В уявленні людей, далеких від подій на війні, бойові медики чергують за лінією вогню й поспішають на передову до поранених тільки після спеціального виклику.
Теоретично так і має бути, але насправді медики часто потрапляють у саму гущу бою і бачать на власні очі такі жахливі речі, які здатна витримати далеко на кожна здорова психіка.
Джерело — https://life.pravda.com.ua/
Одна із них – Діана Кукурудзяк, старша бойова медикиня 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Вона пройшла через справжнє пекло і витримала, не зламалася.
Указом Президента України бойову медикиню нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
«Українська правда. Життя» розповідає її історію.
 |
| Діана Кукурудзяк, старша бойова медикиня 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади |
«Саме на полі бою я зрозуміла, наскільки важливо спілкуватися українською»
Діана стала першою в своїй родині, хто пішов служити в ЗСУ за контрактом.
«Мені з дитинства подобався медичний халат і військовий мундир, – каже дівчина. – Медиком я змогла побути в себе вдома – працювала фельдшером у селі на Хмельниччині. А потім вирішила піти в армію й підписала контракт із ЗСУ. Батьки (тато ДСНС-ник, а мама вихователька в дитсадку – ред.) дуже відмовляли, однак я ухвалила самостійне рішення й просто пішла у військкомат».
Два роки тому Діана потрапила в 128 бригаду й побувала в зоні ООС, де надавала допомогу пораненим бійцям. Як виявилося, військові дії в ООС були лише прелюдією до 24 лютого. З повномасштабним вторгненням Росії в Україну дівчина потрапила в саме пекло.
«За кілька днів до вторгнення підрозділ прибув на навчання в Дніпропетровську область, а 24 лютого з самого ранку по нашому табору вдарили російські ракети, – розповідає Діана. – Того ж дня ми виступили маршем на південний схід і зупинилися на околиці села в очікуванні ворога. Командири навіть не встигли розпорядитися, хто які позиції має зайняти, як на нас вийшла колона російської бронетехніки й одразу почався бій».
Те, що там почало коїтися, й близько не нагадувало зону ООС. Бій ішов із використанням танків, БТР-ів, мінометів і гармат, а з неба наші позиції обстрілювали ворожі «СУ-шки», розповідає дівчина.
«Я зрозуміла, що якщо одразу не знайду укриття, то загину, і, побачивши біля хати якусь глибоку яму, стрибнула в неї. Як виявилося, селяни скидали туди різний непотріб, але мені було байдуже», – пригадує Діана.
Жорсткий бій тривав близько двох годин, і підрозділ 128 бригади змушений був поступово відходити, оскільки росіян було в багато разів більше. В якийсь момент Діана опинилася між двома вогнями.
«Наді мною свистіли кулі й літали снаряди з обох боків, і мені здавалося, що все летить прямо в мене, – згадує дівчина. – Я просто сиділа в тій ямі й молилася… Через якийсь час наші відійшли і бій стих. Тоді я наважилася зв’язатися з розвідниками й попросити забрати мене. Але коли вони підійшли, росіяни відкрили вогонь. Хлопці змушені були відходити і росіяни, намагаючись дістати їх, пішли слідом. Вони пройшли за кілька метрів від мене, але не помітили, я дивом не потрапила в полон».
Постріли затихли аж увечері, але попри мороз Діана не наважувалася вибратися зі свого укриття.
«Час від часу поблизу лунали чоловічі голоси, хтось розмовляв російською, але я не озивалася, – продовжує дівчина. – Саме тоді зрозуміла, наскільки важливо спілкуватися українською мовою. По сусідству горіла якась будівля, опівночі вогонь перекинувся на дах хати, і в двір вийшли двоє чоловіків. «Вітя, це ти?» – спитав один. Я зрозуміла, що це не росіяни, й озвалася. Один із чоловіків підійшов до ями, побачив мене й вигукнув: «Боже, дитино, що ти тут робиш?»
Чоловіки допомогли Діані вибратися й відвели до своїх. Поруч у підвалі було ще кілька бійців бригади, а в кущах стояла замаскована й непомічена росіянами БМП. На цій бойовій машині бійці посеред ночі, на свій страх і ризик вибралися з оточення й добралися до свого підрозділу.
«Командир наказав у подальшому залишатися в медпункті, який завжди позаду лінії вогню, – каже Діана. – Але тоді лінія фронту рухалася дуже стрімко. Йшли постійні бої, ми часто міняли позиції, ночували в підвалах чи під відкритим небом, по кілька діб не знімали взуття. І постійно виїжджали за пораненими. Перший мій виїзд – за подругою-медикинею та її хлопцем, нашим штурмовиком. У бійця була тільки контузія, а в подруги важкі поранення, руки плеча й пошкоджений таз. Вона вижила, зараз у госпіталі».
 |
«Перед нами вийшов російський танк Т-72 і на наших очах розстріляв медичний «Хаммер»
На початку березня підрозділи 128 бригади пройшли дуже жорсткі бої, вони протистояли ворогу, який чисельно переважав їх у багато разів, і використовував танки, артилерію і авіацію.
