У Судилківській громаді зі скорботою попрощалися з бійцем Павлом Павлюком. Земляки кажуть, що він цінував дружбу і сам був хорошим другом. Завжди цікавився технікою, це захоплення у дорослому житті переросло у професійне ремесло, повідомляють у громаді:
«Павло навчався в Шепетівському радіотехнічному училищі, потім була служба в армії, після армії — робота на цукрозаводі. Він умів зробити все, за що б не взявся, був умілим та майстровитим. Про таких кажуть: „Мав золоті руки“. До агротехніки у чоловіка був особливий хист. Свого часу займався сільським господарством, працював біля землі, орендуючи поле. Любив працювати й поважав людей праці. Він обожнював своїх племінників, понад усе цінував родинні стосунки. Та в один момент в його розмірене життя увірвалася клята війна, руйнуючи плани, мрії, задуми».
Павло Павлюк став на захист України восени 2024 року, був призваний на військову службу по мобілізації. Мамі переконливо сказав: «Не плач, я все одно піду захищати країну від ненависного ворога!»
«Значно пізніше у щоденнику сина мама натрапила на допис під назвою „Молитва“ (заклик), де син просить всіх почути заклик нащадків до волі та стати силою Духу поруч з народом у бою проти ворога. Павло Павлюк — колишній командир десантно-штурмового відділення — зарекомендував себе з позитивної сторони. Відмінно виконував функціональні обов’язки. Завжди підтримував високий моральний дух у підрозділі, турбувався про бійців».
Останній бій захисник прийняв навесні 2025 року на території ворога, на Курщині, виконуючи завдання із захисту кордонів України. З 18 березня 2025 року вважався безвісти зниклим, особу воїна ідентифіковано за результатами тесту ДНК.
Загинув молодший сержант 18 березня 2025 року поблизу населеного пункту Олешня Суджанського району Курської області. Поховали воїна днями в рідному селі Городище з усіма військовими почестями.