Актор, а нині військовослужбовець Дмитро Сова долучився до Збройних сил України у 2023 році. Більш як рік зірка фільмів «Черкаси», «Село на мільйон», «Сувенір з Одеси» служив у Повітряних силах, згодом його перевели до Сухопутних військ. Сьогодні служба артиста проходить у першому центрі рекрутингу Сухопутних військ ЗСУ в Києві.
В інтерв’ю OBOZ.UA Дмитро Сова розповів про своє військове сьогодення, як часто бачиться з дружиною, популярною акторкою Дар’єю Легейдою («Кріпосна», «Було у батька два сини», «Доньки-матері», «Артистка»). А також – про свого героїчного тестя, теж військового ЗСУ, та про рідного брата – відомого українського актора. З Дмитром нам вдалося поспілкуватися на закритій прем’єрі фільму «Песики», де артист зіграв одну з головних ролей.
– Дмитре, фільм «Песики» вже йде в кінотеатрах. Чи маєте ви якийсь зворотний зв’язок від глядачів?
– Особисто я картину ще не бачив, буду дивитися зараз із гостями прем’єрного показу. Однак мене вже встигли привітати, глядачі підходили, дякували. Кажуть, що ходили в кіно – подобається. Було дуже приємно, відповів: зараз і ми побачимо, що напрацювали (сміється).
– Восени минулого року ми робили з вами інтерв’ю, в якому ви розповідали, що отримали в ЗСУ нове місце служби: з Повітряних сил вас перевели до Сухопутних військ в одну з українських областей. Проте згодом стало відомо, що ви проходите службу в Києві. Розкажіть про своє теперішнє робоче життя, звісно, те, що можна розповісти.
– Так, мене перевели в Київ, служу в першому центрі рекрутингу Сухопутних військ ЗСУ. Долучився до команди професіоналів, яка створилася. У центрі доступні вакансії у різних підрозділах та за різноманітними напрямами. Тут не роздають повісток, а надають консультації людям, які вирішили подумати про те, щоб добровільно приєднатися до оборони країни. Шукаємо не лише стрільців чи танкістів, потрібні програмісти, психологи, кухарі. Чим займаюся конкретно я? Створенням якісного контенту різного напряму для соцмереж – TikTok, Instagram. Звісно, це не має близького стосунку до моєї основної професії – акторства, однак також творча справа.
– Що відчуваєте: це ваше? Чи ви почувалися більш кориснішим на попередньому місці служби?
– Я не можу однозначно відповісти на це запитання. Це зовсім інша зайнятість. Я розумів, навіщо перебуваю на попередньому місці служби, маю таке розуміння і зараз. Подобається, що бачу розвиток нашої справи, відчуваю, що вона важлива. Тим паче, що це добровільне залучення. Людина приходить, її консультують, а потім сама обирає посаду, регіон, бригаду. Це все відбувається на дуже гарних умовах. Центр усіляко сприяє тому, щоб претендент потрапив саме до тієї військової частини, в яку зголосився податися. І щоб цивільна посада була максимально адаптованою до військової.
– Ваша дружина, відома акторка Даша Легейда, весною минулого року зізнавалася нам в інтерв’ю, що дуже сумує через те, що не часто з вами бачиться. Казала: «Бачите, як вийшло, ми побралися – і почалася війна. Нам поки не вдалося пожити повноцінно сімейним життям».
– Зараз із цим легше, безперечно. Переважно я ночую вдома, щоправда, повертаюсь дуже пізно й іду на роботу вдосвіта.
– Вона щаслива?
– Знаєте, для того, щоб бути щасливими, нам багато не треба. Просто бачити одне одного, знати, що ми поруч. Треба сказати, що Даша теж зараз залучена до моєї роботи. Нещодавно нашим центром розпочато новий проект – мілітарі тревел-шоу «Чоло та тило». Ідея його така: відомі актори поселяються на день у певному військовому підрозділі, щоб розповісти про їхні будні. Ми вже зняли випуск, присвячений бійцям Першої танкової бригади, є запити від інших бойових підрозділів. Крім того, що ми знайомимо українців з неймовірними героями, які щодня наближають перемогу, покажемо різні спеціальності у ЗСУ, щоб кожен міг обрати свою.
– Ваш тесть оголосив родині про наміри захищати країну в перші дні повномасштабного вторгнення, слідом до нього доєдналися ви, служили разом. Як справи у тата Даші? Чи підтримуєте ви наразі стосунки з підрозділом у Хмельницькій області, де прослужили, здається, півтора року?
– Рік і два місяці, якщо точніше. Так, я підтримую зв’язки з побратимами, в мене склалися прекрасні стосунки з ними усіма. У Дашиного тата теж усе добре. Мій тесть – військовий льотчик, бойовий пілот бомбардувальника. Я вже розповідав, що помітив цікаву тенденцію: у ЗСУ дуже багато надзвичайних військових, яким уже за 50. Як показує практика, такі люди, попри неймовірну крутість у професії, у спілкуванні дуже класні та прості.
Тато продовжує виконувати надзвичайні речі у своїй професії. Чи хотів би я навчитися його справи? Це дуже довго (усміхається). А майстерність, як у нього – то взагалі здобувається протягом десятиліть. Це знаєте, як порівнювати пілотів пасажирського літака Boeing 737 та фронтового бомбардувальника Су-24. То водій автобуса, а це – боліда «Формули 1».
– Які у вас стосунки?
