Незалежність України, 33 річницю якої ми святкуємо сьогодні, далася нашому народу дуже великою ціною. Чимало людей все життя поклали на те, щоби наша держава змогла відбутись і посісти своє місце у світі.
OBOZ.UA пропонує пригадати імена 33 діячів, які залишили свій слід в історії української державності. Кожному з них ми дякуємо за те, що Україна стала самостійною державою і, попри все, готова розвиватись та рухатись до процвітання.
Іван Франко (1856–1916)
Письменник та науковець, політик. Співзасновник Русько-української радикальної партії, яка почала свою діяльність у 1890 році у Львові. Підтримував ідею соборності східних та західних українських земель. Наполягав на тому, щоби в Галичині почали використовувати термін «українці», а не «русини». Просував ідею єдиного українства без поділу на регіон походження.
Кость Левицький (1859–1941)
Галицький політичний діяч, адвокат, який одним із перших почав у роботі використовувати документи, написані українською мовою. Очолював Український сеймовий клуб в австрійському парламенті. 31 жовтня 1918 року львівська делегація Ради під проводом Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. У листопаді-грудні 1918 року був головою Державного секретаріату ЗУНР. Після проголошення Української держави 30 червня 1941 року очолив Раду Сеньйорів.
Євген Петрушевич (1863–1940)
Український правник та громадсько-політичний діяч. Активний учасник товариства «Просвіта» і борець із москвофільством. Був депутатом парламенту Австро-Угорської імперії. Від початку Першої світової війни увійшов до Головної української ради. Очолив Українську Національну Раду ЗУНР. Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки УНР та ЗУНР увійшов до складу Директорії. З червня 1919 року Петрушевич поєднав обов’язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права диктатора. Виступив проти союзу Петлюри з Польщею, підтримав домовленості УГА з білогвардійцями.
Василь Липківський (1864–1937)
Священнослужитель, перший митрополит Української православної автокефальної церкви. У квітні 1917 році очолював Київський єпархіальний з’їзд духовенства і мирян, на якому було ухвалено рішення про відродження українських церковних традицій та демократизацію церковного життя. Відродити автокефальну церкву вдалось у 1921 році, керувати нею довірили Липківському.
Андрей Шептицький (1865–1944)
Священник, митрополит української греко-католицької церкви, меценат. Послідовно відстоював інтереси української державності та культури. Входив до складу Галицького сейму і Палати панів у Відні. Сприяв відкриттю українських гімназій та українського університету у Львові. У 1914 році подав австрійському уряду секретний меморандум про необхідність створення Української держави. Підтримав створення ЗУНР, однак закликав священників не втручатись у політику. У роки Другої світової війни засудив нацистську агресію, переховував євреїв у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції.
Михайло Грушевський (1866–1934)
Історик та політичний діяч. Голова Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, завідувач кафедри історії Львівського університету. Як науковець створив понад 2000 праць, головною з яких є багатотомна «Історія України-Руси», над якою Грушевський працював у 1898-1936 роках. Через свій незаперечний авторитет був обраний у 1917 році головою Української Центральної Ради у Києві. Брав участь у створенні Універсалів. Четвертий Універсал 22 січня 1918 року проголосив незалежність Української Народної Республіки.
Леся Українка (1871–1913)
Українська письменниця, перекладачка, фольклористка та громадська діячка. У своїй творчості вона поєднала глибоке знання народних мотивів з передовими політичними ідеями здобуття власної державності, збереження мови та традицій, а також поширення просвіти та пробудження національної свідомості. Описувала українців не як частину Російської імперії, а як самостійний народ з власною історією та культурою. І, звісно, з правом на самовизначення, за яке він повинен невпинно боротись. За своє життя створила близько 270 віршів, кілька поем та склала понад 20 п’єс. Чимало з них згодом були багаторазово перекладені. Але й сама письменниця переклала українською чимало творів європейської літератури. Леся Українка зробила великий внесок у розвиток жіночого руху. Власним прикладом надихнула багатьох жінок брати активну участь у громадському житті.
Микола Міхновський (1873–1924)
Адвоката, публіциста та політика називають чи не головним ідеологом українського самостійництва, церковної автокефалії та дерусифікації. Засновник Української народної партії. Наполягав на конфедеративних, тобто рівноправних стосунках з Росією. Свої погляди виклав у промові «Самостійна Україна», яка у 1900 році викликала справжній скандал. А у 1905 році створив проєкт української Конституції.
Павло Скоропадський (1873–1945)
Політичний та військовий діяч, за поглядами – монархіст. У часи УНР займався українізацією армії. Був противником соціалістичної політики. Однак після повалення Центральної Ради за підтримки німців став Гетьманом Української держави. До заслуг Скоропадського однозначно можна віднести заснування Української академії наук, цілої низки навчальних закладів та культурних установ. Зрікся своїх широких повноважень на користь Директорії на чолі з Володимиром Винниченком.
