Командира роти тероборони Київщини, що захищав регіон на початку вторгнення, нагородили польською відзнакою «Орел Яна Карського». Журналіст Арміяinform розпитав у військового про його кар’єру та життя.
Факультет забезпечення військ Військової академії (м. Одеса) Володимир Бігун закінчив з «червоним дипломом». За плечима до того ж був і Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Однокурсники іноді жартували: «Бігун вчиться в Богуна». Та все ж офіцерська кар’єра на початках не склалася. Через рік служби в бригаді зв’язку молодий офіцер вимушений був звільнитися за сімейними обставинами — матері, яка виховувала дітей одна, потрібна була допомога й догляд. Офіцерська служба зранку до ночі цьому не сприяла.
— Спочатку працював слюсарем, потім начальником відділу постачання, менеджером, — розповідає Бігун. — Було навіть пару спроб розпочати власний бізнес. Але найбільшого успіху досяг у сімейній справі. Разом з дружиною виховуємо двох діток — сина і доньку.
Навесні 2014 року, з початком російсько-української війни, Володимир, як і багато чоловіків, звернувся до військкомату з надією на службу в одній з частин. Але там подякували, сказали, що наразі фахівців з тилу поки що достатньо, а в разі потреби його обов’язково викличуть. Не викликали.
— А вже в лютому минулого року без вагань записався в тероборону Києва, — продовжує Володимир. — Якихось непорозумінь у сім’ї не було. Дружина завжди підтримує будь-яке моє рішення, за що я їй дуже вдячний.
У новоствореному батальйоні, де кадрових офіцерів не вистачало, лейтенант Бігун отримав наказ формувати роту. На вивчення людей часу майже не було, швидко озброїлись і мерщій на виконання завдання в північно-західних околицях столиці. В березні підрозділ Бігуна брав участь у спеціальних операціях з охорони окремої артилерійської бригади, потім — на першій лінії оборони на північ від Києва. Ще згодом виконували завдання в руслі Тетерева.
— Коли ворог був відкинутий від столиці, батальйон отримав завдання сформувати змішану роту з добровольців для підсилення 72-ї механізованої бригади в боях на Донбасі, — розповідає офіцер. — Я зголосився її очолити. Вишукував колектив, пояснив завдання, які стоятимуть перед нами, і дав можливість кожному оцінити свої можливості. Хто мав певні сумніви, міг залишитись в районі тимчасової дислокації. В травні рота брала участь в боях під Врубівкою, Миколаївкою, Ниркове. Це було справжнє бойове хрещення бійців, які хоча й не мали великого досвіду армійської служби, але діяли самовіддано, проявили мужність та стійкість, допомагаючи один одному у важких ситуаціях. Спільними зусиллями з бійцями 72-ї бригади саме під Миколаївкою 5 червня був знищений командир 1-го армійського корпусу окупаційних сил генерал Кутузов. Ну і, звичайно, багато ворожої техніки в той день підпалили. На жаль, не обійшлось і в нас без втрат.
Виконавши свої завдання, наприкінці червня рота Бігуна повернулась до складу батальйону тероборони на відновлення бойових спроможностей. Брязкотіння зброєю непередбачуваних північних сусідів вимагало від тероборонців подвійної завзятості на заняттях з вогневої, топографічної, інженерної, тактичної, спеціальної підготовки.
В червні ж стало відомо, що журі нагороди «Орла Яна Карського» в Польщі ухвалило рішення відзначити нею українського офіцера Володимира Бігуна за уміле керівництво підрозділом під час бойових дій: «за героїзм захисту свободи від російського фашизму не лише України, а й Польщі».
Раніше журі почесної відзнаки імені Яна Карського присудило спеціальну нагороду Президенту України Володимиру Зеленському «за героїчну оборону України і моральних цінностей західної цивілізації». Нагорода є почесною і не підсилюється грошовою премією, оскільки, як стверджував її автор, «гідність неможливо виміряти грошима».
— Чому обрали мене для такої нагороди, достеменно не відомо, можливо, члени журі бачили телесюжет про те, як воює рота, — припускає Володимир. — Але це відзнака всього колективу — її заслуговує кожний боєць мого підрозділу, який пройшов горнило кривавих боїв на Донбасі. До Польщі для отримання нагороди «Орла Яна Карського» їздила моя дружина.
Слухаючи розповідь командира про своїх підлеглих, про участь в обороні Київщини, бої на сході, не утримався від запитання, чи не шкодує Володимир за основною спеціальністю військового тиловика, яку отримав в академії.
— Будь-який керівник має бути хорошим менеджером, — розмірковує мій співрозмовник. — Мене ж вчили не лише особливостям ведення господарства військової частини, а й керувати людьми. І, вважаю, що на сьогодні мені достатньо знань і навичок, аби командувати підрозділом. А за тил в нашому батальйоні відповідає людина, яка не мала спеціальних знань, але бажала навчитися і не соромилась запитати в мене: «де і чого». Це в неї вийшло, а мені приємно, що зміг допомогти. До речі, мій старший рідний брат, який закінчив свого часу Київський аграрний університет, служить у сусідньому підрозділі командиром взводу. Нам так зручніше, а мамі спокійніше.