Парашутистка ЗСУ, черниця, а тепер ще й психологиня — про те, як родичі можуть допомогти військовим після фронту

 До постригу в черниці греко-католицького Свято-Покровського монастиря сестра Анисія була парашутисткою в ЗСУ. Уже в обителі здобула ступінь магістра з психології, щоб фахово допомагати обпеченим війною людям.

«Якщо хочеш допомогти людині, найважливіше — почути її. Навіть якщо вона мовчить про свої проблеми, про них може розповісти енергія, яку людина випромінює. З її погляду, постави, виразу обличчя можна зчитати заклик про допомогу. Рани війни загоюються довго. Зцілювати їх треба дуже делікатно, аби не добити людину своїм словом», — радить сестра Анисія.

Вона, черниця, наразі є також психологинею Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій.

Спілкуючись із фронтовиками, сестра не акцентує на своєму військовому минулому. Тільки якщо під час розмови прийдеться до слова. На думку черниці, отриманий нею у війську життєвий досвід допомагає фронтовикам розпізнати в ній «свою» — це полегшує їм спілкування.

Вона приходить до Центру в монашому одязі, тож люди, які записуються на прийом, наперед знають, до кого йдуть.

«До мене звертаються ті, хто в моєму чернечому стані не бачить для себе ніяких перешкод, а може навіть вбачають у ньому якусь перевагу. Коли ми починаємо спілкуватися, вони відразу розуміють, із ким мають справу. Можуть самі вибрати: прийти на другу зустріч чи ні», — каже сестра Анисія.

Ми говоримо з нею про глибинні зміни, які переживає людина на війні, та про те, як враховувати ці зміни, щоб повернути людину в мирне життя.

Кубельце адаптивного середовища

Чи кожному бійцеві, який отримав глибоку психологічну травму на війні, можна допомогти?

Ситуації можуть бути різними, але щонайменше запропонувати психологічну допомогу потрібно кожному. Формати функціонування людини на війні та поза війною радикально відрізняються. Психіка не має спроможності миттєво пристосовуватися до змін. Тому найкращий варіант, коли після війни воїн може потрапити в адаптивне середовище, у якому він зможе психологічно підготуватися до життя в умовах миру.

Яким має бути це перехідне середовище?

Безпечним. З добре організованими складниками, що стосуються задоволення базових потреб. Комфортне проживання, харчування, власне ліжко із чистою білизною, можливість помитися — це те, чого у людей не було на війні. Учорашні бійці попервах не мають витрачати свій ресурс на задоволення базових потреб, а концентрувалися на розв’язанні внутрішніх проблем. 

В адаптивному середовищі треба звести до мінімуму будь-які зовнішні подразники, тому що воїнам у перехідному періоді фізіологічно важко витримувати їх. Гучні звуки, наприклад, багатьох людей лякають або дратують. Рецептори у бійців понищені — те, що для інших буде нормальним, для них може бути нестерпним.

Можна займатися, наприклад, малюванням, якоюсь іншою творчістю — сьогодні для цього є безліч можливостей. Чому важлива саме творча робота? Тому що це заспокійлива одноманітна робота руками, її результат викликає позитивні емоції — є картина, з’явилося щось нове. Людина відзначає, що вона вже створює, а не руйнує. І це відрізняється від того, що було на війні. Негативні емоції, отримані на війні, поступово змінюються на позитивні.

Домівка та сім’я можуть стати адаптивним середовищем для бійця?

Для цього треба, щоб рідні люди теж старанно працювали над поверненням бійця до мирного життя. Слід добре усвідомлювати, що саме відбувається з людиною на війні — яку трансформацію вона переживає у своєму емоційному, духовному житті, навіть на фізіологічному рівні. Зараз для родин військових існує багато тренінгів — не треба ними нехтувати, поки ваша рідна людина воює. Все одно ви постанете перед цими проблемами, коли родич повернеться, але тоді у вас уже не буде часу на навчання.

Тіло не вірить безпеці

Поговорімо зараз про ті зміни, які бійці переживають на фронті. Скажімо, від вас я почула про зміни на фізіологічному рівні. Про що саме йдеться?

