
Спершу ВМС США отримали дозвіл передавати інформацію про райони перебування російських бойових кораблів одразу за межами територіальних вод Криму. У жовтні, отримавши дозвіл діяти вже й на території самого Криму, ЦРУ таємно розпочало підтримку ударів безпілотників по порту Севастополя.
Того ж місяця американська розвідка перехопила розмову командувача російськими військами в Україні генерала Сергія Суровікіна, в якій він справді говорив про можливість відчайдушного кроку: застосування тактичної ядерної зброї, щоб не дозволити українцям форсувати Дніпро і прорватися до Криму.
До того моменту американські розвідувальні служби оцінювали ймовірність застосування Росією ядерної зброї в Україні на рівні 5–10 відсотків. Тепер, за їхніми оцінками, у разі прориву російської оборони на півдні ця ймовірність зростала до 50 відсотків.

Ця точка напруженості, здавалося, невпинно наближалася до критичної межі.

У Європі генерали Каволі й Донаг’ю настійливо закликали наступника генерала Ковальчука — бригадного генерала Олександра Тарнавського — просунути свої бригади вперед, вибити російське угруповання із західного берега Дніпра і захопити його техніку.

У Вашингтоні тим часом радники президента Байдена нервово обговорювали протилежне: чи не доведеться, навпаки, закликати українців уповільнити просування.

Це міг бути найкращий шанс завдати росіянам переломного удару.
Але це міг бути й момент, коли війна могла вийти далеко за межі України.

Зрештою, у великій стратегічній невизначеності — момент так і не настав.

Щоб прикрити відступ, російське командування залишило позаду невеликі загони.
Генерал Донаг’ю радив генералу Тарнавському — знищувати їх або обходити, зосередившись на головному об’єкті — угрупованні. Але щоразу, коли українці натрапляли на такі загони, вони зупинялися, вважаючи, щодалі — більші сили.

Генерал Донаг’ю повідомив, що супутникові знімки показували: українців зупиняли лише один або два російські танки, за словами представників Пентагону.
Але не маючи доступу до тієї ж розвідінформації, український командувач вагався — не хотів ризикувати людьми.

Щоб просунути українські війська вперед, «Оперативна група «Дракон»» передала координати цілей, і оператори M777 знищували танки снарядами Excalibur — трудомісткий процес, який повторювався щоразу, коли українці зустрічали російський загін.

Українські сили все ж таки відвоювали Херсон і зачистили західний берег Дніпра. Але на цьому наступ зупинився. Через нестачу боєприпасів українці не стали форсувати Дніпро. Вони не просунулися в бік Криму — так, як на те сподівалися українці і чого боялися росіяни.
А тим часом росіяни відступали за річку, далі на окуповану територію, і за ними величезні машинирозривали землю, залишаючи по собі довгі й глибокі лінії окопів.
Попри все, українці перебували в піднесеному настрої. Під час наступної поїздки до Вісбадена генерал Забродський подарував генералові Донаг’ю «бойовий сувенір» — тактичний жилет, що належав російському солдату. Його товариші по службі вже марширували на схід — до місця, яке стане горнилом 2023 року: Бахмута.

Частина 3

Листопад 2022 — листопад 2023

«Коли плани йдуть шкереберть»

США та союзники

• Генерал Агуто
• Міністр оборони Остін
• Генерал Каволі
• Генерал Донаг’ю
• Генерал Міллі

Україна

• Генерал Сирський
• Генерал Тарнавський
• Генерал Забродський
• Президент Зеленський

Планування на 2023 рік розпочалося негайно — в момент, який, озираючись назад, здається періодом ірраціонального піднесення.
Україна контролювала західні береги Осколу й Дніпра. У межах коаліції панувало переконання, що контрнаступ 2023 року стане останнім у цій війні: або українці здобудуть остаточну перемогу, або Путін буде змушений шукати шлях до укладення миру.
«Ми виграємо цю війну повністю», — сказав пан Зеленський представникам коаліції, згадує один із високопосадовців США.
Щоб досягти цього, пояснив генерал Забродський під час зустрічі партнерів у Вісбадені наприкінці осені, генерал Залужний знову наполягав: головний удар має бути спрямований на Мелітополь, щоб перекрити шляхи забезпечення російських військ у Криму. Саме це він вважав великою втраченою можливістю завдати дезорієнтованому ворогу нищівного удару ще у 2022 році.
І знову деякі американські генерали закликали до обережності.
У Пентагоні непокоїлися, чи зможуть забезпечити Україну достатньою кількістю озброєння для наступу; дехто вважав, що, перебуваючи у своїй найсильнішій позиції, українцям варто було б розглянути можливість мирної угоди. Коли голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Міллі озвучив цю ідею у промові, багато прихильників України (зокрема й республіканці в Конгресі, які на той момент переважно підтримували війну) звинуватили його в умиротворенні.

У Вісбадені, під час приватних розмов із генералом Забродським і британськими колегами, генерал Донаг’ю вказував на російські окопи, які ворог копав для оборони півдня.
Він також звернув увагу на те, як українське просування до Дніпра кількома тижнями раніше практично зупинилося.

«Вони окопуються, хлопці, — сказав він. — Як ви збираєтесь це пройти?»

Як згадують генерал Забродський і один з європейських посадовців, замість наступу Донаг’ю пропонував зробити паузу: якщо українці витратять рік — або й більше — на формування та підготовку нових бригад, вони будуть значно краще готові до прориву на Мелітополь.

Британці зі свого боку наполягали: якщо українці все одно йтимуть у наступ, коаліція має їм допомогти. «Вони не повинні бути такими, як ми», — казав генерал Каволі. — «Вони просто мають бути кращими за росіян».

Паузи не буде. Генерал Забродський сказав би генералу Залужному: «Донаг’ю має рацію».
Але визнав би і те: «Рекомендації Донаг’ю нікому не сподобалися. Крім мене».