Августин Волошин (1874–1945)
Релігійний, культурний та політичний діяч, греко-католицький священник Мукачівської єпархії, якого називають батьком українського відродження на Закарпатті. Виступав водночас проти російського та угорського впливу. Був засновником Народно-християнської партії та депутатом чехословацького парламенту. 15 березня 1939 року Волошина обрали президентом Карпатської України. Через декілька днів державу окупували угорські війська, а голова держави був змушений тікати за кордон.
Олександр Кошиць (1875–1944)
Диригент та комозитор, організатор та очільник Української республіканської капели, яка за дорученням Симона Петлюри займалась поширенням української культури в Європі та за океаном. Виступав з хористами у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Німеччині, Польщі та Іспанії. 1922-го музиканти виїхали в турне до Америки, під час якого на території США вперше прозвучала народна пісня «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича. Після того концерту пісня стала символом Різдва в усьому світі.
Степан Рудницький (1877–1937)
Географ, картограф та етнограф. Дослідник та упорядник даних з української фізичної, політичної та військової географії. У 1927 році заснував і очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії. За свою кар’єру написав 150 наукових праць, в тому числі підручники для шкіл. Праці Рудницького перекладені французькою, англійською, чеською, італійською, угорською і шведською мовами. Відстоював ідеї української незалежності та державності. Був убитий під час Великого терору в сумнозвісному урочищі Сандармох – місці масових страт інтелігенції
Симон Петлюра (1879–1926)
Український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Вважається засновником Українських збройних сил. За свої політичні погляди зазнавав переслідувань ще з гімназистських часів. Головною ідеєю революціної діяльності Петлюри була незалежність України. У 1917 році був обраний головою української фронтової ради. Долучався до роботи Центральної Ради. Навесні 1919-го Симона Петлюру обрали Головою Директорії. Політик конфліктував з Володимиром Винниченком, бо відстоював необхідність наявності в Україні власної армії. Після поразки визвольного руху виїхав за кордон, де продовжував просувати ідею української державності, сподіваючись, що її буде відновлено.
Дмитро Донцов (1883–1973)
Публіцист та філософ, творець ідеї українського інтегрального націоналізму. Радикальний противник комунізму, російського імперіалізму та фактично предтеча Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. Закликав орієнтуватись на Захід і притримуватись космополітичних поглядів на світ. Вищою метою називав українську державність і закликав заради її досягнення відкинути будь-які політичні розбіжності.
В’ячеслав Липинський (1882–1931)
Ідеолог українського монархізму. Липинський походив із польської родини, але захопився українською ідею і приєднався до національного руху. Розробив монархічно-гетьманську концепцію держави і просував ідею класового суспільства з конституційною монархією.
Іван Огієнко (1882–1972)
Релігійний діяч взяв активну участь у створенні Української автокефальної православної церкви. У 1943 році був призначений її митрополитом. Активно займався мовознавством, написав понад 300 праць на цю тему, розробляв український правопис. Переклав Біблії українською мовою. 1951 року на Надзвичайному соборі у Вінніпезі був обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді. Заснував і очолив Український народний університет.
Петро Болбочан (1883–1919)
Військовий діяч, полковник Армії УНР. Учасник радянсько-української війни, антигетьманського повстання. У 1917 році сформував 1-й Український Республіканський полк. Був військовим комендантом Волині. У 1918 році придушив січневе повстання більшовиків у Києві, боронив від наступу червоних Крим, проте змушений був відступити. Стояв на позиції неприпустимості домовленостей з більшовиками і критикував за це українських політиків. Був розстріляний за рішенням військово-польового суду УНР.
Номан Челебіджіхан (1885–1918)
Організатор першого Курултаю в Сімферополі, голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки. Підтримував зв’язки з Українською Центральною Радою. Під час З’їзду народів Росії у вересні 1917 року направлена до Києва від Мусульманського виконкому делегація підтримала рішення з’їзду про перетворення Росії на федерацію рівноправних республік. Челебіджіхан також привітав створення УНР.
Дмитро Вітовський (1887–1919)
Один з очільників Листопадового чину 1918 року у Львові. Обіймав посаду військового міністра ЗУНР. Займався створенням Української Галицької армії і набрав у її лави до 100 тисяч осіб. Запропонував укласти військовий союз з УНР та підписав із нею договір про злуку у Фастові.
