Йшли вояки до бою – події часів УНР на території Броварщини

Козаки на наших теренах були не лише за Гетьманщини, але й у більш пізній час, який в історичній літературі прийнято називати «національно-визвольними змаганнями» або «громадянською війною». Ми розповімо про найбільш боєздатні регулярні військові частини армії Української Народної Республіки, які воювали за Лівобережжя Дніпра у 1918-1919 роках.

Напередодні першого наступу Червоної армії на Україну взимку 1918 року УНР не мала дієвої армії. Хоча Центральна Рада і прийняла була рішення про створення народного війська, в життя воно втілювалося дуже повільно.

Тому наприкінці 1917 року Симон Петлюра виїхав на Лівобережжя, де почав формувати нову військову одиницю – Гайдамацький Кіш Слобідської України. Він складався з Куреня Червоних Гайдамаків – демобілізованих солдатів і офіцерів старої армії та Куреня Чорних Гайдамаків – вихованців київських військових шкіл. Кіш нараховував близько 400 бійців. Його отаманом став Симон Петлюра, начальником штабу Олександр Сливинський. Одним із керівників Коша був і Омелян Волох – колишній царський штабс-капітан, Георгіївський кавалер. Особливо Кіш відзначився у зимових боях 1918 року під час оборони Києва від більшовиків. З Броварщиною це військове з”єднання пов”язане таким чином.

У січні 1918 року Курінь Червоних Гайдамаків (300 чоловік)  вирушив з Києва назустріч червоним військам, що наступали. Вони зупинилися на станції Бобрик, куди прибули також рештки полку імені Дорошенка (200 козаків), який уславився в боях на Чернігівській залізниці (командир осавул Пелещук, його заступник – хорунжий Кость Хмілєвський), 1-а сотня Січових Стрільців під командуванням Романа Сушка (150 чоловік) та 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон з вісьмома  гарматами та обслугою.

Тут, у Бобрику, Симон Петлюра провів нараду з отаманом Олександром Удовиченком (помічник начальника штабу Коша), сотниками Романом Сушком і Блаватним. Причиною наради була звістка про більшовицьке повстання в Києві. Було вирішено повертатися назад, попередньо зруйнувавши за собою залізничну колію. Частину гайдамаків залишили, аби затримати червоні війська хоча б на деякий час. Вони утримували ділянку «переїзд Заворичі-станція Бобрик» три доби, змусивши відступити червоноармійський авангард.

Перед поверненням до Києва солдатам УНР потрібно було виконати ще одне завдання — роззброїти цілком «збільшовичений» український полк імені Наливайка, що стояв у Броварах. Січові стрільці затримали кількох вояків цього полку, які намагалися підірвати залізницю перед ешелонами з українськими військами і тим завадити їм виїхати до Києва. Старшини ж полку імені Наливайка фактично опинилися під арештом своїх же солдатів, а тому послали до Симона Петлюри вояка з проханням допомогти їм. Отаман Петлюра усвідомлював, що військову силу, яка може з хвилини на хвилину виступити проти Центральної Ради, треба обов’язково ліквідувати. Для цього він виділив 1-у сотню січовиків та 12 червоних гайдамаків.  Завдання було не з легких, оскільки полк імені Наливайка налічував до 1400 багнетів, а загін, виділений на його ліквідацію, лише близько 200. В ніч з 30 на 31 січня до старшин-наливайківців прибули червоні гайдамаки.

Вранці старшини зібрали полк імені Наливайка. В цей час вояків полку оточили січовики. На видне місце вийшов Омелян Волох зі своїми войовничо настроєними гайдамаками. Промова Волоха гнітюче вплинула на солдатів полку імені Наливайка. Після неї січовики без особливих проблем зібрали 2500 рушниць, 75 кулеметів, 8 гармат та велику кількість різного військового майна. Частину його було знищено, а наливайківців розігнано. Є дані, що близько кілька десятків їх розстріляли.

Під керівництвом сотника Олександра Шпилинського було створено сотню імені Наливайка у складі 60 вояків, яка увійшла до Гайдамацького Коша. Сформована вона була переважно з рядовиків.

Після роззброєння повсталого полку почався відступ на Київ. Гайдамаками, січовиками та дорошенківцями було ліквідовано на кілька кілометрів усі залізниці, а також висаджено у повітря мости та інші стратегічні пункти. Це значно зупинило рух радянських військ.

Під час другого наступу більшовицької армії на Україну взимку 1919 року Броварщина знову стала театром активних бойових дій. У боях із червоними Богунським і Таращанським полками особливо відзначилися Січові Стрільці, якими командував Роман Сушко. 27 січня на фронт боротьби з наступаючими червонами частинами відбув 1-й піхотний полк Січових Стрільців під командуванням полковника Івана Рогульського (сформований у Києві у листопаді 1917 року, спочатку називався Галицько-Буковинським куренем Січових Стрільців, майже половина його солдатів були вихідцями із Наддніпрянщини), 4-й піхотний полк та сім січових батарей. Найбільш значними були бої вояків УНР з червоноармійцями під Семиполками, Димеркою, Богданівкою та Броварами.

Так звані ж «повстанські полки» не могли (та й не бажали, очевидно) воювати. Отаман Іван Семесенко повідомляв із Бобрика штаб Лівобережного фронту, що Білоцерківський та Київський полки самочинно покинули позиції і пішли на Київ. Отаман заявляв: «якби не старшина, що не може втримати дисципліни, то большевики ніколи фронту не прорвали б». Підсумовуючи результати поразки на Лівобережжі, генерал Микола Капустянський пізніше зауважив: оскільки основна маса вояків армії УНР була із селян, які «не виділялись високою національною свідомістю», вони не хотіли воювати, бо не розуміли мети цієї оборонної війни.

Spread the love

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *