Самовільне залишення частини давно перестало бути суто дисциплінарним і навіть суто кримінальним питанням. За роки повномасштабної війни воно перетворилося на системний виклик для держави одразу в кількох вимірах. Це виклик для армії, для правоохоронної системи, для судів і, зрештою, для суспільної дискусії про те, як поводитися з людиною, яка втомилася воювати. Тема гостра, емоційна і водночас, до незручного, велика за масштабом. Офіційна статистика по СЗЧ закрита, і це саме по собі промовисто.
У чому суть проблеми
Почати варто з відмови від ілюзії простих відповідей. По-перше, сама цифра СЗЧ оманлива. До неї потрапляють і загиблі, і ті, хто відбуває покарання, і ті, хто виїхав за кордон, і ті, хто перебуває в полоні, і ті, хто справді переховується. Останніх, за оцінками ДБР, лише близько третини. Тобто «армія втікачів», якою лякають у соцмережах, значно менша, ніж здається на перший погляд.
По-друге, кількість фактів СЗЧ не зменшується. І це логічно. П’ятий рік високоінтенсивної війни, брак ротацій, накопичена втома працюють проти дисципліни сильніше, ніж будь-яка загроза вироку.
По-третє, держава опинилася перед класичною розвилкою. Посилювати покарання означає відлякувати тих, хто ще вагається, повертатися чи ні, і водночас вантажити суди справами, які тягнуться роками. Пом’якшувати означає ризикувати тим, що частина людей сприйме це як сигнал безкарності. Тому державна політика тут постійно коливається: то посилення відповідальності, то нові механізми повернення. Уже сама ця непослідовність добре ілюструє, наскільки чутлива ця тема і наскільки мало в ній простих рішень.
Ключова теза, яку сьогодні поділяє більшість інституцій, звучить так: пріоритет не в тому, щоб покарати, а в тому, щоб повернути людину в стрій. Питання лише в тому, як це зробити технічно і юридично коректно.
Що пропонують інституції
Парламент рухається шляхом законодавчих «вентилів». Досі діє норма частини 5 статті 401 Кримінального кодексу: військовий, який уперше вчинив СЗЧ або дезертирство, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо добровільно звернувся до слідчого, прокурора чи суду і має письмову згоду командира. Тричі Верховна Рада продовжувала можливість не притягувати до відповідальності тих, хто повертається. Втім, останнім часом акценти змістилися у зворотний бік. За поданням Міноборони парламент 4 вересня 2025 року ухвалив у першому читанні законопроєкт №13260, який виключає цю пільгову норму і фактично повертає повну кримінальну відповідальність за майбутні випадки СЗЧ, зберігаючи пом’якшення лише для тих, хто вчинив СЗЧ до набрання законом чинності. Документ викликав гостру критику і станом на середину 2026 року так і не пройшов друге читання, тож можливість звільнення від відповідальності поки що продовжує діяти.
Міноборони робить ставку на спрощення і на цифру. Через застосунок «Армія+» і портал szch.army.gov.ua запущено стоденну програму: військовий, у якого СЗЧ зафіксовано до 12 червня, до 20 вересня може повернутися у підрозділ, який обирає сам, із поновленням усіх виплат і забезпечення. Це принципова зміна логіки. Державі важливіше, щоб людина повернулася і воювала, ніж щоб вона роками чекала суду.
Прокуратура фігурує в цій конструкції як орган, від якого напряму залежить швидкість закриття проваджень. І саме навколо повноважень прокурора точиться частина дискусії: чи може він закривати справу і звільняти від відповідальності без багатомісячного судового марафону.
Окремо в парламенті лунає ідея військових судів і повноцінної військової юстиції. Ідея приваблива, але, скажемо чесно, дорога і повільна. На цьому тлі найбільш прагматичною і, що важливо, реалістичною виглядає пропозиція Державного бюро розслідувань.
Пропозиція ДБР і чому вона конструктивна
У розлогому інтерв’ю виданню «Інтерфакс-Україна» директор ДБР Олексій Сухачов виклав логіку, яка вигідно відрізняється від емоційних крайнощів «карати жорсткіше» і «пробачити всіх». Його вихідна теза проста: у справах про СЗЧ головний пріоритет полягає в тому, щоб допомогти військовослужбовцю повернутися на службу. І під цю тезу вибудувано конкретні інструменти, а не гасла.
Перший інструмент цифровий. ДБР створило базу С34, у якій зведено інформацію від усіх правоохоронних органів щодо військових, які самовільно залишили частину. Раніше цей масив був розпорошений і несистематизований, що гальмувало і роботу слідчих, і взаємодію зі Збройними силами. Тепер базою користуються Військова служба правопорядку, ДБР і Нацполіція, і в кожного патрульного в планшеті є доступ до даних про розшук. Доступ має і Головне управління розвідки, бо людина може числитися в СЗЧ, а насправді перебувати в полоні. З травня систему модернізували так, що військовий, який вирішив повернутися, може звернутися до будь-якого територіального управління ДБР і оперативно отримати юридичну допомогу. Цифри показові: за 2025 рік по механізму повернення до ДБР звернулися майже 10 тисяч військових, а протягом 2026 року через систему С34 уже 7,5 тисячі. Це не риторика, а вимірюваний результат.
