24 серпня Україна святкує День Незалежності. Але шлях до цієї дати був непростим, а події легко могли розгорнутися по-іншому.
18 серпня у Москві стався державний переворот – влада перейшла до так званого Державного комітету з надзвичайного стану (російською – ГКЧП), а по всіх програмах телебачення транслювали вже горезвісний балет “Лебедине Озеро”. Потім на публіці з’явилися власне “путчисти”, у головного з яких помітно тряслись руки.
Згадуємо, що в ці дні відбувалося в Україні, зокрема, у Києві та “центрах прийняття рішень”. І які події передували Дню Незалежності.
19 серпня: підготовка до штурму Києва
Мітинг на Майдані
Зранку 19 серпня 1991 року Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу за підписом першого віце-прем’єра Костянтина Масика (прем’єр-міністр Вітольд Фокін був у відпустці) “Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям”. Її очолив Євген Марчук, на той час – державний міністр з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій. За кожним українським регіоном закріпили “відповідальних” для її виконання.
Цього ж дня до Києва прибув російський генерал, головнокомандувач сухопутними військами Валентин Варєнніков, який перебував на стороні заколотників. Він поставив ультиматум Голові Верховної Ради УРСР Леонідові Кравчуку, вимагаючи беззаперечного виконання на території України усіх рішень ГКЧП. Варєнніков попередив, що у разі проведення у республіці страйків, мітингів, або інших актів непокори буде віддано наказ про стягування військ до Києва.
Попри тиск, Кравчук відмовився вводити надзвичайний стан в Україні, одним з його аргументів було те, що в українському законодавстві на той час просто не було нормативного документу про це.
Цікаво, що державний (а інших тоді ще не було) телеканал УТ-1 у першій половині дня транслював програму московського Останкіно, включаючи те саме “Лебедине Озеро”. У другій половині дня сигнал з Києва було повернуто, але ніби-то за вказівкою “зверху” у телепрограму були внесені корективи у вигляді науково-популярних та документальних фільмів.
Український прапор на мітингу у Москві
Стверджували, що ще вночі силовики взяли під особливий контроль головний офіс українського телебачення на Хрещатику, 26.
Частина народних депутатів ще радянсько-української Верховної Ради виступили із заявою, у якій дії путчистів кваліфікували як антиконституційні і незаконні, а також закликали підтримати демократичні сили росії. Цього ж дня була створена парламентська коаліція “Незалежна демократична Україна”, яка закликала народ до страйків та актів громадянської непокори, серед інших до неї увійшли Дмитро Павличко, Лесь Танюк, Володимир Яворівський.
Очевидці, які пам’ятають той день у Києві пригадують, що загалом у столиці була звичайна спокійна обстановка (це був понеділок, початок робочого тижня), хоча вже по обіді у центрі почали збиратися люди. Нині у мережі є у доступі витяг з секретного повідомлення КДБ УРСР Голові Верховної Ради УРСР:
«19 серпня за ініціативою руху, УРП, інших політизованих організацій відбулися мітинги: у Києві – від 300 до 900 осіб, Харкові – до 2 000 чоловік, Івано-Франківську – 2 000, Луцьку – до 1 000 чоловік, Рівне – 150 чоловік. Зміст документів керівництва країни, звернення державного комітету з надзвичайного стану і заходи, що ним здійснюються, сприймаються в різних прошарках суспільства здебільшого позитивно».
Однією з першочергових рекомендацій з Москви українському керівництву була якнайшвидша відправка студентів на сільгоспроботи збирати врожай, що означало ізолювати їх від проведення мітингів та акцій непокори. Адже події жовтня 1990 року, коли відбувалася “Революція на граніті”, були ще відносно недавніми.
У якості психологічного пресингу на тодішнє українське керівництво військові, які на той момент підпорядковувались Москві, використовували навіть військово-транспортні десантні гелікоптери. Ось що згадував Євген Марчук:
“Йде засідання Верховної Ради, а над будинком Ради – три гелікоптери зависли. А що таке захопити Раду для професіоналів повітряно-десантних військ? Нульова проблема”
Надходила інформація, ніби у Борисполі приземлилися десантники з Білорусі. На вимогу депутатів командувач Київського військового округу Віктор Чечеватов повідомив, що у центральному аеропорті Києва приземлилися 28 літаків зі спецназівцями, командувач назвав це “допомогою столиці”, хоча насправді це була підготовка до штурму Києва.
У вирі подій, які сталися того дня, окрему оцінку приділяли діям майбутнього першого Президента України Леоніда Кравчука. Думки про його позицію у перший день заколоту різнилися – від критики (мовляв, не засудив відверто дії “гкчп”-істів на відміну, від тих же російських демократів на чолі з Єльциним, які зробили це ще о 9-ій ранку) до ледь не звинувачень у латентній підтримці путчистів.
Приводом для цього стала поява Кравчука у вже легендарному випуску всесоюзної програми “Врємя” 19 серпня 1991 року, де він уникає прямих відповідей і не формулює свою позицію, запевняючи, що в Україні обстановка “поки стабільна” і “трудовий й політичний пульс б’ється відповідно до обставин, які склалися”.
“Мені потрібно було діяти так: ми – не Москва. Київ живе своїм життям, у нас все нормально, танків на вулицях немає, мітингів немає, люди працюють на полях, на заводах, усе у нас гаразд.
Ми керуємо ситуацією і не хочемо зараз демонструвати загострення в Україні”.
20 серпня: бронетехніка рухається на Київ, масовий мітинг на Майдані, міліція глушить Чорновола
Об 11 ранку у приміщенні Національної спілки письменників (вулиця Банкова, 2), збираються члени опозиційного об’єднання “Народна Рада”, до якого загалом входило близько 120 осіб, серед присутніх – В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Заєць, Ярослав Кендзьор та інші. Збереглося архівне відео, на якому народний депутат Заєць промовляє до присутніх: “Питання Незалежності повинно стояти руба”.