До того ж генерал Донаг’ю вже завершував службу.
Дислокація 18-ї повітряно-десантної дивізії від самого початку була тимчасовою. Тепер у Вісбадені мала з’явитися постійніша структура — Група сприяння безпеці в Україні, позивний «Еребус» — уособлення темряви в грецькій міфології.
Того осіннього дня, коли завершилася планувальна сесія і спільний час добіг кінця, генерал Донаг’ю провів генерала Забродського до злітного поля бази Клей Казерне. Там він вручив йому символічний щит — емблему 18-ї повітряно-десантної дивізії з драконом, обрамлену п’ятьма зірками.
Найзахідніша зірка символізувала Вісбаден; трохи східніше — аеропорт Жешув-Ясьонка. Інші зірки — Київ, Херсон і Харків — були присвячені генералу Залужному та командувачам на півдні й сході.
А під зірками — напис: «Дякую».
«Я запитав його: «За що ви мені дякуєте?» — згадував генерал Забродський. — «Це я маю дякувати».»
Генерал Донахью пояснив, що саме українці воюють і гинуть, випробовують американське озброєння й тактику, діляться набутим бойовим досвідом.
«Завдяки вам, — сказав він, — ми змогли створити те, що самі ніколи б не збудували.»
Перекрикуючи вітер і гул аеродрому, вони ще кілька разів обмінялися словами про те, хто більше заслужив на подяку. Потім потисли руки, і генерал Забродський зник у C-130, двигуни якого вже працювали на холостому ходу.

«Новим у кімнаті» був генерал-лейтенант Антоніо А. Аґуто-молодший. Командир зовсім іншого типу — з іншим завданням.

Генерал Донаг’ю був схильний до ризику. Аґуто ж мав репутацію зваженого керівника, майстра підготовки та проведення великомасштабних операцій.
Після окупації Криму в 2014 році адміністрація Обами розширила програму підготовки українських військових, зокрема на базі на заході України — саме генерал Аґуто тоді курував цей процес.

У Вісбадені його завданням №1 стала підготовка нових бригад.
«Ти маєш зробити так, щоб вони були готові до бою», — сказав йому міністр оборони США Ллойд Остін.

Це означало більшу автономію для українців — і зміну балансу у відносинах.
Спочатку Вісбаден працював над тим, щоб заслужити довіру української сторони.
Тепер саме українці просили довіри від Вісбадена.

І незабаром з’явилася нагода.

Українська розвідка виявила тимчасову російську казарму на території школи в окупованій Макіївці. «Довіртеся нам», — сказав генерал Забродський генералу Аґуто. Той погодився. І, як згодом згадував Забродський, «Ми повністю самостійно провели весь процес наведення на ціль». Роль Вісбадена зводилася лише до надання координат

На цьому новому етапі партнерства американські й українські офіцери, як і раніше, щодня зустрічалися, щоб визначати пріоритети, які аналітики у fusion center (центрі обробки даних) перетворювали на цілі для ураження.
Але тепер українські командири мали більше свободи використовувати системи HIMARS для ударів по додаткових цілях, виявлених власною розвідкою — за умови, що ці удари відповідали узгодженим пріоритетам.
«Ми відійдемо й спостерігатимемо, слідкуючи за тим, щоб ви не наробили дурниць», — сказав генерал Агуто українцям.
«Уся мета, — додав він, — полягає в тому, щоб ви з часом змогли діяти самостійно».

Як і в 2022 році, січневі військові маневри 2023-го року закінчилися розробкою подвійного плану.
Вторинний наступ сил генерала Сирського на сході мав бути зосереджений на Бахмуті, де бойові дії тліли вже кілька місяців, із відволікаючим маневром у напрямку Луганщини — території, анексованої Путіним у 2022 році.
Цей маневр, за задумом, мав сковувати російські сили на сході та полегшити основний удар на півдні — наступ на Мелітополь, де російські укріплення взимку вже почали розсипатися від вогкості й холоду.

Але цей щойно розроблений план уже почали роз’їдати проблеми зовсім іншого порядку.

Генерал Залужний, хоч і був верховним головнокомандувачем України, усе частіше стикався з підривом свого авторитету через суперництво з генералом Сирським.
За словами українських посадовців, воно бере початок ще з 2021 року — після рішення президента Зеленського підвищити Залужного, обійшовши його тодішнього начальника — Сирського.

Після початку повномасштабної війни суперництво лише посилилось: командири змагались за обмежену кількість батарей HIMARS.

Генерал Сирський народився в Росії і служив у її армії; до того, як почав вдосконалювати українську, зазвичай говорив російською на нарадах. Залужний іноді глузливо називав його «той російський генерал».

Американці знали, що Сирський був незадоволений тим, що йому відвели роль допоміжного крила у контрнаступі. Коли генерал Аґуто зателефонував, щоб переконатися, що план зрозумілий, той відповів: «Я не згоден. Але маю наказ».

Контрнаступ мав розпочатися 1 травня.
Наступні місяці мали бути присвячені підготовці. Генерал Сирський мав направити на навчання до Європи чотири бригади, загартовані в боях — по 3 000–5 000 бійців у кожній. До них мали приєднатися ще чотири бригади новобранців.

Але в генерала були інші плани.

У Бахмуті росіяни розгортали — і втрачали — величезну кількість солдатів.
Генерал Сирський побачив можливість затягнути їх у бій і посіяти розлад у їхніх лавах.
За словами американських посадовців, він сказав генералові Агуто: «Беріть усіх новобранців» для Мелітополя.
І коли пан Зеленський підтримав його, всупереч запереченням як власного головнокомандувача, так і американців, ключовий елемент контрнаступу фактично втратив силу.

Тепер на навчання за кордон Україна відправила б лише чотири неперевірені бригади. (Ще вісім готували всередині країни.)
До того ж новобранці були у віці — переважно чоловіки 40–50 років.
Коли вони прибули до Європи, один із високопоставлених американських чиновників згадав:
«Ми думали тільки про одне: це — поганий знак».

В Україні призовний вік становив 27 років.
Генерал Каволі, якого нещодавно призначили верховним головнокомандувачем об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, благав генерала Залужного: «Залучайте своїх вісімнадцятирічних».
Але, як дійшли висновку американці, ні президент, ні генерал не наважувалися взяти на себе відповідальність за настільки політично ризиковане рішення.

На американському боці розгорталася схожа ситуація.

Минулого року росіяни безглуздо розміщували командні пункти, склади боєприпасів і логістичні центри в межах 50 миль від лінії фронту. Але нові розвіддані свідчили, що тепер вони перемістили критичні об’єкти за межі досяжності HIMARS.