Андрій Мельник (1890–1964)
Військовий та політичний діяч, співзасновник Українського Національного Комітету, начальник штабу чинної армії УНР. Хоча не брав участі у першому конгресі Організації українських націоналістів, все ж вважається одним із її засновників. Після вбивства Євгена Коновальця вступив у конфлікт зі Степаном Бандерою і очолив помірковане крило організації. У спробах заснувати українську державу звертався до Гітлера, запропонувавши йому створити у лавах німецької армії українські частини. Але нацисти не планували створювати українську адміністрацію, тому Мельник потрапив у поле зору гестапо. Згодом заручився підтримкою інших західноукраїнських діячів і почав вимагати від Гітлера припинити свою політику в Україні. У січні-жовтні 1944 року нацисти утримували Мельника у концтаборі Заксенгаузен. Після війни емігрував. У 1957 році висунув ідею створити Світовий союз українців.
Євген Коновалець (1891–1938)
Вважається одним із ключових ідеологів українського націоналізму. Полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, член Стрілецької Ради, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів, засновник та перший голова ОУН. На початку Першої світової війни потрапив у російський полон, звільнившись з якого заснував із інших в’язнів Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців – згодом одну з найбоєздатніших частин УНР. У 1929 році став одним із засновників ОУН і був обраний її головою. Намагався поставити українське питання у Лізі Націй, через що був убитий агентом НКВС.
Йосиф Сліпий (1892–1984)
Предстоятель Української греко-католицької церкви, яку очолив у 1944 році – в момент початку переслідувань з боку радянської влади. Керував вірянами підпільно. Але вночі 11 квітня 1945 року все ж був заарештований і провів майже 10 років у таборах Сибіру, Красноярського краю та Мордовії. Після звільнення отримав заборону повертатись до Львова і змушений був влаштуватись сторожем у будинок для літніх людей. Там продовжив свою пастирську діяльність – листувався з вірянами, таємно висвячував священників, писав послання. Вдруге Йосиф Сліпий був заарештований у 1957 році і отримав 7-річний вирок, проте у 1963 році був звільнений за клопотанням папи Іоанна XXIII і виїхав до Риму. У 1963 році виступив на II Ватиканському Соборі й домігся надання Львівсько-Галицькій єпархії патріархального статусу. 1966 року відновив діяльність Українського католицького університету в Римі. Відвідував українські громади. Помер митрополит 7 вересня 1984 року, а у 1992 був урочисто перепохований у Львові.
Василь Вишиваний (1895–1948)
Справжнє ім’я політика було Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотаринзький, він також відомий як Вільгельм Франц Австрійський. Походив з імператорського роду Габсбургів, але ще з юності захопився українською історією та культурою. Коли у віці 21 року став сенатором австро-угорського парламенту, активно лобіював інтереси представників українських територій. Служив в уланському полку, який складався переважно з українців. Мав велику колекцію подарованих йому вишиванок, які постійно носив, за що отримав українське ім’я Василь Вишиваний. Вписав його у свій паспорт у 1918 році. Відстоював ідею автономного князівства України під протекторатом Австро-Угорщини. У 1917-1918 роках воював разом з легіоном Українських січових стрільців на півдні. Очолював відділ закордонних зв’язків Армії УНР. Був викрадений радянськими шпигунами і помер у київській тюрмі від туберкульозу.
Олена Теліга (1906–1942)
Українська письменниця і активна учасниця національного руху. Працювала у проводі ОУН. У 1939–1941 роках очолювала літературно-мистецьке товариство «Зарево» у Кракові. Наприкінці жовтня 1941 року долучилась до однієї з похідних груп ОУН і приїхала до Києва, зокрема щоби взяти участь у заснуванні Української національної ради. Очолила Спілку українських письменників. Не підкорилась наказу окупаційної німецької адміністрації припинити роботу над журналом «Литаври» і була розстріляна у лютому 1942 року в Бабиному Яру.
Степан Бандера (1909–1959)
Український революціонер, один із найбільш радикальних та яскравих ідеологів націоналістичного руху, голова Проводу ОУН (б). У1932-1933 роках входив до керівництва Краєвої екзекутиви ОУН і Організовував теракти проти польської влади. Після розколу ОУН виступив проти союзу з нацистами, закликав до радикальної підпільної боротьби. У червні 1941 року долучився до створення Акту відновлення Української держави, за що був заарештований німцями і відправлений у концтабір. Активно діяв також проти радянської влади, зокрема мстився за Голодомор і терор проти українців. Після війни жив у еміграції, продовжував очолювати ОУН. Був смертельно отруєний радянським шпигуном та агентом НКВС у Мюнхені.