Тим часом, за спогадами Євгена Марчука, ближче до вечора посилюється інформація про те, що трасою Полтава–Київ рухається колона бронетехніки. Орієнтовно це могли бути військові Кременчуцької десантно-штурмової дивізії, яка вийшла з підпорядкування Київського військового округу. Згодом цю інформацію підтверджували у спогадах деякі журналісти, зокрема Микола Вересень.
О 19 годині на Площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), неподалік місця, де ще виднівся монумент з Леніним та робітниками, відбувається багатотисячний мітинг киян проти ГКЧП. За ним пильно спостерігає декілька міліцейських кордонів. Міліція за допомогою гучномовців намагається приглушити промови виступаючих та просить людей розійтися. Серед промовців – В’ячеслав Чорновіл та інші представники опозиції. Акція відбувається без ексцесів.
21 серпня: провал заколотників, ейфорія та мітинг переможців на Майдані
Чернетка Акту Незалежності України, написана Левком Лук’яненком. Фото: Мустафа Найєм
Група депутатів з опозиційного об’єднання “Народна Рада” зустрілась з Леонідом Кравчуком, обранці вимагали від голови парламенту скликання позачергової сесії Верховної Ради. Попередньо домовлено, що засідання парламенту буде призначене на 24 серпня.
О 15 годині “Народна Рада” проводить прес-конференцію у Спілці Письменників, де інформує присутніх про свої подальші дії, один з журналістів задає питання: чи не настав саме зараз момент, коли необхідно проголошувати Незалежність України, на що письменник Іван Драч відповідає, що “Народна Рада” до цього готова.
У цей час з Москви надходить інформація про те, що заколот остаточно провалився. За деякими даними путчистів заарештовано, за іншими – вони намагаються втекти через один з московських аеропортів.
У другій половині дня люди знову виходять на теперішній Майдан Незалежності. В історію це зібрання згодом увійшло як “мітинг переможців”. За допомогою транзистора та гучномовців транслювали виступ Бориса Єльцина на мітингу у Москві.
Цікаво, що на хроніці з того зібрання український майдан на чолі з “Народною Радою” голосно скандує: “Єльцин, Єльцин!”. Саме там вперше лунають заклики заборонити діяльність Комуністичної партії на території України.
22-23 серпня: історичний момент наближається
“Народна Рада” доручає написати головний документ Левкові Лук’яненку та Леонтію Сандуляку (науковець, дипломат, згодом – перший посол України в Румунії). У коридорах Ради у звичайному шкільному зошиті виводиться:
“Виражаючи волю народу України до життя в незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки…”. Згодом документ багаторазово трансформується. Серед варіантів назви розглядаються слова “закон” та “універсал”, які Лук’яненко закреслює.
Тим часом серед комуністичної більшості тривають активні консультації, обговорюється ідея голосування за Незалежність.
О 10.03 Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук відкриває позачергову сесію Верховної Ради. Близько опівдня на трибуну намагається прорватися голова КПУ Станіслав Гуренко, що викликає обурення у залі, попри те, що більшість депутатів на той час була комуністичною. Оголошується перерва.
У цей час під стінами Верховної Ради тисячі людей з жовто-блакитними прапорами та плакатами на кшталт “КПСС – хунта” голосно скандують: “Незалежність!”. Підтягуються загони міліції.
О 12.40 депутат Дмитро Павличко вимагає внести у порядок денний розгляд Акту про проголошення Незалежності України. Цікавий нюанс: коли постало питання, хто саме буде зачитувати з трибуни цей документ, серед демократичних сил виникла суперечка. Автор Акту – Левко Лук’яненко – негативно сприймався серед комуністичної більшості Ради, і як послідовний націоналіст навіть відлякував її. Тому, аби не зірвати голосування, документ зачитав Володимир Яворівський.
Та комуністи попервах відмовляються голосувати, мотивуючи це надзвичайно серйозністю та відповідальністю документу, і починають у залі дискусію про референдум. Як компромісне рішення, в Акт вносять пункт про проведення всеукраїнського референдуму (який відбувся 1 грудня 1991 року). Протягом дня Акт неодноразово доопрацьовувався.
Близько 17.30 вже надрукований та затверджений Акт про проголошення Незалежності України принесли до президії Верховної Ради, але Леонід Кравчук вагається його зачитувати, і навіть пропонує перенести засідання на інший день.
Як потім згадували очевидці і сам Кравчук, Дмитро Павличко, який стояв поруч, промовив Голові: “Читай, бо задушу!”
Рівно о 18-ій годині Леонід Кравчук нарешті ставить Акт на голосування, за – 348 депутатів, проти – 1, утрималось –3. Історичне рішення прийнято. У залі та на вулиці відбувається справжня ейфорія.
О 20.55 оголошують пропозицію внести до зали Ради жовто-блакитний стяг, який був привезений з Москви, і перебував серед захисників Білого Дому. Народні депутати вносять величезний стяг, попереду – В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць. Таким чином вперше у залі Верховної Ради зустрілися і Ленін, постамент якого ще височів над президією, і майбутній державний прапор України.
Вже після закриття позачергової сесії, о 21.10 група народних депутатів з “Народної Ради” залишається у залі та співає майбутній гімн України. Люди перед Верховної Радою не розходяться допізна.
Фото: Олекса Ващенко, Мустафа Найєм (чернетка Лук’яненка), В.Охримович, Центральний державний кінофотофоноархів України, Ukrinform, Wikipedia.