Тож генерали Каволі та Аґуто запропонували зробити наступний стратегічний крок — надати українцям тактичні ракетні системи ATACMS (Army Tactical Missile Systems), здатні вражати цілі на відстані до 190 миль (близько 300 км). Це мало б ускладнити російському угрупованню в Криму надання підтримки обороні Мелітополя.

Але тема ATACMS була особливо чутливою для адміністрації Байдена.
Головнокомандувач російських збройних сил генерал Герасимов ще у травні минулого року опосередковано згадав про них, попередивши генерала Міллі: будь-яка ракета з дальністю 190 миль — це порушення «червоної лінії».

Також постало питання про запаси: у Пентагоні вже попереджали, що в разі війни за участю США ракет може не вистачити навіть для власних потреб.

Послання було чітким: перестаньте просити ATACMS.

Основи, на яких будувалося планування, були зруйновані.

Проте американці все ще бачили шлях до перемоги — хоча й дедалі вужчий.
Щоб проскочити в цю шпарину, критично важливо було почати контрнаступ за графіком — 1 травня, до того як росіяни встигнуть відновити укріплення й перекинути додаткові сили для посилення оборони Мелітополя.

Але цей крайній термін минув.
Частина обіцяних поставок боєприпасів і техніки затримувалася, і, попри запевнення генерала Агуто, що для початку достатньо, українці не погоджувалися наступати, поки не отримають усе заплановане.

В якийсь момент, коли напруга сягнула піку, генерал Каволі звернувся до генерала Забродського:
«Міша, я люблю твою країну. Але якщо ви цього не зробите — ви програєте війну».

«Я відповів: «Я розумію, про що ти кажеш, Крістофере. Але, будь ласка, зрозумій і мене. Я не головнокомандувач. І я не президент України»», — згадував генерал Забродський, додавши:
«Мабуть, мені хотілося плакати не менше, ніж йому».

У Пентагоні почали відчувати, що назріває серйозніший розкол.
Генерал Забродський згадував, як генерал Міллі запитав прямо:
«Скажи мені правду. Ви змінили план?»

— «Ні, ні, ні, — відповів я. — Ми не змінювали план і не збираємося».

У той момент він щиро вірив, що говорить правду.

Наприкінці травня розвідка зафіксувала, що росіяни стрімко формують нові бригади.

Українці не мали всього, що хотіли, але, на їхнє переконання, мали все необхідне. Вони мали йти в наступ.

Генерал Залужний представив остаточний план на засіданні Ставки — урядового органу, який координує військові питання.
Генерал Тарнавський отримував 12 бригад і основну частину боєприпасів для головного удару — на Мелітополь.
Командувач морської піхоти, генерал-лейтенант Юрій Содоль, мав імітувати наступ у напрямку Маріуполя — зруйнованого портового міста, яке росіяни захопили після виснажливої облоги роком раніше.
Генерал Сирський мав координувати допоміжні дії на сході — в районі Бахмута, нещодавно втраченого після місяців позиційної війни.

Потім виступив генерал Сирський.
За словами українських посадовців, він заявив, що хоче відійти від затвердженого плану й провести повномасштабну атаку з метою вибити росіян із Бахмута. Далі він планував просуватися на схід — у бік Луганської області. Звісно, для цього йому були потрібні додаткові люди й боєприпаси.

Американській стороні про підсумки засідання не повідомили.
Але американська розвідка зафіксувала переміщення українських військ і боєприпасів у напрямках, які не відповідали узгодженому плану.

Невдовзі, під час терміново організованої зустрічі на польському кордоні, генерал Залужний визнав перед генералами Каволі та Агуто, що Україна таки вирішила проводити наступ одразу в трьох напрямках.

«Це не той план!» — вигукнув генерал Каволі.

За словами українських чиновників, сталося ось що: після засідання Ставки президент Зеленський ухвалив рішення розподілити боєприпаси коаліції порівну між генералом Сирським і генералом Тарнавським.
Також генерал Сирський отримав п’ять новосформованих бригад, залишивши лише сім для наступу на Мелітополь.

«Це було схоже на те, як Мелітопольська операція вмирає ще до того, як почалася», — зазначив один український посадовець.

П’ятнадцять місяців війни — і все зводилося до цієї переломної точки.

«Нам треба було відмовитися», — сказав один із високопоставлених американських чиновників.
Але цього не сталося.

«Ці рішення — про життя і смерть, про те, яку територію ви цінуєте більше, а яку менше — це суто суверенні рішення», — пояснив один із високопосадовців адміністрації Байдена.
«Все, що ми могли — це дати пораду».

Командувач наступом на Маріуполь, генерал Содоль, охоче приймав поради генерала Аґуто.
Ця співпраця принесла один із найбільших успіхів усього контрнаступу: після того як американська розвідка виявила слабке місце в російській лінії оборони, війська генерала Содоля — за координатами, які надав Вісбаден — звільнили село Старомайорське й майже вісім квадратних миль території.

Ця перемога поставила для українського командування нове запитання: чи не є напрямок на Маріуполь перспективнішим за Мелітополь? Але наступ зупинився через брак живої сили.

Проблема була очевидною — вона буквально лежала на карті в кабінеті генерала Аґуто:
наступ генерала Сирського на Бахмут виснажував українську армію.

Аґуто закликав його перекинути бригади й боєприпаси на південь — для удару по Мелітополю.
Але, за словами українських та американських офіційних осіб, генерал Сирський не поступився.
Він не змінив позицію навіть тоді, коли Євген Пригожин — чия «Вагнерівська» група допомогла росіянам захопити Бахмут — повстав проти керівництва Путіна й кинув сили на марш до Москви.

Американська розвідка тоді вважала, що заколот може підірвати моральний дух і згуртованість російських військ.
За словами представника розвідки США, перехоплення показували: російські командири були вражені тим, що українці не скористалися шансом просунутися до Мелітополя, оборона якого ледь трималася.

Але, з точки зору генерала Сирського, заколот тільки підтвердив правильність його стратегії — посіяти розбрат, скувавши росіян під Бахмутом.
Перекидання сил на південь, вважав він, підривало б цю логіку.

«Я мав рацію, Аґуто. Ти — ні», — згадує американський чиновник слова генерала Сирського.
«Ми прорвемося до Луганська».

