Віктор Михайленко народився на Броварщині, у славному селі Світильня. Так вже доля склалася, що початок свого життя він вимушений був провести у дитячих будинках. Потім вже була служба в лавах Збройних Сил, одруження і робота таксистом. Ще з ранніх років він не терпів несправедливості і завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребує. Коли розпочалися активні бойові дії на сході нашої держави, Віктор у вересні минулого року йде добровольцем відстоювати цілісність і незалежність України. Разом зі своїми земляками він потрапляє до 25-ого батальйону «Київська Русь». Там він був зачислений до першої роти протитанкової оборони, де стає наводчиком СПГ (станково-протитанкового гранатомета). Хлопці з перших днів були на одному із найважчих напрямів, під Дебальцевим, куди рвався ненависний ворог. «Винищувачі танків» в селі Нікішино прикривали відхід 128-ої бригади. Цей населений пункт можна поправу назвати «новим Сталінградом», адже там не залишалося жодної вцілілої споруди. Тому ночувати довелося в погребах у місцевих жителів. Далі піший рейд у Рідкодуб, де за наказом, зупинилися і зайняли оборону. В той же день захисники Рідкодубу потрапили в оточення. Тут перша рота 25-го батальйону разом із бійцями 128-ї бригади зуміли вибратися з повного оточення бойовиків. Їх чавили гусеницями, накривали артилерією, але вони зупинили ворожі танки майже голими руками. Про це повідомляв журналіст Андрій Цаплієнко. «Позивний «Піт», командир першої роти 25 батальйону. Не за званням і не за посадою командир, а волею долі і Провидіння. Лідер. Мужик. Герой. Тиждень його рота разом із бійцями 128-ї бригади була в повному оточенні в Рідкодубі. Їх чавили гусеницями, накривали артою, а вони, не втрачаючи присутності духу, зупинили чужі танки майже голими руками, — БК закінчувався», — зазначає журналіст.
«Ми їх тиснемо, тиснемо, а вони лізуть із підвалів, як таргани!» — нервово кричали рашисти у палаючій броні по рації, не знаючи, що у Рідкодубі лише сотня бійців. Так, завдяки бойовикам, перша рота 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» отримали позивне «таргани». 4 лютого розпочалася ворожа танкова така. Проти них був лише один СПГ, і два бійця – Віктор Михайленко і його командир, Олександр Курінний із Ставища. За їх спогадами, було дуже страшно, адже тільки дурні не бояться. Але вони прийняли бій і зуміли, не зважаючи на відсутність прицілу, підбити один із танків. За цей подвиг він був представлений до урядової нагороди, які до цього часу, з невідомих причин так і не отримав. Там же Віктор і отримав контузію. А через три дні, завдяки допомозі побратимів із 128 і 30 бригад, було зроблено коридор, по якому перша рота і вийшла з оточення. Зі 40 бійців залишилося лише 24. До них приїздить Андрій Цаплієнко і бере у Віктора інтерв’ю. Потім лікування, реабілітації і ось 27 червня його демобілізують. Десять місяців боїв, майже без передиху, а вже потім перехід до «мирного» життя вдома.
Ось такі вони прості чоловіки, які стали на захист України під час кровопролитних боїв 2014/15 років.