41-річна Валентина Пушич з Києва проміняла посаду менеджерки у міжнародній транспортній компанії на службу у ЗСУ. З 2016 року вона рятувала бійців на найгарячіших напрямках. Загинула від обстрілів 27 лютого 2022 року поблизу міста Бровари на Київщині. Тоді вона їхала за пораненим. У жінки залишилися мама та донька.
«Вона з дитинства добивалася свого. Завжди мріяла бути корисною людям, щоб життя не пройшло даремно», – пригадує мама жінки Ніна Беренок.
Валентина мріяла стати медиком, але вступити у медичне училище не вдалося. Тому отримала спеціальність швачки, працювала на фабриці. Потім влаштувалася на посаду менеджерки у міжнародній транспортній компанії, заочно отримала освіту викладача психології. Виховувала доньку. У 2016 році вирішила приєднатися до Збройних сил.
«Казала, що буде там кориснішою, ніж у Києві. З донькою, якій на той момент було 10 років, щодня спілкувалася телефоном», – розповідає мама.
«Керівник Валі поставився з розумінням до її рішення піти до війська. Навіть пропонував зберегти зарплату, але вона сказала: «Краще допоможіть хлопцям». Потім він справді передавав допомогу», – пригадує доброволиця Оксана Фещенко.
Валентина потрапила на службу у 72-у окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. За кілька місяців поїхала в Авдіївку на Донеччині, де на той момент точилися запеклі бої. Отримала позивний «Ромашка».
«Буквально за кілька днів вона настільки влилася у всі процеси, що ніхто не повірив би, що вона новачок», – пригадує волонтерка Оксана Корчинська, яка тоді жила з Валентиною в одній кімнаті.
 |
| Валентина дуже швидко освоїла професію бойового медика. Фото: архів друзів |
Жінка добре організовувала роботу. Коли начмедом батальйону була некомпетентна людина, Валентина взяла на себе її обов’язки.
«В її машині та органайзерах завжди був ідеальний порядок. Це дуже важливо, щоб швидко надавати допомогу. Ніколи б не подумав, що вона раніше не була медиком», – пригадує боєць добровольчого батальйону «Госпітальєри» Тарас Попадюк, який теж тоді був в Авдіївці.
«Це жінка з великої букви. Працювала цілодобово. Завжди напоготові була. Відкривала вікна, бо боялася вчасно не почути, що привезли пораненого», – додає військовослужбовиця Олена Сніцаренко.
Валентина Пушич діставала поранених з найбільш критичних точок. Разом з водієм могла по 1,5 кілометра нести бійця. Одного разу змогла під обстрілом витягнути військового, якому обличчя проткнуло хвостовиком ручного протитанкового гранатомета.
«Валя вчасно зрозуміла, що бронежилет підтримує уламок і запобігає кровотечі. Завдяки цьому вона разом з водієм змогли доставити пораненого до стабілізаційного пункту. Там лікар-хірург настільки розгубився, що аж зомлів. Таких важких поранень він ще не бачив. У бійця було довге і складне лікування, але він вижив. Валя постійно підтримувала з ним зв’язок», – пригадує Оксана Корчинська.
За словами друзів, Валентина ніколи нічого не боялася. Життя побратимів для неї завжди було на першому місці, тому кидалася рятувати, хай би як було небезпечно.
«Була дуже чуйною та милосердною. Коли бачила, як вона реагує на перших загиблих, а для неї це був великий особистий біль, не уявляла, як Валя працюватиме з пораненими. Але в цьому тендітному тілі виявився жорсткий характер. Вона врятувала сотні видатних людей. Багато з них потім стали комбатами, заступниками. На жаль, чимало з них загинули вже після повномасштабного вторгнення», – розповідає Оксана Корчинська.
Валентина дуже любила бійців, вони її – навзаєм. Завжди відстоювала інтереси солдатів і відкрито йшла на конфлікт, якщо бачила несправедливість.
«Якщо вважала якесь рішення нечесним, ніколи не мовчала. Через це деякі командири навіть побоювалися її», – каже Корчинська.
«Коли ми ще не були знайомі з Валентиною, один хлопчина почав дякувати: «Ви мені життя врятували… Валюша, Ромашка». Він мене переплутав з нею. Потім я вже й сама зрозуміла, яка це добра і чиста людина. Аж дивно було, що вона залишилася такою, бачивши стільки горя. Коли когось сварила, робила це людяно, не принижувала», – пригадує доброволиця Оксана Фещенко.
За порятунок військових під час важких боїв в Авдіївці жінку відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Проте вона не поїхала на нагородження, щоб не залишати своїх побратимів і посестер.
У 2018-му Валентина вирішила пройти офіцерські курси та підписати контракт ще на п’ять років. Оксана Корчинська намагалася відмовити її, мовляв краще побути трохи з донькою. Але жінка була категоричною. Сказала, що служитиме, скільки зможе – в пам’ять про загиблих побратимів.
27 лютого 2022 року Валентина потрапила під обстріл, коли їхала за пораненим. Загинула разом з водієм.
Ніна Беренок востаннє говорила з Валентиною за годину до цього. Трохи згодом їй зателефонувала донька. Слухавку взяли побратими і повідомили, що мами не стало.
Поховали жінку у Києві на Лісовому кладовищі. Через складну ситуацію на фронті на прощанні були лише найближчі люди.
«Валя надзвичайно світла особистість – справжній воїн світла. За роки знайомства ми з нею зустрічалися лише на війні, але це найтепліші мої зустрічі. Кожен з нас, патріотів, мріє, щоб військо складалося з таких людей, як Валя. Це болюча втрата для всієї України. Люди мають пам’ятати, скільки всього вона зробила», – наголошує Оксана Корчинська.
Валентину Пушич посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.