Пан Зеленський назвав Бахмут «фортецею нашого духу».
Зрештою, він став залитою кров’ю демонстрацією безвихідного становища, в якому опинилися українці, що поступалися чисельністю.

Хоча дані про втрати суттєво різняться, сумнівів небагато: втрати росіян — десятки тисяч — значно перевищували українські.
Та генерал Сирський так і не повернув Бахмут і не просунувся в напрямку Луганщини.
І поки росіяни відновлювали свої бригади й продовжували наступати на сході, українці не мали такого легкодоступного джерела поповнення.
(Пан Пригожин відвів своїх бойовиків назад, не дійшовши до Москви. Через два місяці він загинув в авіакатастрофі, яку, за оцінками американської розвідки, було інспіровано Кремлем.)

У фокусі залишався Мелітополь.

Головною перевагою «вісбаденської машини» була швидкість — мінімізація часу від виявлення цілі до українського удару.
Але цю перевагу — а разом із нею й ефективність Мелітопольської наступальної операції — було підірвано через фундаментальну зміну у способі використання розвідданих.
Командування на цьому напрямку мало значно менше боєприпасів, ніж планувалося; і замість того, щоб відкривати вогонь одразу, тепер спершу застосовували безпілотники для підтвердження цілей.

Цей виснажливий підхід, підживлений також обережністю й нестачею довіри, досяг критичної точки, коли після тижнів надзвичайно повільного просування крізь пекельний ландшафт мінних полів і вогню з гелікоптерів українські війська наблизилися до окупованого села Роботине.

Американські посадовці описували хід подальшого бою.
Українці щільно накривали російські позиції артилерією; американська розвідка повідомила, що ворог почав відступ.

«Негайно займіть позицію», — сказав генерал Агуто генералові Тарнавському.

Але українці помітили групу російських військових на вершинах пагорбів.

У Вісбадені супутникові знімки показали те, що виглядало як російський взвод — від 20 до 50 солдатів.
На думку генерала Агуто, це було недостатньою причиною, щоб зупиняти наступ.

Та генерал Тарнавський відмовився просуватись, поки загрозу не буде усунуто.
Тож із Вісбадена передали координати російських позицій і порадили одночасно відкрити вогонь і розпочати наступ.

Натомість, щоб перевірити розвіддані, Тарнавський підняв над пагорбом розвідувальні дрони.
Це забрало час. Лише після цього він наказав відкрити вогонь.

А після удару ще раз підняв дрони, щоб переконатися, що вершина справді зачищена.
Тоді він віддав наказ штурмувати Роботине, яке українські сили взяли під контроль 28 серпня.

За оцінками офіцерів, така затримка коштувала 24–48 годин.
І за цей час, південніше Роботиного, росіяни встигли звести нові інженерні загородження, замінувати територію і перекинути підкріплення, щоб зупинити просування українців.

«Ситуація змінилася кардинально», — сказав генерал Забродський.

Генерал Аґуто кричав генералу Тарнавському: «Тисніть далі!»
Але українцям довелося ротувати війська з передової в тил. І, маючи в резерві лише сім бригад, вони не встигали швидко перекидати нові сили для продовження наступу.

Насправді український наступ сповільнився через поєднання різних факторів.
Але у Вісбадені розчаровані американці знову й знову згадували про той злощасний взвод на пагорбі.

«Клятий взвод зупинив контрнаступ», — зауважив один з офіцерів.

Українцям не вдалося дійти до Мелітополя. Їм довелося скоригувати свої амбіції.

Тепер їхньою ціллю стало невелике окуповане місто Токмак — приблизно на півдорозі до Мелітополя, неподалік важливих залізничних вузлів і автошляхів.

Генерал Агуто надав українцям більше автономії.
Однак тепер, за словами американських і українських посадовців, він розробив детальний артилерійський план під назвою операція «Rolling Thunder» («Гуркіт грому»), у якому чітко вказувалося, по яких цілях, з якої зброї і в якій послідовності мали стріляти українці.

Але генерал Тарнавський не погодився з частиною цілей, наполягав на додатковій верифікації розвідданих за допомогою дронів — і «Гуркіт Грому» поступово згас.

У відчайдушній спробі врятувати контрнаступ Білий дім санкціонував таємне постачання невеликої кількості касетних боєприпасів із радіусом дії близько 160 км.
Генерали Агуто і Забродський розробили операцію проти російських ударних гелікоптерів, які загрожували силам генерала Тарнавського.
Було знищено щонайменше 10 гелікоптерів, і росіяни відвели всю авіацію назад — до Криму або на материкову частину РФ. Втім, українцям так і не вдалося просунутися далі.

Останньою спробою американської сторони було запропонувати, щоб битву за Токмак очолив генерал Сирський. Але цю пропозицію відхилили. Тоді вони запропонували, щоб генерал Содоль направив морську піхоту до Роботиного з метою прорвати російську лінію оборони.

Але замість цього генерал Залужний наказав перекинути морську піхоту до Херсона — щоб відкрити новий фронт в операції, яку американці вважали приреченою на провал: форсувати Дніпро й просунутися у бік Криму. Морпіхи дійсно переправились через річку на початку листопада — але їм забракло людей і боєприпасів.

Контрнаступ мав стати нокаутом. Натомість він завершився безславно.

Генерал Сирський відмовився відповідати на запитання щодо своєї взаємодії з американськими генералами. Але речник Збройних сил України заявив:
«Ми сподіваємось, що настане час, і після перемоги України українські та американські генерали, яких ви згадували, можливо, разом розкажуть про свої робочі й дружні перемовини під час спільної боротьби з російською агресією».

Андрій Єрмак, керівник Офісу Президента України і, без перебільшення, друга за впливом особа в державі, сказав The Times, що контрнаступ було «в першу чергу зірвано» через «політичні вагання» союзників і «постійні» затримки у постачанні озброєння.

Втім, на думку іншого високопоставленого українського посадовця, «справжня причина нашої невдачі — в тому, що для реалізації плану було залучено недостатньо сил». Так чи інакше, для обох сторін результат контрнаступу залишив болючий осад. «Важливі відносини збережено», — сказала Селеста Волландер, представниця Пентагону. —»Але це вже було не те натхненне й довірливе братерство, яким усе було у 2022-му та на початку 2023 року».

