«Втратив обидві ноги, але не себе», — саме так у соцмережах позиціонує себе 29-річний ветеран з Харкова Іван Іванов. Не маючи жодного військового досвіду, але маючи мотивацію, чоловік добровольцем пішов на фронт. Воював у піхоті, пізніше став розвідником, та під час виконання одного з бойових завдань на сході боєць отримав вкрай тяжке поранення ніг. Після ампутації кінцівок Іван постав перед вибором: здатися під тиском обставин або жити далі, попри все. Своєю історією ветеран поділився з нашим виданням.
«Відступати було нікуди»
До початку «великої» війни Іван займався доволі рідкісною роботою: працював у компанії, що будувала скеледроми, виконуючи замовлення по Україні та ЄС.
Чоловік зізнається, що не дуже цікавився контекстом військової ескалації на кордонах України взимку 2022 року.
«А 24 лютого о 4 ранку я прокинувся від вибухів поблизу міста. У перші дні я не дуже розумів, що мені робити, але почав займатися волонтерством. Коли ж почали звільняти Харківщину, то возив туди гуманітарну допомогу», — розповідає Іван.
Та згодом чоловікові стало цього замало.
«У мене товариші вже воювали. Всі, на щастя, живі, хоча й служили в гарячих точках. Я довгий час питав їх: чи треба й мені йти у військо? Та мені відповідали, що поки не треба, бо я ж не просто сидів, а допомагав, волонтерив. А потім я сам вирішив піти, адже відступати було нікуди. Мене дуже „накривало“ після того, як побачив, що відбувалося в Бучі. Розумів, що якби п*дари дійшли до Харкова, то була б біда», — каже боєць про свою мотивацію.
Іван мобілізувався у 23-тю бригаду, 415-й батальйон «Безславні виродки», адже там вже проходили службу його побратими. У ЗСУ з подачі командира боєць отримав позивний «Маестро», оскільки в юні роки вчився у музичній школі.
Спочатку військовий захищав Україну в піхоті на Харківському напрямку, та потім Іван став аеророзвідником і разом зі своїм підрозділом вирушив на Донеччину.
«Яким би готовим чи мотивованим ти не був, ти все одно не зрозумієш, що таке війна, поки сам не опинишся на позиціях. І нікому в житті ти не довірятимеш більше, ніж тим людям, з якими ти пішов на позиції. Ви завжди прикриваєте один одного і допомагаєте. Хоча я знав хлопців, які пройшли найкрутіші учєбки, а коли вони потрапляли в окоп, то з 10 людей тільки двоє-троє може відстрілюватися, а інші через страх не можуть зробити нічого. Ти можеш спіймати паніку — і все. Але, попри всі обстріли, я завжди думав про те, що все буде добре. Так і було. Аж до моменту останнього виходу…» — пояснює ветеран.
Снаряд залетів під ноги
Той свій останній вихід на сході чоловік пам’ятає в деталях.
«Наша група виходила з позицій. Нам залишалося йти, ну, буквально ще хвилин 15. Але нас помітили і по нас влучно прилетіло. Скоріш за все, це був снаряд з 80-мм міномету. „Кабачок“ залетів майже під ноги. Мені одразу відірвало праву ногу і дуже сильно травмувало іншу. Хлопцю з нашої групи також відірвало ногу», — розповідає ветеран.
Від потужного вибуху Іван «спіймав» дезорієнтацію.
«Контузія, у вухах дзвенить, нічого не розумієш… Я відповз, тому що в те місце ще раз могло прилетіти. Бачу, що ноги немає, але перевірив, щоб найголовніше для чоловіка було на місці. Дихати було важко, бронік довелося зняти», — каже військовий.
На щастя, в той критичний момент боєць не піддався паніці: він самостійно наклав собі турнікети на ноги та навіть ще й жартував з побратимами.
«Хотів забрати „огризок“ кінцівки, бо ж там нові берці», — сміється ветеран.
Евакуація разом з дорогою до стабілізаційного пункту зайняла близько 40 хвилин. Боєць весь час просив, щоб його «відключили» знеболювальними або хоча б дали напитися води, але військові медики забороняли це робити, щоб не погіршити стан пораненого.
«Я вирішив, що не хочу здаватися й треба йти далі»
Далі Іван опинився в лікарні Запоріжжя.
«Спочатку я нічого особливо не розумів, бо знаходився під дією знеболювальних, наркозу. Коли прийшов до тями, стало ясно, що однієї ноги немає. Щодо іншої я не розумів ситуацію. У госпіталі Запоріжжя лікарі, санітарки, питали у мене, чи пам’ятаю я номер рідних. Я пам’ятав, але не знав, що їм сказати. Та потім все ж зателефонував мамі та повідомив, що зі мною все добре. Пізніше зателефонував дівчині й говорю, що мене спишуть зі служби. Вона запитує: «Що з тобою?» Я кажу: «Все добре. Ноги немає». Потім вона приїхала в лікарню, ми зустрілися, і я кажу: «Ну є ще один нюанс: ще однієї ноги немає», — розповідає боєць.
Чоловік відверто зізнається, що після того, як осягнув нову реальність, в якій він опинився після ампутації, його психологічний стан був важким. Найбільше гнітило нерозуміння ситуації: що робити, як жити далі?
«Мене накривало. Але в лікарні був сусід, у нього ноги-руки на місці, та він просто не хотів вставати з лікарняного ліжка. У нього вже з’явилися пролежні, хоча йому всі казали, щоб він вставав. А він просто здався. І, мабуть, після цього я вирішив, що не хочу так само й треба йти далі», — запевняє військовий.
Відтак, коли Іван зміг стати на протези, то достатньо швидко навчився ходити.
«Спочатку навчався ходити на брусах, а потім спитав у свого реабілітолога, чи можна спробувати пройтися на милицях. Він мені дозволив. Я став, мене всього трусило. Та потім вирішив: ну, треба ж ходити. Ну, впаду, то й впаду», — пригадує чоловік.
Зараз ветеран почувається цілком мобільним. Займається оформленням групи інвалідності та планує або ж стати військовим інструктором та повернутися на службу в Харкові, або взагалі зайнятися власним проєктом. Ба більше, Іван завів власний блог у соцмережах, де розповідає про свій бойовий шлях та етапи відновлення. Така медіатерапія є водночас важким, але цікавим викликом, який дозволяє військовому швидше адаптуватися до цивільного життя й соціалізуватися.
«Багато хто з цивільних каже: „Я не хочу йти в армію помирати“. Так, може, змінити свою думку та йти не помирати, а захищати? Яка ще мотивація потрібна, коли навіть у Харкові на голову падають бомби та дрони? У нас багато сильних добрих людей. Якщо вони зберуться й захочуть щось змінити, тоді й буде перемога. А зараз все тримається на людях, які добровільно пішли воювати», — резюмував Іван Іванов.
