«Я не хочу бути героєм України – Не цінує героїв моя країна!» – це слова з пісні «Не хочу» гурту «Тартак», записаної на початку нульових. Пісня стала одним із лейтмотивів Помаранчевої революції, бо в ній був увесь біль за тих, хто докладав зусиль для побудови незалежності України, але не отримував гідного визнання.
Тоді звання Героя України часто сприймалося як продовження радянської традиції державного вшанування. Нагороду «за трудові заслуги» здебільшого отримували керівники заводів і шахт, агропідприємств, науковці, митці, спортсмени та окремі політики. Військові або силовики, нагороджені саме за геройський вчинок, були радше винятками.
Від початку російсько-української війни в 2014 році ця тенденція змінилася. «Золотою Зіркою» – орденом за героїчний вчинок, переважно нагороджують українців, чий чин сприяв збереженню територіальної цілісності держави. Але разом із захисниками кавалерами ордену залишалися люди, які роками співпрацювали з ворогом.
До 2025 року Героями України були, зокрема, очільник нині забороненої партії ОПЗЖ Юрій Бойко, колишній президент «Мотор-Січі» В’ячеслав Богуслаєв, звинувачений у колабораціонізмі та пособництві державі-агресору.
Кавалерами ордену дотепер є контраверсійні особистості. Скажімо, колишній спортсмен, представник України в МОК, власник бізнесу на тимчасово окупованих територіях Сергій Бубка. Чи Анатолій Француз, який був довіреною особою вже підсанкційного ексрегіонала Євгенія Мураєва на президентських виборах у 2019 році.
Водночас іноземці, які воюють і гинуть за Україну у складі Сил оборони, не можуть одержати це звання. Причина формальна: за законом, найвищу державну нагороду можуть отримати лише громадяни України. Цю норму вже змінювали для гідного вшанування загиблих іноземців – Героїв Небесної Сотні, але як виняток.
За 13 років російсько-української війни до Сил оборони України долучилися тисячі іноземців, однак держава досі не має механізму, який дозволив би вшанувати їх найвищою українською нагородою. Саме тому родичі та друзі загиблого громадянина Білорусі Олексія «Вужа» Лазарєва зареєстрували петицію до президента України, вимагаючи справедливості у вшануванні. 30 липня 2026 року вона набрала понад 25 тисяч голосів – і далі справа за президентом.
Про чин іноземних громадян під час захисту територіальної цілісності України та про потребу змінити правила присвоєння найвищої державної нагороди читайте в матеріалі «Української правди».
Його позивним назвали позицію ППО
Білоруські опозиціонери в екзилі Вероніка Янович та Олексій Лазарєв долучилися до захисту України в 2022 році. Вона служила в підрозділі забезпечення, він був у розрахунку ПЗРК. У складі білоруської роти, яка потім стала полком Калиновського, вони брали участь у захисті Київщини. Далі їх перекидали по найгарячіших ділянках фронту.
«Перші задачі наших хлопців були при зачистці Бучі. Олексій повернувся враженим: було видно що людину змінило побачене. Про трагедію я дізналася не з новин, а безпосередньо від нього.
Потім вони воювали на Миколаївщині, далі – на Луганському напрямку, а далі нас перевели на Запоріжжя. Все це сталося впродовж 2022 року.
Восени того ж року ми звільнилися з полку Калиновського. А в 2025 році Льоша пішов служити в 225-ий окремий штурмовий полк ЗСУ«, – пригадує початок повномасштабного вторгнення дружина захисника, доброволиця Вероніка Янович.
Тоді 225 ОШП стояв на Сумщині, і Олексій почав літати на дронах: збивав російські «Молнії», «Ланцети». Саме тоді чоловіка підвищили до командира екіпажу, а далі – командира відділення. За словами його командира з позивним «Балу», Олексій був одним із десяти людей, які створювали ударну роту в батальйоні безпілотних систем полку.
«Кожного дня пролітало багато «Молній», але через наші дві точки не пролетіло жодної. Мені досі пишуть сумчани: «Поверніть хлопців Балу нам в допомогу». Бо коли ми поїхали, в Суми почало прилітати частіше.
Тоді у мене на 20-ти кілометрах фронту працювало шестеро людей – і ворог завдяки їм не міг пролетіти. Льоша був і командиром екіпажу, і командиром відділення на цьому відрізку», – розповідає командир другої ударної роти батальйону безпілотних систем 225-го ОШП Олександр з позивним «Балу».
Командир і рідні Олексія згадують, що для нього найважливішою була справедливість. Саме тому він долучився до захисту України.
«Видно, що людина прийшла боротися за справедливість, цього не заховаєш. І він завжди все комунікував, був дуже дотошним, що мені як командиру дуже подобалося.
Інколи через нього могли нервувати, скажімо водії. Наприклад, у бойовій машині заклинило двері – і він відмовлявся в ній їхати, бо в разі небезпеки вони не змогли би вистрибнути. Це свідчить про те, що він опікувався своїми хлопцями.
Ми з Льошею починали будувати роту. Зараз нас уже більше, але ми завжди пам’ятаємо, з ким починали«, – додає Балу.
Олексій Лазарєв загинув 19 січня 2026 року на Запорізькому напрямку. Того дня військовослужбовець опинився в епіцентрі вибуху КАБ. Після його загибелі побратими назвали позицію ППО позивним військового – Вуж.
Командування намагалося подати Олексія на звання Герой України, але зіштовхнулося з юридичним обмеженням: він не був громадянином України.
Його дружина Вероніка Янович на пам’ять про чоловіка створила петицію до президента України із закликом ініціювати зміни до закону «Про державні нагороди України».
«Думаю, що Льоша би сказав: «Круто, треба робити». Його би обурило, що іноземців не можна подати на це звання, бо це неправильно. І після таких розмов із Льошею в голові я прийняла рішення почати процес змін.
Для нас завжди було принциповим не отримувати щось для себе, а боротися за всіх, щоб була справедливість», – пояснює Янович.
«Коли твої вчинки оцінюють за заслугами, це дає сили продовжувати воювати»
Білорус Влад «Соня» Соловей приїхав до України у 2022 році. На той момент хлопець пережив викрадення і катування КДБ. А також відсидів у тюрмі за участь у протестах проти фальсифікацій на президентських виборах та за визнання недійсними їхніх результатів.
Поворотним моментом для нього стало повномасштабне вторгнення Росії 2022-го. Влад згадує, що після того, як дізнався про Бучанську трагедію, ухвалив рішення поїхати в Україну – адже російські військові наступали з території Білорусі і хлопець відчув провину за це.
«Якщо коротко, то все (його шлях до вступу у Сили оборони України – УП) почалося в 2020 році. Вторгнення Росії відбулося, зокрема, тому, що ми все програли. Країна фактично опинилася під російською окупацією на чолі з Лукашенком. Почалася війна, а ми не могли нічого зробити, щоб їх зупинити.
Я тоді ще нікого з білоруського руху не знав, просто поїхав у Варшаву. Там пішов до Посольства України в Республіці Польща. Я до них постукався і сказав, що візьміть у військо. У мене не було армійського досвіду, взагалі я юрист, але пообіцяв, що швидко навчуся.
Мені й сказали, що відбувається набір у полк Калиновського, який був у складі Інтернаціонального легіону. Ось так я і став каліновцем«, – згадує Соня.
Військовослужбовця за час служби прикомандировували до різних підрозділів, він воював на Харківському та Запорізькому напрямках, під Куп’янськом та Краматорськом. У полку Калиновського починав як штурмовик, але згодом став командиром розвідувального відділення. Білорус вів за собою воїнів з усього світу. В грудні 2025 року він перевівся у розвідбатальйон 13-го корпусу «Хартія» НГУ.
На запитання, чи важливі для нього нагороди, хлопець відповідає, що так. Він стверджує, що є військові, для яких «залізячки» це дурниці, але не для нього.
«Моя військова спеціальність – це розвідник. Я захищаю країну власними ногами, потом і кров’ю. І коли твої вчинки оцінюють за заслугами, це дає більше сил продовжувати воювати», – каже Владислав Соловей.
Доброволець згадує, що за час служби отримав лише одну українську нагороду, і ту не державну. Інші, за його словами, загубилися десь на рівні ГУР. Також він додає, що отримував медалі від білоруських опозиціонерів, зокрема від Світлани Тихановської під час її приїзду до Києва.
«Я знаю багатьох білорусів, які воювали набагато більше за мене. І за все, що вони зробили, вони не отримали жодної нагороди. Жодної. А хлопці дуже сильно старалися«, – зауважує білоруський доброволець.
Зі словами Соні погоджується українець, хартієць, Герой України з позивним «Гром». Він доєднався до «Хартії» в серпні 2025 року та став заступником командира іноземного батальйону, який був сформований тоді ще в 13-ій бригаді НГУ. Вони виконували завдання на Липцівському напрямку, а далі їх перевели на Куп’янськ.
«У мене є багато друзів серед іноземців. Деякі з них свого часу врятували мені життя, з деякими я досі працюю, з деякими вже втратив зв’язок, тому що вони загинули або повернулися до своїх країн. Але з більшістю я продовжую спілкуватися«, – ділиться командир 1-го штурмового батальйону полку «Р.У.Г», 23-го полку, корпусу «Хартії» Гром.