Частина 4

Грудень 2023 — січень 2025
Зрада довіри та прорив кордонів

США та союзники:

• Генерал Агуто
• Міністр оборони Остін
• Генерал Болдвін
• Президент Байден
• Генерал Каволі
• Генерал Донаг’ю
• Президент Трамп

Україна:

• Генерал Сирський
• Генерал Забродський
• Президент Зеленський

Незадовго до Різдва Володимир Зеленський уперше перетнув ворота Вісбадена — секретного центру партнерства.

Увійшовши до аудиторії Тоні Басса, його провели повз трофеї спільних боїв — покручені уламки російських машин, ракет і літаків. Коли він піднявся на місток над колишнім баскетбольним майданчиком — так само, як це зробив генерал Забродський у перший день 2022 року — офіцери, які працювали внизу, вибухнули оплесками.

Але президент прибув не святкувати.

Після провалу контрнаступу, на тлі третьої зими великої війни, перспективи лише погіршувалися. Щоб закріпити нову перевагу, росіяни перекидали війська на схід. У США тим часом Дональд Трамп — скептично налаштований щодо підтримки України — переживав політичне відродження, а деякі республіканці в Конгресі вже відкрито говорили про припинення фінансування.

Ще рік тому коаліція говорила про перемогу.

На початку 2024-го адміністрація Байдена буде змушена знову і знову перетинати власні «червоні лінії» — просто щоб утримати українців у строю.

Але спершу — до справ у Вісбадені.

Генерали Каволі та Аґуто пояснили, що не бачать реального шансу повернути значні території у 2024 році.
Коаліція просто не зможе надати все необхідне для масштабного контрнаступу.

Україна теж не зможе швидко сформувати достатню кількість підготовлених сил для такого наступу.
Українцям доведеться стримати очікування і зосередитися на досяжних цілях, щоб утримати фронт — і водночас нарощувати бойову міць для можливого контрнаступу в 2025 році.

Це означатиме: зведення нових оборонних ліній на сході, щоб не дати росіянам захопити більше території; відновлення наявних бригад і формування нових, які коаліція допоможе навчити й озброїти.
Зеленський підтримав цей план.

Проте американці знали, що він погодився на це неохоче.

Пан Зеленський неодноразово давав зрозуміти: йому потрібна велика перемога, яка зміцнить бойовий дух усередині країни й посилить підтримку Заходу.

Лише за кілька тижнів до цього президент доручив генералові Залужному відтіснити росіян до кордонів України 1991 року до осені 2024-го.

Генерал шокував американців, представивши план, для реалізації якого було потрібно п’ять мільйонів артилерійських снарядів і мільйон дронів.

На це генерал Каволі відповів вільною російською: «А звідки їх взяти?»

Кількома тижнями пізніше, під час зустрічі в Києві, український командувач замкнув генерала Каволі на кухні Міністерства оборони і, нервово затягуючись вейпом, зробив останню — марну — спробу переконати його. «Він опинився між двох вогнів — з одного боку президент, з іншого — західні партнери», — пояснив один із його помічників.

У якості компромісу американці запропонували Зеленському операцію, яка, на їхню думку, могла би стати «сигнальною перемогою» — кампанію авіаційних ударів із використанням ракет великої дальності та дронів, щоб змусити Росію відвести військову інфраструктуру з Криму назад на свою територію.

Операцію отримала кодову назву «Lunar Hail» (Місячний град).

До цього моменту українці — за підтримки ЦРУ, а також військово-морських сил США й Великої Британії — вже застосовували морські дрони, а також британські ракети Storm Shadow і французькі SCALP, завдаючи ударів по Чорноморському флоту.

Роль Вісбадена полягала в розвідданих.

Але для розширеної кампанії проти Криму українцям були потрібні значно більші запаси ракет — сотні балістичних ракет ATACMS.

У Пентагоні стара обережність не зникла.

Але після того, як генерал Агуто доповів міністрові оборони США Ллойду Остіну про потенціал «Місячного граду», один із помічників згадав його реакцію:
«Добре. Тут справді переконлива стратегічна мета. Йдеться не просто про те, щоб «стріляти по об’єктах».»

Пан Зеленський отримає довгоочікувані ATACMS.

І все ж, як зазначив один з американських посадовців:
«Ми знали, що в глибині душі він і далі прагнув чогось іншого. Чогось більшого.»

У кінці січня генерал Забродський перебував у командному центрі у Вісбадені, коли отримав термінове повідомлення й вийшов назовні.

Повернувшись — блідий, як крейда — він вивів генерала Аґуто на балкон і, затягнувшись «Лакі Страйком», повідомив: боротьба за українське військове керівництво добігла кінця.
Генерала Залужного звільняють. Ставка — на його суперника, генерала Сирського.

Американці не були особливо здивовані: вже деякий час вони чули про зростаюче невдоволення в Офісі президента.

Українці, вірогідно, пояснили б усе політикою: страхом, що популярний генерал Залужний може кинути виклик Зеленському на виборах.
Були й конкретні сигнали: засідання Ставки, під час якого президент фактично усунув генерала Залужного від ухвалення рішень,
а згодом — стаття в The Economist, у якій генерал заявив, що війна зайшла в глухий кут і Україна потребує радикального технологічного прориву.

У той час як президент публічно закликав до повної перемоги.

«Генерал Залужний був уже приречений», — сказав один із американських посадовців.

Призначення Сирського викликало у Вашингтоні стримане полегшення. Американці розраховували, що тепер матимуть справу з людиною, яка має доступ до президента і його довіру. А значить — процес ухвалення рішень стане стабільнішим. До того ж генерал Сирський — фігура, яку американці добре знали.
Частково це розуміння базувалося на пам’яті про 2023 рік — на шрамі Бахмута, на тому, як генерал іноді відкидав їхні рекомендації, а інколи навіть намагався їх підірвати. Однак, за словами колег, генерали Каволі та Агуто вважали, що розуміють його особливості: він принаймні їх вислуховував і, на відміну від деяких інших командирів, цінував і зазвичай довіряв наданим розвідданим.

Для генерала Забродського цей перехід був і особистим ударом, і стратегічною невизначеністю.
Він вважав генерала Залужного другом і свідомо відмовився від депутатського мандата, щоб стати його заступником з питань планування та операцій. (Невдовзі його усунули і з цієї посади, і з ролі у Вісбадені. Коли генерал Агуто дізнався про це, він зателефонував, запропонувавши постійну гостину у своєму пляжному будинку в Північній Кароліні — мовляв, можна було б позайматися вітрильним спортом. «Можливо, вже в наступному житті», — відповів генерал Забродський.)

