33-річний Олександр Лук’янович із Зимного на Волині до останнього подиху захищав свою рідну землю від окупантів. Він мав хорошу роботу, дружину, двох дітей, але, попри це, звільнився та підписав контракт із ЗСУ. Військовослужбовець 14-ї бригади загинув на Київщині на другий день гарячої фази війни. Він знешкодив близько 30 одиниць ворожої техніки, та внаслідок авіаудару зазнав смертельного поранення. Посмертно удостоєний звання Героя України.
«Змалечку Сашко був досить активним, усе його цікавило, він наче поспішав жити… — розповів «ФАКТАМ» брат загиблого Володимир Лук’янович. — Ми його називали «хорошим розбишакою». У нас маленька різниця у віці, тому постійно все робили разом — збирали гриби, рибалили. Тепер про ці щасливі миті нагадують лише фотографії, від яких стискається серце.
Олександр отримав спеціальність з електропостачання, довго працював на залізниці. Робота складна, адже ти ризикуєш життям, піднімаючись на опори. А взимку постійно обмерзають руки та ноги… Але Сашко ніколи не скаржився нам, що йому важко.
Свою майбутню дружину Анну він зустрів у селі в клубі, невдовзі закохані побрались, придбали житло у Зимному, зробили ремонт. Стали батьками Вероніки, якій шість років, а в січні минулого року народився синочок Андрій. Брат отримав таке бажане підвищення на роботі. Живи та насолоджуйся життям. Та це не про нашого Сашка.
Пів року тому він всіх нас шокував — вирішив звільнитись з роботи та йди до армії. Спочатку повідомив дружині, вона була проти, але він зумів її переконати, що з ним точно нічого поганого не станеться. Мовляв, захищатиме броня. Нас з батьками Олександр поставив перед фактом, що підписав контракт, зайшов в гості вже у військовій формі…
Було пізно щось йому пояснювати. Я сто разів обдумав, чого ж він так вчинив. Але тепер точно знаю — Сашко був занадто справедливим й казав це часто в лоб. За це на попередній роботі його і недолюблювало керівництво, а колектив поважав за сміливість. Мабуть, на війні він міг реалізувати всі ці якості…»
У 14-й механізованій бригаді Олександр Лук’янович отримав посаду старшого механіка-водія у роті танкістів.
«Вже потім в частині нам казали, що у брата відразу все виходило, за що не візьметься — все «горить» у руках, — продовжує брат Олександра. — Ми заспокоїлись, адже Олександр знайшов своє місце в житті, щоправда, вдома він бував рідко. Востаннє на новорічні свята, ми діток завезли у Ковель на ялинку.
Після повномасштабного вторгнення окупантів ми не знали, де він, що там. Тільки дружиною передавав, що все добре. Свій останній бій з орками провів 25 лютого на Київщині. Наші воїни тримали там оборону, знищили чимало сил супротивника — до тридцяти одиниць! Сам бій тривав дві години, і Олександр з побратимами відійшли на дозаправку танку та щоб відновити боєприпаси. Й тут окупанти нанесли прямий авіаудар, екіпаж загинув… Брат отримав проникаючи поранення у живіт, його посікло осколками, він обгорів… З такими травмами не виживають».
Поховали бійця у Володимирі-Волинському, а за проявлену мужність Володимир Зеленський присвоїв Олександру Лук’яновичу звання Героя України.
«Дивлячись, настільки сильно всіх згуртувала війна і як кожен українець робить все для перемоги, я вірю, що наш спокійний та скромний у цивільному життя Олександр міг знищити стільки техніки ворога і героїчно загинути, — каже голова Зимнівської громади В’ячеслав Католик. — Шкода лише, що так і не дочекався він миру, адже про це він постійно казав. Після болючої втрати дружина та діти Героя поїхали жити у Польщу, там їм буде безпечніше. Із собою Анна взяла фотографії та нагороди чоловіка, аби завжди їхні діти пам’ятали, який у них був сміливий тато…»