Наприклад, на фронті боєць має максимально залучати свої зір і слух: помічати, що де ворухнулося; зважати на певні звуки або їхню відсутність. Він має миттєво реагувати на відчуття тепла та холоду, на вібрацію землі, певні запахи тощо. Бо це все може попередити його про загрозу. На війні відповідні рецептори працюють дуже напружено — і в цей час відбувається трансформація сприйняття світу на фізіологічному рівні. На фронті боєць завжди як собака з настовбурченими вухами. І коли він повертається додому, ця «настовбурченість» — існування в режимі постійної пильності — не зникає. Цей режим працюватиме все подальше життя і визначатиме його поведінку.

Середовище буде мирним, а тіло продовжуватиме мобілізовуватися, щоб розпізнати небезпеку. І це для людини дуже виснажливо. А рідні, знайомі, сторонні, що не були на фронті, сприйматимуть це як дивацтво, дратуватимуться: та від чого він так швидко втомлюється, чому усамітнюється, чому ось цю музику не хоче слухати, а від цих запахів звіріє? А тому.

А на духовному рівні? Ви маєте на увазі якісь нові сенси, що відкриваються бійцеві на війні?

Я маю на увазі переосмислення цінностей, зміну пріоритетів. Настільки глибоку, що те, чим у повсякденному житті переймаються сім’я та знайомі, може опинитися за межами його системи цінностей. Дружина йому тицяє квитанції за комунальні послуги, а для нього ці побутові речі взагалі не розпізнаються! Тому що в нього цінності на рівні збереження життя — його вже не хвилює, економити чи не економити на опаленні. І не тому, що він навмисне не звертає на це увагу, а тому, що його увага на цьому не фокусується!

Чому так відбувається?

Він зрозумів, що на світі є справді важливим, а що — неважливим. Досвід війни справді є гарною можливістю зрозуміти це. Коли боєць до цього прийшов, а його дружина — ні, вона набридає йому з квитанціями й унітазом, який тріснув. Якщо їхні системи цінностей збігалися до війни, то тепер — не збігаються.

Далі одне з двох: або їй переймати його пріоритети, або йому — її. Другий сценарій втілити важче, а часто малоймовірно, бо мирне життя не може так само потужно викликати зворотне переосмислення цінностей, як війна — це слабший досвід. Але бійцеві та його мирному оточенню обов’язково треба узгодити свої пріоритети, щоб їхня взаємодія була конструктивною.

Емоційні зміни пов’язані з постійними загрозами на війні?

На війні йдеться не про прояв емоцій, а про завдання вижити. Якщо я буду витрачати ресурс на сум, плач, обурення — мене дуже швидко може просто не стати. Людина підпорядковується завданню вижити буквально на рівні інстинкту. Емоційний складник залишається на потім, організм немов би його консервує. 

Потім фронтовик приходить додому, і ця «консерва» вибухає: бо то фара засліпила, то звук різкий, то хтось щось поруч бовкнув. Неможливо передбачити, що стане тригером такої розгерметизації; що активує пережиту на війні психологічну травму.

Фізіологічні, духовні зміни, що відбуваються з людиною на фронті, великою мірою залишаються з нею і після війни. А от з емоціями можна працювати — повернути людину до прийнятного функціонального стану.

Чому сім’я відходить на другий план

Військовий змінюється на фронті, але і його родина в тилу теж багато що пережила. Дружина і чоловік опиняються немов у різних світах. З вашого досвіду, які в них очікування одне від одного?

Вони справді опиняються у двох різних світах. Тож коли ці дві людини зустрічаються — це зустрічаються два інопланетяни. Їм треба наново роздивлятися: а що ж це за людина, яка є моїм чоловіком чи дружиною. Загалом очікування в них одне: щоб кожна сторона почула і зрозуміла іншу. 

Дружина сподівається на знайомі їй реакції від чоловіка — що він буде таким, як до війни. А він уже не може реагувати по-старому, його нові реакції її дивують, насторожують. До речі, часто самого бійця бентежать ці його нові реакції.