«На моїх очах гинули наші хлопці – звичайні солдати й старші офіцери, – розповідає Діана. – Техніка рухалася на максимальних швидкостях, і я часто опинялася в самій гущі бою. Під час одного бою ми з напарником побігли до нашого медичного «Хаммера», щоб евакуювати на ньому кількох поранених. У цей час прямо перед нами вийшов російський танк Т-72 і на наших очах розстріляв «Хаммер».
Два офіцери, що знаходилися поруч, загинули.
«Ми кинулися в інший бік, напарник біг попереду, об щось перечепився і впав. Я бачила, як за два сантиметри над ним просвистіли кулі. Кулі продзижчали й біля мене, і я, намагаючись врятуватися, кинулася на землю. Напарник кричить: «Біжи!», але я могла тільки повзти. Тоді він схопив мене за руку й потягнув в укриття», – розповідає Діана.
У ті дні медики вивозили багато поранених, котрі без допомоги загинули б.
«Ми їздили на «течику» (мікроавтобус Volkswagen T4), в якому крім водія й медика передбачене одне місце для пораненого, – каже Діана. – Але в ті дні вивозили з поля бою одночасно по 5 і по 7 поранених. Хлопці лежали впереміш, я на ходу надавала їм допомогу, а водій летів до найближчого медпункту. По нашій машині неодноразово стріляли росіяни, але ми дивом уникнули прямих влучень. В один день я так евакуювала 16 людей і мій напарник зі своєю машиною стільки ж. Ніколи не уявляла, що можу таке побачити, побувати в самому пеклі».
Поранені по-різному зустрічали медиків на полі бою. Але всі були щасливі, коли під’їжджала санітарна машина.
«Один боєць, наприклад, весь час просив нашатир і повторював, що в нього наряд у Мукачеві – він не розумів, що відбувається, – згадує дівчина. – Я перев’язую рану на плечі, а він кричить: «Мені в наряд у Мукачево!». Інші просто стогнали від болю. Але що об’єднувало всіх – це радість від приїзду медиків. Незважаючи на поранення й біль, всі вони були щасливі, що медики приїхали, не забули про них».
Через кілька днів підрозділ нарешті отримав невеликий перепочинок. Тільки тоді Діана й усвідомила, через які жахіття пройшла на полі бою.
«Дні чотири мене просто трусило і дуже боліла голова, мабуть, від постійних вибухів, – каже дівчина. – Навіть коли ми приїхали в безпечне місце, і я нарешті змогла піти в душ, то не могла підняти руки, так вони трусилися. Просто довго стояла під потоком води. Зате сон був міцний, тому що під час боїв ми спали по 2 чи 3 години на добу».
Останнім часом бойові зіткнення на напрямку, де стоїть підрозділ Діани, змінилися – тривають переважно артилерійські дуелі. Тому служба набагато спокійніша.
«Виїзд на евакуацію поранених практично щодня, але це не порівняти з тим, що коїлося в кінці лютого і в березні, – розповідає медикиня. – Крім своїх хлопців надаємо допомогу й цивільним мешканцям із довколишніх сіл. Усі, хто міг, звідси давно втекли, залишилися в основному літні самотні люди, котрим нікуди їхати».
Швидка допомога в прифронтові села не їздить – тут дуже небезпечно, усе в зоні досяжності російської артилерії. Тому хворі селяни звертаються до бойових медиків – комусь треба таблетки від тиску, комусь – від головного болю.
«Ми нікому не відмовляємо, і селяни теж намагаються якось віддячити – приносять фрукти, поїсти чогось домашнього, одна перукарка взялася безкоштовно підстригати наших хлопців… Побутові умови тут примітивні, але військові люди невибагливі. Нагріти воду в електрочайнику й помитися в тазику для мене не проблема», – додає Діана.
 |
Бойова медикиня не шкодує, що пішла в ЗСУ.
«Я знала, на що йду, хоч і не уявляла, що буде так важко. І це не суперечність… Пам’ятаю, коли вперше підписувала контракт, тато сказав: «Куди ти йдеш, доню? Там же вбиті будуть, поранені зі страшними каліцтвами, кров, відірвані руки. Хіба воно твоє? Як ти це переживеш, як впораєшся?» Уже потім я відповіла: «Так, тату, я бачила все це – і вбитих, і поранених зі страшними каліцтвами, і руки мої були в крові товаришів. Але я витримала, впоралася». І тато вже нічого не міг сказати», – переповідає Діана.
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя