13 березня у Києві вшановують пам’ять загиблих під час Куренівської катастрофи — трагедії, що стала наслідком неефективної тоталітарної системи.
13 березня 1961 року, близько 9:20 ранку, маса глини та води прорвала дамбу у Бабиному яру та зійшла на вулицю Кирилівську (тодішня вулиця Фрунзе).
Загинули пасажири громадського транспорту, які їхали на роботу, працівники трамвайного депо, перехожі та мешканці будинків. Офіційно жертвами визнали 145 осіб, хоча згідно з дослідженнями українських істориків, реальна кількість загиблих може сягати 450.
Перевернутий міський транспорт, пошукові роботи на місці прориву дамби.
За інформацією Інституту Національної пам’яті України, радянська влада проігнорувала загрозу руйнування дамби, хоча про такий ризик було відомо принаймні за кілька місяців.
«Панікерам», які доповідали про можливу трагедію, погрожували арештом. Після затоплення Куренівки пульпою, у Києві на кілька днів відключили міжміський зв’язок.
Радянська влада проігнорувала попередження про можливість затоплення.
Влада цілеспрямовано применшувала масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська. Але люди, які вижили в страшній техногенній катастрофі, родичі тих, хто загинув, працівники Подільського трамвайного депо все одно приходили й приходять до того місця, де лавина глини, води й бруду зупинилася, розбившись об загорожу депо.
Вперше відкрито вшанували жертв катастрофи працівники Київпастранс / Kyivpastrans у 1991 році — біля Подільського трамвайного депо. А через три роки тут відкрили пам’ятний знак, на стелі якого викарбовано прізвища всіх загиблих.
Лягають гвоздики до пам’ятника, тихо звучать страшні спогади.
За неофіційними даними жертвами куренівської трагедії стало близько трьох тисяч киян. Більшість із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах, щоб применшити масштаби трагедії.
А згодом усі матеріали з розслідування обставин катастрофи було «ліквідовано за давністю терміну зберігання». Версій того, що сталося 14 років тому, є кілька. Але найголовніша — безвідповідальність.
На місці Куренівської трагедії, архівне фото з медиками, які рятували людей.
«Вечірній Київ» присвятив чимало матеріалів, в яких є свідоцтва очевидців трагедії.
«Ми почули наростаючий гуркіт, ніби й земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно–сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі — бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю — ніхто не вижив», — розповіла Таїсія Капуста, яка на той час працювала медсестрою у дитсадку на Куренівці.
Свідки розповідали, що коли відкопали цей дитячий садочок, то дехто з рятувальників відразу зійшов з розуму: три групи дітей сиділи за столиками разом з виховательками. Вірніше, те, що від них залишилося.
Довгий час усе, що стосувалося найбільшої в Києві техногенної катастрофи середини минулого століття, було таємницею за сімома печатками. Кілька днів після трагедії міжміський (а з ним — і міжнародний) зв’язок зі столицею було відключено — щоб інформація не поширювалася за межі Києва.
Офіційно загиблими внаслідок куренівської трагедії було визнано 150 осіб, хоча за словами одного з представників КДБ, відповідального за облік трупів, лише на кінець березня їх було відкопано 2800. За інформацією санепідемстанції, яка намагалася запобігти виникненню епідемії, постраждалих від катастрофи могло бути 3090 осіб.