Масштаб проблеми, з яким працює Бюро, теж варто тримати в голові. За роки війни навантаження на ДБР зросло усемеро, військові справи складають близько 90 відсотків усіх проваджень, а всього їх понад 370 тисяч справ приблизно на 500 слідчих. За таких умов будь-яке рішення, що розвантажує систему без нових бюджетних витрат, уже цінне саме по собі.
І тут ми підходимо до головної пропозиції. ДБР підтримує ініціативу наділити Військову службу правопорядку функціями органу досудового розслідування. ВСП — це близько півтора відсотка чисельності ЗСУ, тобто велика структура, яку можна переформатувати в межах наявної штатної чисельності і без додаткового фінансування. З військових, які мають юридичну освіту та досвід оперативної чи слідчої роботи, пропонується сформувати дієвий апарат, що розслідуватиме саме профільні злочини, тобто СЗЧ, дезертирство, непокору. Розподіл праці теж продуманий: справи офіцерів залишаються за ДБР, а провадження щодо військових без офіцерського звання переходять до оновленої ВСП. Наразі відповідний законопроєкт розглядає парламентський комітет з питань правоохоронної діяльності.
Чому це конструктивно? Тому що пропозиція б’є одразу в кілька цілей. Вона не потребує грошей, яких у держави і так немає. Вона не створює нову громіздку структуру на кшталт військових судів, від ідеї яких сам О.Сухачов застерігає, справедливо вказуючи на витрати часу, коштів і на банальний брак суддів. Вона розвантажує ДБР і дозволяє Бюро зосередитися на найскладніших справах. І вона наближає розслідування до армійської специфіки, бо займатимуться ним люди, які розуміють військо зсередини.
Друга частина пропозиції процесуальна. ДБР підтримує надання прокуратурі повноважень самостійно приймати рішення про закриття провадження і звільнення військового від відповідальності. Сьогодні за кожного, хто хоче повернутися, доводиться боротися із судовою тяганиною, і саме на цьому етапі система буксує. Дати прокурору чіткий інструмент означає скоротити шлях від рішення повернутися до фактичного повернення з місяців до днів.
Важливо й те, як Бюро загалом бачить цю роботу. Не як разову кампанію, а як системну співпрацю з Міноборони, Генеральним штабом і командуванням Сухопутних військ, яка триває і за нового керівництва оборонного відомства. Це, власне, і є ознака зрілого підходу: рішення шукають не в піарі, а в буденній щоденній координації між відомствами.
Замість висновків
Будьмо реалістами. Проблему СЗЧ не можна вирішити повністю. Вона є невід’ємною складовою будь-якої тривалої війни, і жодна армія світу не знала іншого. Поки тримається фронт, будуть і ті, хто його залишає. Питання не в тому, щоб проблему «закрити», а в тому, щоб утримувати її в керованих межах і повертати в стрій максимальну кількість людей.
На цьому тлі пропозиції ДБР, а саме цифрова база С34, передача ВСП функцій розслідування і розширення повноважень прокурора, виглядають найбільш конструктивними і, головне, придатними до негайного впровадження без нових витрат. Це той рідкісний випадок, коли відомство пропонує не розширення власних повноважень, а розумний перерозподіл навантаження в системі.
І все ж дозволю собі додати ще дві тези, без яких навіть найкращі процесуальні рішення працюватимуть упівсили.
Перша це профілактика. Держава має вкладати в те, щоб людина не пішла в СЗЧ, не менше, ніж у те, щоб потім її повернути. Ротації, відпустки, зрозумілі й кінцеві терміни служби, адекватне командування на місцях впливають на дисципліну сильніше за будь-який вирок. Сам директор ДБР визнає, що вирішення значної частини кризових явищ у війську на дев’яносто відсотків залежить від бажання та участі командування. Це варто почути й поза межами теми СЗЧ.
Друга це прозорість і чесна методологія. Закрита й «змішана» статистика, у якій в одну купу зведені загиблі, полонені та ті, хто переховується, шкодить самій дискусії. Держава не зобов’язана оприлюднювати чутливі оперативні дані, але агрегована й методологічно чиста картина потрібна. Інакше суспільство й далі оперуватиме міфами, а політики маніпуляціями.
Повернути людину в стрій майже завжди корисніше, ніж посадити її. ДБР, схоже, зрозуміло це раніше за багатьох. Тепер справа за парламентом.