Григорій Чупринка залишив помітний слід в українській історії і як поет, і як борець за самостійність нашої України. Його образ у літературі завжди був привабливим та осяяним романтикою героїчного життя і героїчної смерті, а ім’я стало одним із символів незборимості українського народу.
Народився Грицько 27 листопада 1879 року в селі Гоголів, Остерський повіт, Чернігівська губернії, у родині заможного козака. Освіту здобував у Лубенській та 3-й Київській гімназіях, але не закінчив жодну. У ті часи багато хто з українських поетів закінченої освіти не мав, письменник Домонтович те покоління називав “автодидактами” (людина, яка самостійно здобувала освіту високого рівня без будь-якого навчального закладу).
Молодість Григорія припала на часи переважання соціалістичних настроїв на теренах нашої держави. У 1905-му Чупринка ввійшов до складу Гоголівського та Требухівського комітетів РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія, яка визнавала право на самовизначення за кожною національністю) і був її членом два роки. За це його неодноразово заґратовували, а коли відпускали, то під пильний нагляд поліції.
Свої перші вірші Чупринка писав російською, лише в 1907-му в київській періодиці “Рада” був надрукований вірш рідною мовою “Моя кобза”. Так на небосхилі загорілася нова амбітна та скандальна зірка української літератури.
Дмитро Дорошенко писав про Чупринку: “Вірний своїй вдачі, що не терпіла утертих шляхів та не зносила громадської дисципліни, жив він правдивим бурлакою. Мешкав в якихось “сумесних” квартирах, де займав один з кутів. Водив компанію здебільшого з “бувшими людьми” по різних чайних та глухих куточках на Деміївці або на Подолі. Мав там серед злодіїв та проституток знайомих і приятелів, що любили його і називали нашим поетом. Відкидаючи з огидою облудний і фарисейський світ “приличних людей” за його неправду і низькопоклонство, почував себе Чупринка добре лише “на дні”.
Але саме тоді, на цей період “богемного життя” припав розквіт його творчості. З-під пера Григорія вийшли найвідоміші збірки: “Огнецвіт”, “Метеор”, “Ураган” (1910), “Сон-трава”, “Білий гарт” (1911), “Контрасти” (1912), а ще поема “Лицар-Сам” (1913).
Як спалахне серце кволе
Палом страчених надій,
Я прийду до тебе, доле,
На страшне криваве поле,
На останній смертний бій.
Все одно я маю рану,
Рану смертного жалю,
Так на бій я сміло стану,
Гучно висловлю догану,
Хоч тебе і не зломлю.
Я не гнусь, мов раб, під гнітом,
Доле, мачухо лиха,
Знай – з тобою, з цілим світом
Я поб’юсь з лицем одкритим
Проти злості і гріха.
Смерті в очі я загляну,
Жах могильний я стерплю,
Все одно я маю рану
Нестерпучу, нездолану,
Рану смертного жалю.
У 1917-му Чупринка вступив до лав Першого українського козацького полку імені Богдана Хмельницького й воював на передовій. Там він мав чималий вплив на козаків, які поважали його. Приналежно виконував свої обов’язки – того балагура вже не було. Та в душі він тяжівся порядками та дисципліною і, зрештою, попросився на “волю” у свого друга й ад’ютанта командира полку Миколи Галагана.
Утім, бунтарський дух знову призвав Григорія до армії, цього разу до УПА. За дорученням Повстанського комітету він організував на Чернігівщині бунт для дезорієнтації більшовиків. Ім’я Чупринки набуло чималої популярності серед селян, і вони йшли до свого отамана в загін. Але отаман Григорій програв, його заарештували й кинули в холодну. Тоді за нього заступилися інші письменники й подали клопотання до голови Всеукраїнського ЧК Лаціса, у якому просили звернути увагу на заслуги поета. І це врятувало життя Чупринці, розстріл замінили концтабором у Москві, де він провів рік. Як він повернувся до Києва наразі не відомо, залишилися лише протоколи, у яких значилося, що Григорій мав ще один термін:
“Другий раз засуджений у січні 1921-го за антирадянську агітацію, сидів три тижні і засуджений був до висилки в Москву – не виїхав через відсутність коштів”.
У 1921-му Всеукраїнський центральний повстанський комітет налагодив зв’язок із урядом УНР, який перебував на території Польщі та готував Другий Зимовий похід. Чупринка належав до складу цього комітету. Але чекісти їх викрили через своїх інформаторів і заарештували ще до того, як члени комітету змогли розпочати повстання в Україні.
Григорія ув’язнили, разом із ним – ще 132 людини. На допитах Чупринка вже проходив як революціонер, який був членом підпільної організації та мав на меті повалення радянської влади. Тоді цього було достатньо для смертного вироку.
28 серпня 1921 року в протоколі судового засідання вказано:
“Звинувачення, пред’явлені громадянину Чупринці Григорію Абрамовичу, вважати доведеними й засудити його до найвищої міри покарання – розстрілу”.
Реабілітований рішенням Київської обласної прокуратури вже за роки Незалежності України в 1996-му.
По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.
Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,
Бо лихий соціальний недосвіт
Зупиняє довільних людей;
Зупиняє од руху, од світу
Благородних високих ідей,
Що виводять із давнього гніту
До братерства і волі людей.
Що ведуть їх під прапор науки
І навчають людей в боротьбі
Поважати робітницькі руки
І прийматись за працю собі.
Ми працюєм без міри, без ліку
На широких степах, на морях,
Ми вкорочуєм працею віку
В наймитах, в грабарях, в шахтарях.
До життя ми всі засоби людям
З підневільної праці дали, –
То невже ми того не здобудем
І собі, що другим здобули?
Джерело — http://ukrlife.org/