Художник з Калуша Володимир Безрукий на позивний Пікассо пише на фронті портрети українських військових на ящиках з-під боєприпасів, віконних рамах та дверях.
На передовій військовослужбовець — ще з часів АТО/ООС. Після початку великої війни Володимир повернувся на фронт, йдеться в інтерв’ю Суспільного.
— Для вас боротьба за незалежність України розпочалася ще з Майдану. Саме тоді ви створили серію картин, присвячених Революції гідності та її борцям, зокрема героям Небесної Сотні. Розкажіть про цей етап у вашому житті? Яким він був і як ви створювали ці роботи?
— Спочатку я приїхав на Майдан. Не планував малювати. Я не думав, що це так затягнеться надовго. А потім, напередодні Нового року або після нього, я купив біля Київської Академії мистецтв альбом та олівці й почав малювати портрети та різні замальовки. Перші начерки були загальні — про “беркутів”, майданівців — як вони біля вогню сидять. А потім я вже почав писати портрети.
— Після Майдану ви поїхали добровольцем в АТО. В якій бригаді тоді служили?
— У батальйоні “Донбас” був мій побратим з Майдану. Я з ним домовився, поїхав у Покровськ. Звідти добрався до Курахового і так для мене почалася служба в цьому батальйоні. Мені дали тоді зброю і сказали: “Будеш охороняти базу”. Познайомився з хлопцем з Луганська. Він запитав: “Який у тебе позивний?” В мене його не було. Перепитав, чим займаюся. Я сказав, що художник, і мене прозвали Пікассо.
— Як ви на війні знаходили час для написання картин?
— Коли я поїхав у батальйон “Донбас”, то взяв із собою коробку пастелі та декілька аркушів. Не було ні ручки, ні олівця. Через кілька днів я вперше намалював. Тоді сталася жахлива ситуація. Я зідзвонювався з хлопцями й вони сказали, що опинилися в Іловайському котлі. Казали, що дехто з тих, з ким я за декілька днів до того познайомився, загинув. Я намалював з-під ящика від гранат на картонці картину пастеллю — вона була несиметрична, рвана, фактура зерниста.
Далі був “Правий сектор”, батальйон “ОУН”, потім я залишився з 93 бригадою у Пісках. Тоді вже постійно малював. Там у мене не було жодного дня, щоб я не робив якісь замальовки на картоні або ДВП.
У 2016 році я потрапив у підрозділ “Чорний туман”. Служив у Широкиному. І коли я вже воював у чеченському миротворчому батальйоні ім. Шейха Мансура, вперше почав малювати на військових ящиках. У Пісках я писав маленькі роботи — там не було можливості виходити й розкладатися. Тоді я всі роботи всюди носив із собою, бо могло бути всіляке. Наприклад, міг піти на позицію і я боявся залишати роботи, тому що на той час там було доволі гаряче. Я з ними не розлучався. І за першої можливості намагався їх передати. Вони здавалися мені цінними. Не хотілося їх втратити.
— Після початку великої війни ви знову стали на захист України. На яких напрямках воювали? Яке у вас звання та спеціальність?
— Коли почалася війна, першого дня увечері я поїхав у Київ. Там мене зустріли хлопці й ми поїхали на Дніпро. Хотіли добратися до Маріуполя, оскільки наша база на той час була розташована в Юр’ївці. Хотіли у тому напрямку стримати ворога біля Маріуполя.
Через декілька днів командир вирішив, що ми ідемо на Київ. З Києва ми виїхали у Бровари. Там обороняли Київ, і тоді у мене не виникало бажання малювати — у голові було багато думок, переживав. Якщо в перші дні було чути постріли десь далеко, то потім ближче до нас були прильоти.
І коли вже все більш-менш владналося, російські військові почали відходити від Києва, ми поселилися в Євгенія Гредунова. Його житло у Броварах було затишним і комфортним. Тоді я також почав малювати. Першого я тоді написав Юру — нашого військового документаліста. Потім з полігону мені привезли ящики і я на них почав малювати.
Переважно на всіх картинах зображував портрети бійців. Але у Броварах я ще намалював краєвид з вікна. Через якийсь час ми виїхали на Запорізький напрямок. Там воювали хлопці з тероборони Калуша. Ми намагалися їм допомогти у військовій справі. Серед них було багато моїх знайомих, тому я багато малював. Декілька робіт написав навіть на дверях.
— Як побратими ставляться до вашого захоплення?
— Було по-різному. Наприклад, дехто був шокований кольорами на картинах. Казали, що схожі на себе. В цілому, нормально.
— У який кольорах ви, як художник, бачите війну? Які кольори здебільшого переважають у ваших роботах?
— Коли я щось побачу, просто це малюю. І як воно в мене вийде — не можна спрогнозувати. Коли я починаю щось планувати, то у мене не виходить це зобразити. Я малюю так, як мені виходить. Наприклад, пішов на позицію, взяв зі собою фарби й кілька картонок. З чотирьох військових я намалював лише одного — чимось він мене зацікавив.
— Як розпочався ваш шлях як художника?
— У дитинстві я вмів малювати. Я це знав, але писав тоді мало. Міг намалювати щось у школі. Пізніше, вже у 24 роки, я купив фарби й вирішив, що треба малювати. Володя Романів – це калуський художник, він побачив декілька моїх робіт, сказав, що я маю вчитися у цьому напрямку. Він допомагав мені скласти вступні екзамени, а саме з рисунком. Я вступив у Прикарпатський національний університет і після його закінчення навчався в Академії мистецтв.
— Ви писали картини на всіх напрямках, на яких воювали?
— Найбільше робіт у мене було в Пісках. Там я малював із захопленням — там були бійці, природа, будинки. Цілі або розбиті. Малював все, що потрапляло на очі. Крайня моя робота була в Бахмуті. До мене підійшов мій побратим Андріан. Ми з ним домовилися, що я маю його намалювати. Ми йшли і я побачив синій будинок. Мені сподобалися його кольори, тополі. Там якраз були обстріли. Потім ще дрон побачили, тікали від нього. Ще я там побачив два будинки, біля яких росте тополя. Мені так захотілося намалювати, але наступного дня потрібно було виїжджати. А малювати цей пейзаж потрібно було саме під вечір, тому що вдень — там зовсім інший вигляд. Я сподіваюся, що ще приїду в Бахмут. Дасть Бог, наші утримають його. Перше, що я планую — піти й намалювати цей пейзаж.