Сьогодні ми розповімо вам про уродженця нашого краю, мандрівника Василя Григоровича Григоровича-Барського, який протягом 24 років пішки обійшов пів-Європи, побував в Азії та Африці, про що залишив численні записи.
Василь народився 12 січня 1701 року в селі Літковичі (нині Літки Броварського району Київської області). Батько, Григорій, був заможним купцем, який свого часу перебрався до Літковичів із міста Бар на Поділлі (в наш час – районний центр Вінницької області). Прізвище родини спочатку було просто Барські, згодом від імені батька додали приставку, і так з’явилися Григоровичі-Барські. Приблизно в 1715 році вони переїхали до Києва, придбали садибу на Подолі й відкрили свою крамницю. Маючи шестеро синів, батько не лише займався торгівлею, але й виконував обов’язки старости церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Контрактовій площі. Пізніше його син Іван здійснив реставрацію споруди, добудувавши ще й дзвіницю.
Згодом сім’я перебралася до Києва, де батько Василя займався торгівлею, перебуваючи одночасно на посаді старости соборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Людина грамотна, він дав сину початкові знання, вважаючи, що цього йому буде достатньо на все життя.
Але, бажаючи вчитися й надалі, Василь таємно від батька добився прихильності ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича і був зарахований до бурси. Тут він вивчав слов’янські мови, латинь і Закон Божий, дійшов до класу риторики.
Однак у 1723 році через хворобу був змушений залишити навчання і поїхати до Львова, який у ті часи славився віковими лікарськими традиціями. Окрім цього, хлопця цікавили ще й учені мужі Львова, з якими він мріяв познайомитися. Добирався Василь пішки. У Львові його вилікували, але повертатися до Києва він не збирався. Мріяв відвідати італійські міста Бар і Рим.
Вирушив у дорогу разом із своїм товаришем Юстином Леницьким. Добралися до столиці Угорщини, про що Василь писав: « Место оно разделено есть на две части: един град старый, камнем крепко огражденный , на единой стране реки, именуемый Пешт; другой каштель или замок новый на горе, такожде или крепче каменною огражден стеною, на другой стране реки. И иже именуется латински и немецки Буда, славенски же Будим». Мандрівників, однак, у місто не пустили – не було необхідних документів.
Василь і Юстин незабаром добралися до столиці Австрії – Відня, про який Григорович-Барський висловився у своїх нотатках як про «рай земний».
Перейшли Альпи. Перед мандрівниками постала Італія, але тут Василь захворів – відкрилася на нозі стара рана, його стала бити лихоманка. Юстин не побажав бути поряд із хворим товаришем і покинув його напризволяще. Василь Григорович-Барський опинився у лікарні, але пробув у ній недовго і втік. Ледве пересуваючись, він досяг Неаполя, під стінами якого давня хвороба полишила хлопця.
Емоційно описав він архітектурні перлини цього міста: «Что же реку о лепотном строении его, которое увеселяет сердце и очи видящим, аще кто узрит костелы, они суть прекрасного иждивения, чинного расположения, совершенной мере в высоте, долготе и широте, лепотного строения отвне покровлены цению, внутрь же великими резаными досками мраморными, иные белыми, иные черными, иные червлеными, иные пестрыми и всяко все различновидными цветы». Потім попрямував до серця Італії – Рима. Василь записує у своєму щоденнику: «Рим отвне зело многокрасен. Много бо услаждают зеницы людские оные церкви древним строением здание, с многими главами, цению и медию покровлены и позлащенные на себе кресты имущими».
Із Рима Григорович-Барський пішов у Венецію, побачивши яку, назвав її «нетленной девицей». На цьому хотів уже припинити свої мандри і повернутися додому, але бажання побачити світ перемогло і він попрямував далі…
Відвідав острови Кріт і Родос, побував у Віфлеємі, Іордані та на Сінаї, бачив своїми очима і описав міста Тріполі, Дамаск, Александрію, Каїр і багато інших. З жовтня 1725 по лютий 1726 року перебував на Святій горі – в Афонському монастирі.
Далі – Єрусалим.
У Дамаску Григорович-Барський прийняв постриг монаха від антіохійського патріарха Сильвестра і через рік знову був у дорозі. Місто Александрія запам’яталося йому древніми обелісками, а столиця Єгипту Каїр – брудними вулицями. Єгипетські піраміди пілігрим назвав фараоновими горами, які «иже суть четверограничные, всякая граница на стоп 75, высота же их есть на стоп пятьсот». В Тріполі Григорович-Барський закінчив Грецьке православне училище, а потім декілька років продовжував навчання на острові Патмос, намагаючись добре оволодіти грецькою мовою.
У 1741 році він одержав звістку про смерть батька і вирішив повернутися до Києва. Та з від’їздом не склалося, тим більше, що російський посол у Константинополі Вешняков запропонував Василю Григоровичу-Барському посаду посольського священика, посилаючись на відповідний указ імператриці Катерини Другої. Однак мандрівний монах відмовився від заманливої пропозиції і знову опинився на Афоні, де довгий час працював у бібліотеках греко-православних монастирів.
Згодом Григорович-Барський повернувся до Константинополя, де на нього чекала прикра звістка – новий російський посол Неплюєв видав наказ арештувати мандрівного монаха і відправити в Росію. Той тікає, через Афіни та Бухарест добирається Києва у 1747 році. За кілька тижнів після прибуття додому Василь Григорович-Барський помер. Був похований у Києво-Братському монастирі. На могилі мандрівника було вибито напис:
«Церквей, монастырей и градов красоту,
Удолий глубину, гор знатных высоту,
Ступением своим и пядию измерил,
И чрез перо свое Отечество уверил
О маловедомых в подсолнечной вещах».
Після смерті мандрівника залишилися його численні записи, які зберігала його мати. Перша публікація щоденників була здійснена у 1788 році згідно з розпорядженням і на кошти князя Г.Потьомкіна. Видавець, який займався цим, зазначав: «В Малой России и в окружающих оную губерниях нет ни одного места и дома, где бы не было такого списка. Почти во всех российских семинариях для епархиальных архиереев по нескольку раз ее (рукопись) переписывали, благочестивые же люди из духовных и мирских состояний за великие деньги доставали оную».