Що спільного може бути між морською піхотою і… театром? Здавалося б абсолютно нічого. Паралельні світи. Втім, досвід ветерана російсько-української війни, морського піхотинця Андрія Ільїна з Миколаїва доводить протилежне. Під час важких боїв на фронті воїн підірвався на міні і втратив ногу. Та після реабілітації і протезування чоловік знову навчився ходити і вийшов грати на сцену! Свою історію ветеран розповів «Телеграфу».
Мрія про піхоту
Андрій Ільїн – сирота. Своїх батьків він не знав, дитинство провів в інтернаті, а після закінчення навчання в училищі, в 2016 році вирішив пов’язати своє життя з армією. Мріяв служити в морській піхоті. Не склалося.
– Сказали, що немає місць. А поряд була бригада ДШВ, тому пішов туди, – каже ветеран.
В зоні АТО чоловік відслужив три з половиною роки, виконував бойові завдання на Луганщині та в районі Донецького аеропорту.
– Та це все була лише підготовка до справжньої війни, – пояснює воїн.
Після звільнення Андрій познайомився з майбутньою дружиною, створив родину і працював.
– Та я не думав, що все так повернеться. Ну була зона АТО та й все. Нічого, на мою думку, не віщувало біди, – зазначає чоловік. – А 24 лютого вранці я збирався на роботу. Раптом почалися вибухи, літаки стали літати, і ні на яку роботу, звісно, ніхто вже не пішов. Потім окупанти почали підходити до Миколаїва, та на щастя їх вибили.
Андрій відправив родину в Молдову, а сам залишився працювати на півдні України. Та через деякий час воїн дізнався, що за кордоном його дівчина знайшла собі вже іншого, то ж чоловік вирішив мобілізуватися.
– Я тоді зрозумів, що мене вже нічого не тримає і пішов до військкомату, де мене направили в морську піхоту, – пригадує військовий.
Таким чином, мрія Андрія потрапити до морської піхоти через роки все ж здійснилася.
«Не бояться тільки дурні»
Після навчального центру, воїна відправили на Бердянський напрямок.
– Я тільки-но приїхав з навчального центру, мене вже одягають, екіпірують і кажуть, що треба прийти на поміч хлопцям в одне село. Звичайно страшно. Та не бояться тільки дурні. Як я опановував страх? Ну я бачу, шо інші йдуть і я йшов. Гуртом менш страшно, плюс дуже багато адреналіну. Це в цивільному житті ти сидиш, дивишся на війну і боїшся смерті. А там все інакше відчувається, – пояснює захисник.
Згодом чоловік з побратимами тримав позиції біля селища Старомайорське.
– Зона АТО це була наче школа для новобранців. Там ми вчилися. Звісно, були сутички, перестрілки, але це не йде ні в яке порівняння з повномасштабною війною, – запевняє військовий.
Саме там, на Донеччині, Андрій і отримав важке поранення.
– Командир дав нам наказ облаштувати спостережний пункт в підвалі дому. По черзі ми там вели спостереження. Над головою літали дрони, постійні обстріли. Та через три дні командир сказав, що треба забрати наших хлопців «двохсотих» і нас виведуть. Я взяв з собою ще одного хлопця і ми рушили, – розповідає ветеран.
Напарники дісталися до розтрощеного БТР, де знаходилися тіла загиблих захисників України.
– Я підійшов ближче, щоб відтягнути одного з загиблих і, певно, десь там поряд була схована, присипана міна і мені одразу відірвало пів стопи, – пригадує співрозмовник.
Напарник відтягнув Андрія до транспорту і наклав турнікет.
– Я йому одразу сказав, що треба забиратися звідти, бо зараз нас накриють мінометом. Ми почали відповзати і в цей момент я бачу, як на нас летять міни. Мені посікло уламками ноги, – каже воїн.
Андрія підібрала автівка побратимів і почалася евакуація. Не дивлячись на серйозну травму, поранений військовий весь час був при тямі.
– Я ще навіть встигав хлопців підбадьорювати і казати їм, що все буде добре. Думаю, це увімкнувся такий захисний механізм організму: в кризовій ситуації мене пробиває на веселощі Та ми не встигли доїхати… Чергова міна потрапила у моторний відсік автівки і вона зупинилася. Всі повибігали, а я ж не можу. Лежу. Та потім за мною повернулися і хвилин 20 ще тягнули посадкою, – розказує ветеран.
Та зрештою, до чоловіка все ж зміг дістатися евак і Андрія вивезли з-під обстрілів і передали в руки медиків.
«Тяжко, але українці стійкі»
У підсумку захисник пережив дві реампутації, але запевняє, що витримав це стійко, а до нової реальності фізичного тіла призвичаївся спокійно, без внутрішніх трагедій.
– Розумієте, у мене багато всякого було в житті: інтернат, АТО. Тому немає чого перейматися, – каже ветеран.
Після загоєння ран і декількох місяців реабілітації, чоловік вперше став на протез.
– Ходжу я вже дуже добре і навчився цьому дуже швидко. Але на початку, в перший місяць, було дуже незвично. Не важко, а саме незвично. Протез натирає, кукса худне, нога підлаштовується. Та хто хоче ходити, той навчиться, я певен у цьому, – зазначає ветеран.
Згодом, військовому стало замало просто ходити і він захопився ампфутболом. Він грає за «Сталь-Буковину» – першу в Чернівцях команду з ампфутболу.
– Це виявилось навіть тяжче, аніж грати на двох ногах, адже в ампфутболі в роботу дуже включаються руки. Та у нас регулярні тренування і ми підлаштувались. Тут як з ходьбою на протезі – хто хоче, той навчиться, – говорить військовий.
Однак, своєю справжньою пристрастю морський піхотинець називає гру на сцені в театрі ветеранів та родин «Стальний темп».
– Ми – українці, не здаємося. Ми разом. Так, тяжко. Багато людей не хочуть воювати. Я все розумію, адже не кожна людина може піти на фронт, піти під кулі, це дуже важко. Та я все одно думаю, що ми переможемо. Ми стійкі! – резюмував Андрій Ільїн.