А зміна керівництва відбулася в особливо нестабільний момент партнерства: під тиском пана Трампа республіканці в Конгресі блокували новий пакет військової допомоги на 61 мільярд доларів.
Під час боїв за Мелітополь командувач наполягав на обов’язковому підтвердженні кожної цілі за допомогою дронів. Тепер, у ситуації гострого браку ракет і снарядів, такого самого протоколу почали дотримуватися по всій лінії фронту.

Вісбаден, як і раніше, генерував нові точки інтересу, але українські сили майже не використовували їх. «Нам це зараз не потрібно», — сказав генерал Забродський американцям.

Червоні лінії продовжували зсуватись. Однією з них були ATACMS — тактичні ракети, які навесні таємно прибули в Україну, щоб росіяни не дізналися, що Київ тепер здатен бити по Криму.

Іншою — поява «профільних експертів». Кілька місяців тому генералу Аґуто дозволили відправити до Києва невелику групу — близько десятка американських офіцерів. Це частково зняло заборону на присутність військових США на українській території. Щоб уникнути паралелей із В’єтнамом, де військові радники США стали передвісниками повномасштабної війни, їх офіційно називали subject matter experts — експертами з питань безпеки.

Після кадрових змін в українському командуванні, з метою зміцнення координації, адміністрація США більш ніж утричі збільшила кількість американських офіцерів у Києві — до приблизно трьох десятків. Їх уже відкрито називали радниками. Хоча їхня присутність усе ще обмежувалась київським регіоном.
Та, мабуть, найчіткіша «червона лінія» — російський державний кордон — незабаром мала бути стерта.
У квітні, після тривалого блокування, фінансування нарешті розморозили: з Польщі почали надходити 180 ATACMS, десятки бронемашин і 85 000 155-міліметрових артилерійських снарядів.

Однак розвідка коаліції зафіксувала інший рух: підрозділи новоствореного 44-го армійського корпусу Росії висувалися до Бєлгорода — відразу за українським кордоном. Росіяни готувалися відкрити новий фронт на півночі, поки українці чекали на надходження американської допомоги. Вони бачили в цьому обмежене вікно можливостей — і були готові ним скористатись.

Українці вважали, що росіяни прагнуть вийти на кільцеву дорогу навколо Харкова — щоб отримати можливість обстрілювати друге за величиною місто країни артилерією та поставити під загрозу життя понад мільйона людей. Російський наступ оголив ключову асиметрію: росіяни могли підтримувати свої війська артилерійським вогнем просто з-за кордону, а українці не мали змоги відкривати вогонь у відповідь — принаймні, використовуючи американське озброєння чи розвіддані.

Проте разом із загрозою з’явилося і вікно можливостей. Росіяни почувалися надто впевнено щодо власної безпеки, вважаючи, що США ніколи не дозволять Україні завдати удару по території РФ.
Цілі підрозділи разом із технікою стояли просто неба — практично без укриття і без охорони.
Українці попросили дозволу використати американську зброю для ударів по цілях за російським кордоном. Більше того, генерали Каволі й Аґуто запропонували, щоб Вісбаден допомагав координувати ці удари, як він уже робив по території України й у Криму — надаючи координати й цілі.

Білий дім ще дискутував ці питання, коли 10 травня росіяни пішли в атаку. Це стало моментом, коли адміністрація Байдена змінила правила гри. Генералам Каволі та Аґуто наказали створити «оперативну зону» — територію на російській землі, де українці могли б застосовувати американське озброєння, а Вісбаден підтримував би їхні удари.

Спершу генерали пропонували ширшу зону, щоб нейтралізувати додаткову загрозу — баражуючі бомби (радянські авіабомби, перетворені на високоточні боєприпаси з крилами й стабілізаторами), якими росіяни тероризували Харків. Зона глибиною близько 190 миль (300 км) дозволила б українцям за допомогою ATACMS бити по аеродромах і базах у глибині російської території.

Однак Остін розцінив це як надмірне розширення місії і не хотів відволікати ракети ATACMS, які планувалося використати в рамках операції «Місячний град».

Натомість генералам доручили розробити два варіанти: перший — глибиною близько 50 миль (стандартна дальність HIMARS); другий — удвічі глибший.

Зрештою, всупереч рекомендаціям генералів, Байден та його радники обрали найменшу зону. Однак, щоб захистити не лише Харків, а й місто Суми, зона простяглася вздовж більшої частини північного кордону України, охопивши територію розміром майже як штат Нью-Джерсі.

ЦРУ також отримало дозвіл направити своїх офіцерів до Харківської області, щоб допомогти українським колегам проводити операції всередині цієї зони.

Наприкінці травня оперативна зона почала діяти. Росіяни були захоплені зненацька: завдяки координатам, наданим Вісбаденом, а також власним розвідувальним даним українців, удари систем HIMARS у межах зони допомогли захистити Харків. Російські сили зазнали одних із найважчих втрат за всю війну.
Немислиме стало реальністю. США тепер були безпосередньо залучені до знищення російських солдатів на суверенній території Росії.

Літо 2024 року: армії України на півночі та сході були небезпечно розтягнуті. Проте генерал Сирський продовжував повторювати американцям: «Мені потрібна перемога.»

Передчуття з’явилося ще в березні, коли американці виявили, що українська військова розвідка (ГУР) таємно готувала наземну операцію на південному заході Росії.

Начальник київської резидентури ЦРУ викликав командувача ГУР генерала Кирила Буданова і заявив: якщо він перейде кордон із Росією, то зробить це без підтримки американської зброї і розвідки. Він перетнув кордон, але був змушений повернутися назад.

В такі моменти представники адміністрації Байдена гірко жартували, що вони більше знають про те, що росіяни планують, шпигуючи за ними, ніж про плани своїх українських партнерів.
Для українців, однак, «не питай, не кажи» було «краще, ніж запитати і зупинитися», пояснив генерал-лейтенант Валерій Кондратюк, колишній командувач української військової розвідки.
Він додав: «Ми союзники, але у нас різні цілі. Ми захищаємо свою країну, а ви захищаєте свої фантомні страхи з часів холодної війни.»