Олег Ольжич (1907–1944)
Український поет, політичний і громадський діяч, очільник культурного сектора, а згодом заступник голови проводу ОУН. У 1938–1939 брав активну участь у розбудові Карпатської України. Протягом 1939–1941 рр. очолював Революційний трибунал ОУН. Долучився до формування місцевої адміністрації та поліції у Києві. У січні 1944-го після арешту Андрія Мельника взяв на себе посаду Голови Проводу ОУН. Був убитий силами гестапо.
Роман Шухевич (1907–1950)
Політичний і військовий діяч українського національного революційно-визвольного руху, генерал-хорунжий Української повстанської армії. У серпні 1943 року очолив третій Надзвичайний великий збір ОУН, на якому було ухвалено детальну програму організації. Закликав до об’єднання усіх прихильників української національної ідеї. Розбудовував УПА за принципами регулярної армії.
Тарас Бульба-Боровець (1908–1981)
Діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни. Один зі співзасновників підпільної організації «Українське національне відродження», яка мала на меті проведення освітньої та культурної роботи серед молоді. У 1940 році був відряджений на Волинь для формування «Поліської Січі» і вже наступного року залучив до неї 10 тисяч бійців. У серпні 1941-го ці сили захопили містечко Олевськ на Житомирщині і заснував там Олевську Республіку. Після приходу нацистів разом зі своїми соратниками організував партизанський спротив, звільняв людей з примусових робіт, влаштовував диверсії. Вимагав від окупаційної адміністрації визнати самостійність України та звільнити українських політичних в’язнів. У 1948 році перебрався до Канади, де видавав підпільну літературу, зокрема історичну, яку нелегально доправляв до України.
Ярослав Стецько (1912–1986)
Політичний та військовий діяч, активний член ОУН. Виступив одним із ініціаторів створення у Кракові у лютому 1940 року Революційного проводу ОУН. Долучився до бандерівського крила Організації і був обраний заступником її очільника. У червні 1941 року Стецько скликав у Львові Національні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави. Стецька обрали прем’єром Українського державного правління. Гітлерівська адміністрація висунула вимогу відкликати цей акт, але ОУН відмовилась. Стецько був за це заарештований. Після війни емігрував. У 1946 роціочолив Антибільшовицький блок народів. Працював проти комуністичних режимів та викривав їхні злочини. Підписав домовленість із Китайською антикомуністичною лігою про співпрацю.
Василь Макух (1927–1968)
Учасник українського руху опору в СРСР, політв’язень, воїн УПА. Після Другої світової війни був засуджений до 10 років у таборах за участь в українському повстанському русі, проте після звільнення продовжив політичну діяльність. У 1968 році 5 листопада, напередодні святкування річниці більшовицького перевороту здійснив на Бесарабці у Києві акт самоспалення, під час якого вигукував «Хай живе вільна Україна!» і «Геть окупантів!». У новітній історії України це був перший акт самопожертви проти національного гноблення.
Левко Лук’яненко (1928–2018)
Український політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент. Організував «Український робітничо-селянський союз», який виступав за конституційне відділення України від СРСР. У січні 1961 року був засуджений до розстрілу за «антирадянську агітацію та пропаганду», однак вирок був замінений на 15 років таборів. Після звільнення став одним із 10 засновників Української Гельсінської групи. За це отримав ще 10 років таборів і 5 років заслання. Покарання відбував у Мордовії, на Уралі і в Сибіру. Помилування отримав у 1988 році. У березні 1990 року був обраний до Верховної Ради України, в складі якої став одним із авторів Акту проголошення незалежності України.
В’ячеслав Чорновіл (1937–1999)
Політик, громадський діяч, публіцист, літературний критик. Брав активну участь у русі «шістдесятників» та дисидентів, видавав підпільний часопис «Український вісник». Долучився до створення Української Гельсінської групи та увійшов до її складу. Активний учасник і голова Народного Руху України. Відбув кілька тюремних строків за «антирадянську пропаганду». В сумі Чорноволу довелось відсидіти 17 років. З 1990 по 1992 річ очолював Львівську обласну раду, був депутатом Верховної Ради перших трьох скликань. На перших президентських виборах у незалежній Україні зайняв друге місце, програвши Леоніду Кравчуку.
Василь Стус (1938–1985)
Поет, представник українського культурного руху «шістдесятників», дисидент і політв’язень. Починав кар’єру, як вчитель української мови на Донеччині та літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Після вступу до аспірантури переїхав до Києва, де здійснив свою знамениту акцію протесту проти арештів дисидентів. 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в повному залі кінотеатру «Україна» Стус звернувся до присутніх: «Хто проти тиранії – встаньте!» – і сам встав перший. За що був відрахований з університету і отримав заборону на роботу і друк творів. Після відбуття першого арешту за антирадянську діяльність приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Вдруге був заарештований у травні 1980 року, і 4 вересня 1985 року помер у карцері тюрми Пермського краю в Росії.