«Київщина 24/7» продовжує серію статей про Героїв війни, які прославили наш регіон. Це історії людей, на плечах яких тримається вся країна, за спинами яких живе кожен з нас, у серцях яких стільки відваги, що і смерть їх не лякає. Нам треба знати про них, бо саме такі приклади дають впевненість, що ми переможемо, бо ж маємо таких воїнів. Бо саме з таких, часто болісних і нестерпних, історій складається велич і міць нашого народу.
Сьогодні історія про вчительку, дизайнерку, фотохудожницю, громадську активістку, маму і просто кохану жінку… І це вже історія-присвята про Ірину Цвілу, бо після боїв за Київ у лютому 2022 року ця Героїня долучилася до вічності…
ЖІНКА, ЯКА ЛЮБИЛА КВІТИ, АЛЕ УКРАЇНУ – БІЛЬШЕ
У цивільному житті в Ірини Цвіли було безліч занять, захоплень, навіть, можна сказати, ролей. Однак найдраматичнішим її проявом стала служба на захисті держави. Коли в рідній країні розпочалась визвольна боротьба у 2014 році – вона не змогла стояти осторонь.
А до війни було багато всього. Ірина Цвіла народилася 29 квітня 1969 року на Київщині. Після отримання педагогічної освіти до 2006 року працювала в Київській міжнародній школі «Меридіан». Згодом творча жінка стала займатися дизайном ландшафтів, спеціалізуючись на створенні трояндових садів і оранжерей. Це були справжні витвори мистецтва, які Ірина створювала на замовлення та особисто під кожного клієнта.
Однак події на Майдані перевернули все життя Ірини. Для неї він почався з перших його годин – і щодня жінка була там. При чому з фотоапаратом – мимовільно Ірина стала хронікером Революції Гідності. Перестала туди ходити, 23 лютого 201 4 року – після розстрілів протестувальників та після втечі Януковича. Бо тоді сакральний Майдан став місцем масових «гулянь» по запеченій крові, по квітах, місцем, куди приходять зробити фото.
Але коли невдовзі почалася війна, Ірина не змогла закрити очі на це. І, не вагаючись, залишила прекрасні квіти у мирному житті та взяла до рук зброю. Пішла добровольцем в батальйон «Січ».
Чотири роки війни, крові, поту, болючих втрат та гірких сліз… Під позивним «Лінза». Довелося бути й прессекретарем, і виконувати бойові завдання, і борщі варити. «Лінза» не цуралася нічого, бо головне – хотіла бути корисною там, де треба.
І саме через те, що хотіла по максимуму докластися до майбутньої перемоги України у війні, Ірина у 2018 році взяла паузу у військовій службі. Так вийшло, що захисниця хотіла потрапити у більш бойовий підрозділ, а не просто перебувати у так званій зоні АТО. Було чотири місяці важкого переведення, але так і не склалося. Тож Ірина вирішила, що варто взяти паузу, відпочити, перегрупуватися, тому що війна все одно не закінчиться швидко. А якщо наступить активна фаза – вона має бути до цього готова морально… І для цього потрібно відновитися.
Ірина пройшла реабілітацію та почала шукати себе у мирному житті. Любов до квітів її врятувала. Вони надихнули її створювати прикраси: жінка брала суцвіття і заливала їх ювелірною смолою. Так виходили неймовірної краси сережки, каблучки, браслети… Тож у 2018 році ветеранка започаткувала бренд VERBA. Назва прикрас символічна, бо дерево верба має надзвичайну здатність відновлюватися, навіть якщо сильно покалічене. Нині її справу продовжує донька.
«МРІЯЛА ПОПЛИСТИ НА ЯХТІ ДО ТУРЕЧЧИНИ ЧЕРЕЗ ДНІПРО», – спогади подруги про «Лінзу»
Ми поспілкувалися з подругою «Лінзи» – Оленою. Вона поділилася своїми спогадами про Ірину Цвілу. Звернулися до подруги, а не до родичів, бо єдина рідна людина, котра залишилась в захисниці, її донька Дарина. І вона досі не може оговтатися від втрати, тож говорити про маму їй дуже боляче…
Олена познайомилась з Іриною у 2018-му році – під час реабілітації після військової служби у благодійній організації «Ветеранка». Олена також учасниця війни, однак попросила не згадувати її прізвище та дотичну інформацію, адже планує повертатися на службу.
Жіночий ветеранський рух «Ветеранка» – це консолідація жінок ветеранок, що створена для збільшення можливостей реалізації себе в суспільстві.
За словами Олени, у загиблої захисниці при житті завжди вистачало часу займатися іншими людьми та допомагати їм, хоча й сама мала достатньо власних проблем – фінансових та психологічних.
«Іра мала багато проєктів і хотіла допомагати іншим людям. У її чоловіка була вітрильна яхта і вона хотіла катати на ній інших ветеранок та вчити їх цієї справи. Ми навіть планували якось поплисти під вітрилами до Туреччини через Дніпро», – з ностальгією згадує про посестру Олена.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Ірина Цвіла знову не залишилася осторонь оборони держави. Вона і раніше зізнавалася, що готова воювати знову, бо знала, що війна з росією незавершена в зоні АТО і що буде масштабніше продовження. Тож знову замість квітів і прикрас зброя. Але вже поруч був коханий чоловік – Дмитро Синютка.
Вони разом почали чинити опір загарбникам у перший же день вторгнення. І разом загинули під Києвом – уже 25 лютого, на другий день великої війни. Вони захищали Ірпінь від російських танків. Ворожий вогонь розстріляв автівку захисників.
Понівечені тіла двох невідомих на той час добровольців у лісі поховав місцевий мешканець. Згодом, після звільнення Київщини, вдалося знайти їх могили та з почестями перепоховати. Тепер там майорять синьо-жовті прапори – кольорів свободи, за яку боролися загиблі військові Ірина Цвіла та її коханий чоловік Дмитро Синютка.
Подруга Олена з болем згадує, як дізналася про смерть Ірини. З допису Жіночого ветеранського руху у Facebook. Ніхто не заслуговує на те, аби дізнаватися про смерть близьких людей з інтернету, але такою була реальність у перші дні повномасштабної війни. Такою вона є і досі, на жаль.
Однак Олена й досі не прийняла загибель близької подруги, оскільки не змогла бути на її похованні. Тоді тільки-но народила дитя… А зараз не може себе морально налаштувати, щоб відвідати могилу Ірини.
«Насправді я досі не відпустила Іру. Не можу прийняти той факт, що її більше немає. Для себе я вирішила, що вона десь воює», – констатує Олена.
Те, що відданість державі та вчинки Ірини Цвіли мали велике значення для країни та Київщини, зокрема, підтверджує і вшанування її пам’яті. У травні 2022 року у Броварах на честь захисниці перейменували вулицю Олександра Блока. Також торік у жовтні Ірину Цвілу посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня – за оборону Києва та за особисту мужність й самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Близькі ж люди вшановують Ірину спогадами. А ще пам’ятними речами, які залишилися від майстрині. Подруга Олена береже, як зіницю ока, прикраси, які створили героїчна «Лінза» – квіти залиті ювелірною смолою. Вирішила їх не носити навіть, а згодом передавати у спадок. Важко уявити, що може бути ціннішим і тепер, і для майбутніх поколінь, адже нестиме не тільки естетику, а й історію про велику жінку, яка віддала своє життя за Україну.
Авторка: Софія Шевченко.