«Я їду додому». Як і чому українці вже повертаються у Київ

Перше, що вирішила Анна після повернення додому — наповнити його затишком. Анна живе в Києві й виїхала у другий день війни. Кілька тижнів по тому вона повернулася і написала у фейсбуці:

«Прошу порадити простий рецепт дріжджової солодкої випічки. Ми вчора повернулися в цивільні умови Києва, додому. І я страшенно хочу наповнити дім затишком».

Минув місяць з часу вторгнення Росії в Україну. Люди пережили страх, розпач, розчарування і прийняли ситуацію такою, якою вона є. У країні війна, а вдома навіть рідні стіни захищають — це відоме прислів’я набуло істинного значення.

Щораз більше мирних мешканців повертаються додому — у Київ.

Дім з затишком

Історія киянки Анни непоодинока. Вона з чоловіком і чотирирічною донькою виїхала з Києва 25 лютого, на другий день війни.

«На той момент це було правильне рішення. Ми поїхали на дачу в Бориспільському районі», — розповідає киянка.

Попри складні побутові умови на літній дачі, яка не пристосована до холоду, безпекова ситуація тут була напружена: «Тут теж було чути вибухи — віддалено, але майже увесь день. Над нами низько пролітали гелікоптери. І в якийсь момент чоловік сказав, що нам було б безпечніше повернутися».

Попри те, що Анну лякали довгою дорогою і купою блокпостів на шляху до столиці, повернення вийшло швидким і щасливим.

За ці тижні Київ та умови життя в ньому сильно змінилися.

Чолові Анни активно зайнятий у волонтерському русі, а вони з донькою вистоюють черги у магазинах і гуляють. З минулого тижня в Анни з’явилася робота. І це все завдяки хорошому інтернету у місті.

«Я налаштована залишатися. Тут ми всі разом», — каже Анна про Київ. Вона спекла булочки за рецептом, що їй порадили, і тепер у їхній квартирі панує аромат кориці й затишку.

Київ — «будинок, де дихають люди»

Режисерка Катерина Горностай у перші дні війни виїхала з Києва до мами під Київ, де спершу було начебто спокійніше.

«Але з кожним днем ми все краще могли чути (і навіть інколи бачити) лінію фронту навколо Києва. Щовечора ми вирішували чи лишатись ще, чи тікати далі», — згадує вона.

Мама навідріз відмовилась кудись їхати, втечу на захід чи за кордон Катерина не розглядала, тому рішенням було повернення в Київ.

Попри те, що у січні в широкий прокат вийшов повнометражний фільм Катерини «Стоп-Земля», зараз вона працює не за професією.

«Ми доволі швидко знайшли волонтерство і вже два тижні працюємо руками: фасуємо обіди для тих хто потребує допомоги. Ця робота рятує мою голову від постійного читання новин та жахливих нав’язливих думок», — розповідає про свої дні в столиці киянка.

«Кажуть, якщо постійно не жити в будинку, він дуже швидко руйнується. З містами відбувається така ж історія. Місту потрібно жити наповненим своїми мешканцями, потрібно щоб продовжувався колообіг продуктів, грошей і послуг», — переконана Катерина.

Зараз вона радіє у Києві простим речам, наприклад, кав’ярні біля дому, що знову відкрилась, букету на день народження колезі, який можна купити в переході, і навіть маленькому затору на дорозі.

«Я сприймаю Київ як велетенський будинок, у якому дихають люди. Вони переживають, часто сидять в укриттях, рятують з-під завалів своїх сусідів, але продовжують тут жити.

Мені страшно, що бомбардування міста російськими літаками та ракетами може посилитись, але я би дуже хотіла лишитись тут», — підсумовує режисерка.

«Орієнтуємося на сирени»

У своїх стінах спокійніше, переконана Олена Ковальчук, яка з чоловіком і донькою у перший день війни виїхала до друзів під Київ.

«Коли ми справилися з першим шоком, то через кілька тижнів вирішили повернутися до своєї квартири. Адже у своїх стінах спокійніше», — розповідає киянка.

Вони обладнали свою квартиру і поверх, так щоб було безпечно.

«Ми тут вже тиждень і нам спокійно. Орієнтуємося на сирени. Тут спокійніше моїм дітям, бо вони серед своїх речей», — розповідає Олена про свій побут.

Олена задоволена рішенням повернутися в Київ. Якщо залишатися в Україні — то тільки у себе вдома, каже киянка.

«Відчуваю, що потрібна Києву»

Оксана Білоус згадує, що мала погані передчуття 24 лютого. Та ще й вранці від сусідів заліз великий тарган. Коли зателефонував син з повідомленням про вибухи, зібрала кота і собаку й поїхала на дачу на Житомирській трасі. Після того, як не стало світла і поряд почалися бої, переїхала у Вінницю.

«Сидиш і думаєш чого ти тут сидиш, від чого ховаєшся?» — згадує Оксана.

Вона киянка у п’ятому поколінні. Київ — рідне місто, усі предки жили тут, де й вона зараз, у цьому кутку центру столиці.

«Я питала свою бабусю, яка під час Другої світової війни, під час окупації залишалася в Києві, як вони не боялися, що бомби летять. Вона каже, яка доля, так і буде. Якщо доля загинути — то в рідній хаті, якщо рідні стіни збережуть, то будем жити. І так рід тримає», — додає киянка.

Оксана Білоус народна майстриня. Вона роками проводить майстер-класи з писанкарства. Ще у Вінниці їй почали писати люди й запитувати про різні товари.

«Люди питають про фарби, писачки, книжки. Це така писанкотерапія для усіх», — каже Оксана.

Вона повернулася до Києва кілька днів тому і вже пакує замовлення, частину заробітку віддає на потреби постраждалих від війни через греко-католицьку церкву.

Щодо передчуттів на закінчення війни, то в Оксани вони прекрасні.

«Найтемніші часи перед світанком. Усе що не відбувається, це на добре. Нам потрібно пройти через це», — додає Оксана.

Каже, писанки, мальовані 24 лютого, вже добре підсохли та радуватимуть на Великдень, який обов’язково буде світлим.

Сергій також виїхав з Києва у перші дні війни та вивіз родину на захід країни. Проте за кілька тижнів вирішив повернутись додому.

Сидіти біля польського кордону йому було незручно і він поїхав до Києва. Вже кілька днів волонтерить та розвантажує гуманітарну допомогу.