У серпні у Вісбадені добігав кінця візит генерала Агуто. Він залишився до 9 числа. Того ж дня українці натякнули на те, що щось відбувається на півночі.

10 серпня начальник станції ЦРУ також поїхав, щоб перейти на роботу в штаб-квартиру.
У такій ситуації командування стало більш змінним, і генерал Сирський вирішив діяти — відправив війська через південно-західний кордон Росії, в район Курська.

Для американців розгортання операції стало значним порушенням довіри. Справа була не лише в тому, що українці знову тримали їх у невіданні, а й у тому, що таємно перетнули взаємно узгоджену лінію, вивозячи коаліційне обладнання на російську територію, що входила до складу «операційної зони», що порушувало правила, встановлені при її створенні.

Цю зону було створено для запобігання гуманітарній катастрофі в Харкові, а не для того, щоб українці могли використовувати її для захоплення російської землі. «Це був не майже шантаж — це був шантаж», — сказав високопоставлений представник Пентагону.

Американці могли б відмовитися від «операційної зони», проте вони знали, що, як пояснив один із посадовців адміністрації, це «може призвести до катастрофи»: українські солдати в Курську залишаться незахищеними від ракет HIMARS і американської розвідки.

За оцінками американців, Курськ став тією перемогою, на яку пан Зеленський натякав увесь цей час. Це було підтвердженням його розрахунків: він досі говорив про повну перемогу. Проте однією з цілей операції, як пояснив він американцям, був важіль впливу — захоплення й утримання російської землі, яку згодом можна буде обміняти на українську в рамках майбутніх переговорів.

Провокаційні операції, колись заборонені, тепер були дозволені.

Перед тим, як генерала Забродського відсторонили від справ, він разом з генералом Аґуто обрав цілі для операції «Місячний град». Кампанія вимагала такого рівня контролю, якого не було з часів генерала Донаг’ю: американські та британські офіцери контролювали практично кожен аспект кожного удару — від визначення координат до розрахунку траєкторії польоту ракет.

Серед приблизно 100 цілей у Криму найбажанішою була ціль — міст через Керченську протоку, що з’єднує півострів із материковою частиною Росії. Пан Путін розглядав цей міст як потужний фізичний доказ тісного зв’язку Криму з батьківщиною, а його знищення стало нав’язливою ідеєю українського президента.
Це також було червоною лінією для американців. У 2022 році адміністрація Байдена заборонила допомагати українцям у націлюванні цієї цілі; навіть підходи з кримського боку мали розглядатися як частина суверенної російської території. (Українські спецслужби намагалися атакувати міст самостійно, завдавши певних пошкоджень.)

Проте після узгодження операції «Місячний град» Білий дім уповноважив військових та ЦРУ таємно співпрацювати з українцями й британцями над планом знищення мосту: за допомогою ATACMS послаблювали вразливі ділянки палуби, а морські дрони підірвали опори поруч із мостом.
Але поки дрони готувалися, росіяни посилили оборону навколо опор.

Українці запропонували атакувати міст лише за допомогою ATACMS. Генерали Каволі та Аґуто виступили проти цього: лише ATACMS не справляться; українцям слід чекати, поки дрони будуть готові, або відкликати атаку.

Зрештою, американці відступили, і в середині серпня, з неохочою допомогою Вісбадена, українці випустили залп з ATACMS по мосту. Міст не впав; удар залишив кілька «вибоїн», які росіяни швидко відремонтували, як побурчав один американський чиновник, додавши:
«Іноді їм потрібно спробувати і помилитися, щоб зрозуміти, що ми праві».

Якщо не враховувати епізод з Керченським мостом, співпраця в рамках операції «Місячний град» була оцінена як значний успіх: російські військові кораблі, літаки, командні пункти, склади зброї та технічні засоби були або знищені, або переміщені на материк, щоб уникнути ударів.
Для адміністрації Байдена невдала атака в Керчі, разом із дефіцитом ATACMS, ще більше підкреслили важливість допомоги Україні у використанні їхнього парку безпілотників дальнього радіусу дії.
Основним викликом було ухилення від російських систем протиповітряної оборони та точне визначення цілей.

Згідно з давньою політикою, ЦРУ не мало права надавати розвіддані щодо цілей на російській території. Тому адміністрація дозволила ЦРУ звертатися з проханнями про «винятки», що дозволяли шпигунському агентству підтримувати удари по території Росії для досягнення конкретних цілей.

Розвідка виявила величезний склад боєприпасів у приозерному містечку Торопець, приблизно за 290 миль на північ від українського кордону, який постачав зброю російським військам у Харкові та Курську.
Адміністрація схвалила виняток. Торопець мав стати тестом для цієї концепції.

Співробітники ЦРУ поділилися розвідданими про боєприпаси та вразливі місця складу, а також інформацією про російські оборонні системи на шляху до Торопця. Вони розрахували, скільки безпілотників знадобиться для операції, і склали схеми їхніх маршрутів.

18 вересня великий рій безпілотників атакував склад боєприпасів.

Вибух, потужний як невеликий землетрус, утворив воронку шириною в футбольне поле. На відеозаписах видно величезні кулі полум’я та клуби диму, що здіймаються над озером.

Проте, як і у випадку з операцією на Керченському мості, співпраця з безпілотниками вказала на стратегічний розлад у підходах.

Американці наполягали на тому, що безпілотники слід спрямовувати на стратегічно важливі військові об’єкти — саме такі аргументи вони безрезультатно наводили щодо зосередження ударів по Мелітополі під час контрнаступу 2023 року. Але українці наполягали на більш широкому спектрі цілей: включно з об’єктами нафтогазової інфраструктури та політично чутливими об’єктами в Москві і навколо неї (хоча це робилося без допомоги ЦРУ).

«Російська громадська думка відвернеться від Путіна», — сказав пан Зеленський американському держсекретареві Ентоні Блінкену у Києві у вересні.
«Ви помиляєтеся. Ми знаємо росіян».

Пан Остін і генерал Каволі відвідали Київ у жовтні. Рік за роком адміністрація Байдена надавала українцям все більш досконалий арсенал озброєнь, переступаючи численні «червоні лінії». Проте міністр оборони і генерал були стурбовані посланням, яке відображало ослаблення ситуації на місцях.