Тим часом змінилась і сама дружина. Цей момент прийняття рідної людини, яка встигла стати іншою, — дуже важливий, він має бути взаємний. Чоловік тримає фронт, дружина — тил. Це ніби два полюси однієї вісі, на якій тримається наше сьогоднішнє життя. Щоб сім’я не розвалилася після повернення бійця додому, їм обом треба зрозуміти, що в кожного було своє завдання під час війни.

Сім’ї часто нарікають, що для колишніх фронтовиків побратими стали важливішими за родину. Чому побратими виходять на перше місце?

Тут, на мою думку, має значення досвід, який боєць набув на війні. Там довкола постійний ризик смерті. Тому важливо, хто поруч із тобою, від кого часто залежить твоє життя. Це важливіше, ніж озброєння, матеріальне забезпечення тощо. І в бійця це відчуття захищеності, надійності, безпеки міцно пов’язується саме з побратимами. Сім’я як безпечне середовище вже відходить на другий план.

Так спрацьовує інстинкт самозбереження — найпотужніший з усіх інстинктів. Коли фронтовику погано в мирному житті, він потягнеться саме до побратимів, бо вже не раз отримував від них підтримку у виживанні. А із сім’єю в нього такого досвіду немає чи він забувся, притупився. Разом із побратимами він зазнав дуже глибоких переживань, і коли в мирному житті заскучає за переживаннями такої сили, то звернеться саме до побратимів, немов на підзарядку себе поставить.

Родині залишається прийняти цю ситуацію і не намагатися конкурувати з побратимами. Треба розуміти, що саме завдяки підтримці побратимів на фронті їхній чоловік і батько повернувся додому живим. Ніяких ревнощів, ніяких ультиматумів — вони лише примусять колишнього фронтовика ще більше «настовбурчитися». Побратими стають членами родини — тоді сім’я має більше шансів перетворитись у безпечне для бійця середовище.

Бійцю треба усвідомити, що після війни життя продовжується

Надавати психологічну допомогу фронтовикові — значить повертати його в довоєнний стан? Але чи варто йому повертатися до себе довоєнного, закреслювати свій фронтовий емоційний досвід?

Колишній фронтовик не має можливості повернутися до себе довоєнного, навіть із допомогою психолога. Та нікому не варто це озвучувати — у деяких ситуаціях для нього це буде жахіттям. Він має сам прийняти факт змін, зрозуміти їхню цінність. Треба допомогти йому скласти себе докупи — зібрати те, що війна розсипала. Це і є інтеграція досвіду війни. Не треба знецінювати цей досвід, але не треба його й абсолютизувати, переоцінювати. Бійцю треба усвідомити, що перебування на війні — лише епізод із життя, яке продовжується і яке може бути різним. Він має відчувати, що після фронту почався новий, мирний етап його життя — з новими обов’язками й простором.

У чому для вас як психологині специфіка роботи з бійцями, що пройшли через російський полон?

Досвід полону більш травматичний, ніж просто досвід війни. Через це працювати з колишніми полоненими набагато важче, ніж просто з колишніми фронтовиками — менше точок дотику між світом їхніх переживань і світом тилової людини. Над ними в полоні вчиняли такі дії, які цілковито несумісні з поняттям людської гідності. Слухати їхні розповіді дуже важко, мозок відмовляється це сприймати. 

А люди були в цьому, вони прожили це тотальне нищення їхньої особистості. Треба про це пам’ятати, коли до тебе на сеанс приходить колишній полонений. Йому важко чимось ділитися, розповідати про свій полон; але він мусить розповісти, щоб разом із психологом опрацювати свій досвід, інтегрувати його в загальний досвід свого життя. Лише після цього він може говорити про свій полон із рідними. Інакше досвід полону травмуватиме і його самого, і його сім’ю знову й знову.

Навіть якщо колишньому фронтовику не подобається його емоційний стан, він не завжди звертається до психолога. Страждає, отруює життя рідним. Що із цим робити?

Силоміць нічого не зробиш. Кожна людина має право на свій вибір і сама відповідає за своє життя. Це тільки її право і тільки її відповідальність.

Spread the love

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *