«Він навіть не став чекати на повістку»
— В’ячеслав виріс у селі Антонівка на Черкащині. Він був молодшим у родині. Оскільки батьки багато і важко трудились на фермі, брат та сестра бавили його. Хоч і жили скромно, але дружно і в повазі один до одного, — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Алла Замотайло. — Вже у шкільні роки В’ячеслав з родиною перебрались у Смілу. Після дев’ятого класу він вступив до місцевого ПТУ, отримав професію слюсаря-механіка та фрезерувальника. Трохи попрацював, але зрозумів, що прагне іншого. І у 18 років разом з другом підписав контракт із ЗСУ.
Звісно, для родини це стало шоком, батьки просили Славка добре обдумати все, але він був непохитним. Мовляв, хоче бути корисним країні. З 2016 по 2019 роки коханий воював у зоні бойових дій. Відзначений нагрудним знаком «Учасник АТО». Під час служби відправили у Полтаву вивчитись на зв’язківця. Там ми й познайомились через спільних знайомих. Зібралась компанія, слово за слово, і між нами спалахнули почуття.
Коханий відразу знайшов підхід до моєї доньки Анастасії, підтримував її під час боротьби з онкологією. Зараз дитина у ремісії. Побрались ми у грудні 2022 року, планували зробити велике весілля вже після закінчення війни. Та не встигли… До повномаштабного вторгнення чоловік працював на Київщині на заводі з виробництва бетонних кілець для криниць. Незадовго до війни отримав важку травму ноги на роботі й довго відновлювався.
У перші дні повномасштабного вторгнення В’ячеслав Замотайло вирушив до ТЦК.
— Він навіть не став чекати на повістку. Але щось затягнулось розподілення, і я ще казала чоловіку, що, може, це знак, що не варто поспішати. Тим паче він ще не відновився після травми. Та коханий наголошував, що мусить боронити Україну. Мав позивний «Дозатор», дісталось від попереднього зв’язківця, — каже жінка. — Спершу Слава воював у складі 99-го батальйону. Мав посаду механіка телефонного зв’язку. Ніс службу біля кордону з Білоруссю, тоді був на Миколаївщині, звільняв Херсонщину, служив на Донеччині, зокрема на Соледарському напрямку.
За життя коханий був нагороджений медаллю «За оборону України», відомчою відзнакою «Залізний хрест». Його призначили командиром відділення. Чоловік не ділився пережитим, бо оберігав нас. Але, за словами побратимів, він був дуже мужнім та рішучим. Якось у них поцілили окупанти й Слава отримав контузію — то він повз до інших, важчих хлопців, аби накласти їм джгути й відправити на евакуацію. Одного разу чоловіка засік дрон і він встиг сховатись за дерево, обійшлось важкою контузією, а поруч від будинку нічого не лишилось. Чоловік мав проблеми зі здоров’ям, міг перевестись ближче до тилу, але свідомо цього не робив. Тому ми підтримували його не лише морально, а й активно волонтерили.
«За кілька годин до загибелі чоловік повідомив, що має допомогти побратимам»
Життя захисника обірвалось 18 травня 2025 року. За шість днів до двадцять восьмого дня народження захисника.
— 5 травня ми востаннє бачились, всього кілька годин вдалось побути разом, — згадує дружина. — А за кілька годин до загибелі чула чоловіка по відеозв’язку. Повідомив, що має допомогти побратимам. Того фатального дня на бронеавтомобілі бійці були на бойовому завданні поблизу села Новоіванівка на Сумщині. Раптом у них поцілив ворожий керований дрон. Водій відтягнув одного бійця та вже мертвого В’ячеслава, на якого й прийшовся удар. Тоді знову поцілив дрон і машина згоріла. Тому ми вдячні, що хоча б змогли забрати тіло нашого героя…
Коли я почула страшну звістку, здавалось, що то сон. Але, на жаль… Поховали ми чоловіка у Смілі на Алеї Слави. Я залишилася жити з болем, який неможливо описати словами. Наша родина створила петицію про надання В’ячеславу звання Героя України, адже він був щирим патріотом, надійним побратимом та нашою найбільшою гордістю.