– Він мій друг. Мій кореш, я не знаю… Дружбан! Компас у світу ЗСУ, приклад офіцера Збройних сил. І взагалі по життю він для мене – маяк, який показує, в який бік треба йти. І так було завжди, не лише з початку вторгнення, – з того часу, як ми познайомилися. Він дуже людяний, відкритий. Обожнює абсолютно все, що його оточує.
– Чи змінилося ваше ставлення до ЗСУ за час служби?
– Збройні сили – це передусім люди. Як і в цивільному житті, тут негативних персонажів теж вистачає, бо армія – це відображення нашого суспільства. Маленька країна в країні. Є у своїх вчинках хороші, є погані, є випадкові – я зустрічав різних. Але у 99,9% випадків усе ж таки доля дарувала зустрічі з прекрасними людьми. А ще дуже прикро усвідомлювати, що через поганих людей ми втрачаємо кращих.
– Як ви ставитеся до ситуації, яка складається нині, коли головний союзник України в цій війні за короткий термін прихильно розвертається на 180 градусів у бік нашого противника?
– Ви знаєте, моя думка така: реагувати треба, але ще більше – щось робити, а не просто обговорювати те, що сталося. Чому ми постійно чекаємо, що хтось нам допоможе? Треба нарешті зібратися, згуртуватися і робити далі важливі для перемоги речі. А у нас як думають: о, прийде той чи інший, зараз домовляться. Коли цього не стається – щире нерозуміння. Не треба очікувати швидкого завершення війни, у нас ще дуже багато роботи, проте, повторюся, надії маємо покладати лише на себе. Світова підтримка, зброя – це дуже вагомо. Але так само важливо, щоб українці були готові захищати свої українські землі. Це все, що я можу сказати.
– Що вам зараз дає надію сподіватися, що все буде добре?
– Ну, я спираюся на те, що у нас, слава Богу, є ще багато прекрасних людей, які готові боронити Україну, допомагати країні. Оці люди мене дуже надихають. У моєму оточенні таких більшість. Так само в кіновиробництві – доволі багато людей, які знають, що процес не має зупинятися, тому фільмують, підтримують глядача мистецтвом, а це прекрасна терапія, погодьтеся. Я іноді у вільний від служби час встигаю подаватись десь на проби – побачимо, що з цього вийде. Дуже хотілося б зіграти в якомусь хорошому кіно про наші реалії. Але не буду нічого загадувати, бо нині працюю в такій структурі, де не все залежить лише від мене. Потрібна згода командування, а вони її нададуть лише тоді, якщо побачать доцільність такої роботи.
– Фільм «Песики» – психологічна картина, яка змусить глядача багато над чим задуматися, проте за жанром – це комедія. Що ви скажете людям, які, припустимо, в тих же соцмережах, дорікнуть вам, що розважальний контент нині не на часі? Чому, на ваш погляд, картина актуальна зараз?
– Мені здається, що з гумором набагато легше долати негаразди. Навіть найскладніші, які ми відчуваємо зараз, проживати легше. Ти трохи інакше дивишся на ситуацію, яка тебе ще вчора дуже лякала. А сьогодні – вже не набуває таких загрозливих масштабів. Споглядаєш на життєві проблеми трішечки з іронією, ніби збоку. І з часом може виявитися, що чимало з того, через що так переживав, не так і варте тих душевних мук. Сміх, жарти – це все глушить стрес і разом із тим дає енергію.
– У своїх інтерв’ю ви мало розповідаєте про старшого брата, теж популярного українського артиста Петра Сову – актора Національного театру ім. Лесі Українки. Ходите до нього на вистави?
– Ні, у брата в театрі ще з часу перебування в Києві не був ні разу. У нас чудові стосунки, просто ми не так часто бачимося, як хотілося б. Зізнаюся, свою професію обрав саме завдяки йому. Він мені сказав: «Йди ось туди, там тебе скерують». І я попрямував до Тетяни Михайлівни, яка займалася театральною студією у нас у Прилуках. Брат свого часу в неї навчався.
– Як живеться нині вашій Даші?
– Як активна творча людина, вона не хоче нічого пропустити, мріє бути залученою скрізь. Але це ж життя, все охопити неможливо. Я радію, що вона прекрасна акторка свого театру (Дар’я Легейда служить у Національному театрі ім. Івана Франка. – Ред.), має запрошення зніматися.
– Знаю, що ви не любите про це говорити, однак спробую: в інтерв’ю ваша дружина якось казала, що подумує над тим, щоб податися в лави ЗСУ.
– На все свій час. Я вважаю, що жінки дуже потрібні й тут, у тилу. Крім того, вона дуже багато робить для фронту – це і збори, і допомога в госпіталі. Просто не афішує цього, бо вважає, що немає в такому нічого особливого. Це речі, якими нині повинні займатися всі українці, які не перебувають на фронті.
– Ваш роман із Дашею був дуже стрімким: два відомі актори, які напевне зустрічалися на спільних проєктах і раніше, розгледіли одне одного під час зйомок у жовтні 2020 року. Ви розповідали нам в інтерв’ю: «Через тиждень сходили разом на дискотеку, і наступного дня я запропонував їй з’їхатися».
– Це життя. Я не знаю, як ще пояснити цю стрімкість (сміється). Наші стосунки продовжують розвиватися, поглиблюватися. Ми все більше пізнаємо одне одного. Однак на цей момент я можу сказати однозначно: це вона, та сама жінка.