На сході росіяни повільно, але впевнено просувалися проти виснажених українських сил, наближаючись до міста Покровськ — так називав його один американський чиновник, вважаючи його «великим об’єктом». Вони також повертали собі частину території в районі Курська. Так, щоденні втрати росіян зростали до 1000–1500 осіб, але вони все одно продовжували наступ.

Пізніше пан Остін розповідав, як, дивлячись у вікно свого броньованого позашляховика, що мчав київськими вулицями, він усвідомив масштаб невідповідності в чисельності сил. Його вразило, що стільки чоловіків у віці 20 років, майже ніхто з них не був у формі, хоча в країні, що веде війну, саме цього віку зазвичай перебувають на передовій.

Це був один із важких меседжів, який американці приїхали до Києва донести, пояснюючи, що вони можуть і не можуть зробити для України у 2025 році.

Пан Зеленський вже зробив перший крок, знизивши призовний вік до 25 років. Проте українцям не вдалося заповнити існуючі бригади, не кажучи вже про створення нових.

Пан Остін наполягав, щоб пан Зеленський зробив ще сміливіший крок і почав призов 18-річних. За словами одного з присутніх чиновників, «Навіщо мені призивати більше людей? У нас немає достатньої кількості техніки, щоб їх забезпечити».
«До того ж ваші генерали доповідають, що підрозділи недоукомплектовані — їм не вистачає солдатів для того обладнання, яке вони мають», — додав пан Остін.

І ось виникло багаторічне протистояння:
На думку українців, американці не готові зробити те, що потрібно для їхньої перемоги.
А на думку американців, українці не готові зробити те, що потрібно для своєї перемоги.

Пан Зеленський часто відповідав на питання щодо призову, що його країна бореться за своє майбутнє, і що 18–25-річні молоді люди — справжні творці цього майбутнього.
Але, за словами одного американського чиновника, «це не екзистенційна війна, якщо вони не змушують свій народ воювати».

У вересні 2023 року генерал Болдвін, який на самому початку допоміг налагодити зв’язок між командувачами партнерів, відвідав Київ. Контрнаступ застопорився, на горизонті наближались вибори в США, а українці продовжували запитувати про Афганістан — чи не повториться його доля у них.

Українці, як згадує він, боялися, що їх теж покинуть. Вони постійно телефонували, запитуючи, чи залишиться Америка на своєму курсі, і питали: «Що буде, якщо республіканці виграють у Конгресі? Що станеться, якщо президентом знову стане Трамп?»

Він завжди казав їм не втрачати надії. Проте, як сам зізнавався, «я схрестив пальці за спиною, бо насправді вже нічого не знав напевне».

Переміг Трамп — і страх миттєво накрив.

У свої останні тижні на посаді президент Байден встиг ухвалити низку рішень, щоб бодай тимчасово втримати курс і зміцнити свій український проєкт.

Він перетнув останню свою червону лінію — розширив оперативну зону, дозволивши завдавати ударів по Росії за допомогою ATACMS і британських Storm Shadow. Це сталося після того, як Північна Корея відрядила тисячі військових, щоб допомогти росіянам вибити українців із Курська.

Одна з перших атак за підтримки США поранила північнокорейського командувача, генерал-полковника Кім Йонг Бока, який саме перебував у командному бункері на зустрічі з російськими офіцерами.

Адміністрація також дозволила Вісбадену і ЦРУ підтримувати ракетні та дронові атаки по частині південної Росії, яку використовували як плацдарм для наступу на Покровськ. Військовим радникам дозволили вийти з Києва та переміститися на командні пункти ближче до передової.

У грудні генерал Донаг’ю отримав четверту зірку й повернувся до Вісбадена як новий командувач Сухопутних військ США в Європі та Африці.

Колись він був останнім американським солдатом, що покинув Кабул під час хаотичного падіння міста. Тепер йому належало прокладати курс у новому, туманному майбутньому України.

З того часу, як генерал Донаг’ю покинув Вісбаден два роки тому, багато що змінилося. Але коли йшлося про найболючіше — про територію — зміни були зовсім незначні. У перший рік війни, за підтримки Вісбадена, українці перехопили ініціативу, відвоювавши понад половину земель, захоплених після вторгнення 2022 року. А тепер вони вели запеклу боротьбу за крихітні клаптики землі на сході (і в Курську.)

Однією з ключових цілей генерала Донаг’ю у Вісбадені, за словами представника Пентагону, було відновити бойове братерство й вдихнути нове життя в бойову машину — аби бодай зупинити, а може й відтіснити росіян.

(Упродовж наступних тижнів, завдяки точкам інтересу та координатам від Вісбадена, російський наступ на Покровськ сповільнився, а на деяких ділянках сходу українці навіть просунулися. Та на південному заході Росії, коли адміністрація Трампа скоротила підтримку, українці втратили свій головний козир — Курськ.)

На початку січня генерали Донаг’ю і Каволі прибули до Києва, щоб зустрітися з генералом Сирським і переконатися, що він підтримує план поповнення українських бригад і зміцнення оборони, розповів посадовець з Пентагону. Звідти вони вирушили на авіабазу Рамштайн, де провели останню зустріч керівників оборонних відомств коаліції — перед тим, як усе зміниться.

За зачиненими дверима, без преси і сторонніх, колеги пана Остіна вітали його як «хрещеного батька» та «архітектора» партнерства, яке — попри втрату довіри й гіркі зради — зберігало український спротив і надію, що народилася того весняного дня 2022 року, коли генерали Донаг’ю та Забродський уперше зустрілися у Вісбадені.

Пан Остін — міцний і стоїчний чоловік, але коли він відповідав на ці слова, його голос здригнувся.

«Замість того, щоб прощатися, дозвольте мені вам подякувати», — сказав він, ледь стримуючи сльози. А потім додав: «Бажаю всім вам успіху, мужності та рішучості. Пані та панове, продовжуйте в тому ж дусі.».

Автор — Adam Entous, The New York Times

Олександр Чубко та Джулі Тейт зробили внесок у дослідження. Продюсери — Грей Белтран, Кенан Девіс і Рамзі Тейлор. Карти створила Ліанн Абрахам. Додаткове виробництво — Вільям Б. Девіс. Аудіопродюсер — Адрієнн Херст.

Джерело: https://censor.net/ua/r3544275