Найвище українське звання військовий отримав за бої під Куп’янськом. Задачею його групи було зупинити інфільтрацію росіян до міста. Попри те, що Гром був командиром і міг не йти в бій, він особисто очолив групу. Тоді їх було 24 людини, з них 22 іноземці: колумбійці, бразильці, англієць, американець і француз. Їхній групі вдалося зупинити ворога та створити умови для облаштування міцнішого плацдарму на напрямку. В цьому бою Гром отримав поранення, і його евакуювали побратими-іноземці.
«Я вважаю, що деякі іноземці заслуговують отримати звання Героя України. Якщо їхній подвиг або вчинок цього вартий, то потрібно відзначати таких військовослужбовців незалежно від нації, віку, статі чи посади.
По-перше, це мотивує людину. Це дає їй певні моральні сили. По-друге, це пам’ять. Вона може бути різною, але згодом буде що згадати. Людина буде розуміти, що її цінували, що вона була потрібна, і що вона пішла на війну не просто для того, щоб їй сказали: «Ти молодець, ти хороший хлопець»«, – додає військовослужбовець Гром.
Варто зауважити, що на нагороди бійців подає командування. І в кожній бригаді ситуація відрізняється. Скажімо, за даними пресслужби 2-го корпусу НГУ «Хартія», за 2024–2025 роки з подачі командування нагородили десь із 60 іноземців різними відомчими та державними нагородами.
Покажіть мені воїна, який у стрілецькому бою може битися так, як Сем
Герой України, офіцер Національної гвардії майор Віталій Литвин отримав звання в 2022 році. Його відзначили за бойові виходи в районі Рубіжного та Сіверськодонецька. Військовослужбовець згадує, що тоді було дуже багато складних боїв: штурмові операції, обхід ворога в тил, розвідка. Він наголошує, що нагороду не сприймає як особисту – це заслуги і його побратимів теж.
Офіцер НГУ згадує, що в той час у його підпорядкуванні перебував доброволець із Великої Британії Сем. За словами Віталія, це був один із найкращих воїнів, з якими йому доводилося працювати. Мотивація Сема «була романтичною»: він приїхав в Україну, щоб захищати світову демократію та відтиснути зло за кордони РФ. Але, за словами Литвина, за свій чин він не отримав жодної нагороди.
«Сема фактично проігнорували: державними нагородами його не відзначили, хоча він отримав поранення на Бахмутському напрямку.
Під час одного з виходів наша розвідувальна група з 6 людей знищила 30 вагнерівців. Сем увірвався у ворожий окоп, у нього закінчилися набої в автоматі – і він перейшов на пістолет. Після цього отримав поранення від гранати», – згадує Віталій Литвин.
«Коли мене запитують, чи достойні іноземці найвищих нагород, я відповідаю одне: покажіть мені воїна, який може у стрілецькому бою битися так, як Сем. Він виконував завдання, прикривав спини побратимів, надавав домедичну допомогу й першим ішов у бій. Він достойний тих самих нагород, яких достойні ми«, – впевнений офіцер Нацгвардії.
Після поранення англієць Сем на якийсь час повертався на батьківщину, проте зараз переїхав в Україну та працює охоронцем в одній із фірм. Його командир згадує, що він був тим бійцем, який готовий був іти до кінця: на рівних з побратимами він знищував ворога, разом із українцями сидів під авіа- та артилерійськими ударами. Зрештою пролив свою кров за Україну.
З українськими командирами погоджується народна депутатка України, членкиня комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Соломія Бобровська.
«Якщо Україна хоче збільшувати рекрутинг іноземців до лав Сил оборони, вона повинна негайно закрити всі проблемні питання, які стосуються захисту їхніх прав: проходження ВЛК, соціальні послуги, виплати, гарантії, статус, посвідки на проживання, нагороди.
Величезна помилка – ставитися до іноземних військовослужбовців як до дешевого або безправного ресурсу. Це знецінення, і це небезпечно.
Ставлення до іноземців у Силах оборони формуватиме образ України після війни і її репутацію у світі«, – підкреслює депутатка Бобровська.
***
Історії білорусів Олексія «Вужа» Лазарєва та Влада «Соні» Солов’я, Сема з Великої Британії, іноземців, які йшли в бій під Куп’янськом під командуванням Грома – це лише декілька прикладів відваги та честі. Насправді таких історій тисячі.
Всі іноземці, які були пораненими, втратили здоров’я, безпечне життя і б’ються за нас – роблять внесок у нашу боротьбу за незалежність. Вони на рівних з українцями евакуюють поранених, тримають позиції, заходять у штурми, збивають російські дрони.
Держава, яка хоче, щоб світ бачив у ній союзника, має навчитися визнавати і гідно відзначати вибір іноземних добровольців. Можливість отримати звання Героя України для іноземців – це питання справедливості щодо людей, які добровільно стали на захист України.
Софія Челяк, УП