Ірина Литвин-Комаровська – відома телеведуча, яку глядачі пам’ятають за програмою «Доброго ранку, Україно!» на ТРК «Ера» та «Спорт-репортер» на «Новому каналі». З початком повномасштабної війни вона разом із донькою знайшла прихисток у Швеції, де їй довелося працювати копачем на цвинтарі та прибиральницею.
В інтерв’ю OBOZ.UA Ірина розповіла про свій дім в Ірпені, який вигорів ущент після мінометного обстрілу на початку війни. Вона також відверто поділилася історією розлучення після 14 років шлюбу та розповіла про нове кохання, яке знайшла вже у Швеції.
«Ми не ухвалювали рішення їхати за кордон на початку вторгнення – обставини змусили, – згадує Ірина. – У 2018 році ми з родиною переїхали з Києва у власний будинок в Ірпені – абсолютно новий, зведений з нуля. Наша донька пішла до школи в Бучі. Щодня я їздила дорогою Ірпінь – Буча через Гостомель: відвозила її на навчання та забирала після уроків. Саме цей трикутник згодом зазнав найбільших руйнувань під час бойових дій. Коли на початку 2022 року дедалі частіше говорили про можливу загрозу, я не вірила, що у XXI столітті може розпочатися війна. Проте інтуїтивно відчувала небезпеку – мабуть, тому, що добре знаю історію. Я розуміла: якщо це відбувалося протягом минулих століть, то що може зупинити це тепер?»
«24 лютого мені з Києва зателефонувала Тетяна, моя сестра-близнючка. Запитала: «Що робити?». Я наполягла, щоб вона з сином їхала до нас в Ірпінь. Як і більшість тоді, думала, що головною ціллю стане Київ – столиця. Казала: «Якщо буде зовсім небезпечно, поїдемо до родичів на Волинь». Але хто міг уявити, що вже надвечір росіяни підійдуть через Чорнобильську зону? Коли сестра приїхала, ми зрозуміли: ще трохи – і опинимося в окупації, бо ворог був зовсім поруч. Проте виїжджати ніхто з нас не хотів, сподівалися пересидіти. Зараз, аналізуючи, що відбувалося в тих місцях далі, відчуваю суцільний жах. А тоді навіть уявити не могла й малої частки того, що нам загрожує. П’ять ночей провели у сусідському підвалі – фактично лише ми та вони залишилися в нашому котеджному містечку. Потім почали ходити хлопці з тероборони й попереджати: «Або ви виїжджаєте зараз, або потім уже не зможете. Їдьте хоча б заради своїх дітей».
«І ми наважилися: взяли лише тривожні валізи, у яких – консерви, «Мівіна» та теплі шкарпетки. Розуміли, що треба їхати до Києва, але обидва мости вже були підірвані. Та, будучи місцевими, дивом змогли прорватися через Білогородку. Я знаю, скільки людей так і не виїхали… Досі не розумію, як нам це вдалося. Далі – евакуаційний потяг, у який ми насилу втиснулися, навіть не знаючи, куди він прямує. У вагон потрапити не вдалося – добиралися 19 годин у тамбурі. І зрештою опинилися на Закарпатті».
«Нас тоді приїхало так багато, що ресурсів уже бракувало. Місцеві радили: «Їдьте до Румунії». Відверто кажучи, це стало для мене величезним стресом. Тут, у Швеції, я зустрічаю багато біженців, деякі ще до війни замислювалися про переїзд. Але для мене це ніколи не було варіантом: в Україні у мене був чудовий двоповерховий будинок, робота, родина – мене все влаштовувало – я не шукала й не планувала змін. Ми перетнули кордон і потрапили до табору для біженців. Нас зустріли тепло – це була баптистська церква. Але одразу сказали: «Залишайтеся тут кілька днів і рухайтеся далі, адже це маленьке прикордонне містечко». Пам’ятаю, сиджу на підлозі й думаю: «Куди ж тепер? У Європі немає ні родичів, ні друзів… І раптом телефонує подруга: «Пам’ятаєш, під час Євро-2012 у Києві я познайомилася з одним шведом? Так от, він запропонував поселити українців у друзів на великій фермі».
«Будинок там був справді великий – чотириповерховий. Я безмежно вдячна цим людям! Вони навіть купили нам квитки на літак, зустріли нас машиною. Коли ми приїхали, я побачила цю ферму – справді величезну. Родина володіє нею вже вісім поколінь, від діда-прадіда. Кожне нове покоління докуповувало землі, і ферма постійно зростала. У Швеції такі підприємці – дуже поважні і заможні люди. Це не тваринництво, а зернове господарство. Оскільки значна частина шведських земель кам’яниста й малородюча, власники плодючих угідь мають особливу пошану. Вважається, що саме фермери годують країну».
«Вони були віком як мої батьки. Фактично я знайшла собі шведських маму й тата: вони ставилися до нас наче до дітей. Англійську я вчила і в школі, і в університеті, але через стрес не могла скласти навіть простого речення – слова забувала, лише жестикулювала. Згодом ми потроху почали адаптовуватися. Для мене, киянки, яка народилася й виросла в центрі столиці, опинитися так далеко від цивілізації було випробуванням. Ферма розташована за 20 кілометрів від найближчого містечка, а щоб дійти до автобуса, потрібно ще кілька кілометрів пройти пішки. Це було нелегко, хоча розуміла: порівняно з тим, що пережили інші люди, мені й скаржитися гріх. У Швеції були одні з найнижчих виплат для українців. Фактично я отримувала шість євро на день, а мала – п’ять. За житло ми нічого не платили, транспорт для українців був безкоштовний. Голодними ми не сиділи, але жити було складно: дозволити собі щось понад найнеобхідніше – було зовсім неможливо».
«Ми прожили на фермі близько двох тижнів, коли надійшла трагічна новина про наш будинок. Ми виїхали з Ірпеня 2 березня, а вже через кілька днів туди зайшли кадировці. Під час контрнаступу ЗСУ в наш будинок влучив снаряд, і він згорів ущент. Жодне інше помешкання поруч не постраждало так сильно: десь вибило шибки, подекуди лишилися сліди від куль чи уламків, але повністю зруйнованим виявився лише наш дім. А оскільки територія тоді ще перебувала під окупацією, ніхто пожежу не гасив – усе тліло дві доби. У нас був вогнетривкий сейф, щоб у разі небезпеки зберегти документи й гроші. Але навіть він не витримав – папери, які там залишилися, обвуглилися. Температура та сила вогню були настільки великі, що сейф не впорався».
«Ба більше, у нас була старенька сусідка, яка відмовилася виїжджати. Вона казала, що не бачить в окупантах ворогів: «Ну прийдуть – це ж брати». Я зустрічала й інших людей з подібними думками. Влада зміниться – і що з того? Вони ж нічого не зроблять поганого. Та за іронією долі уламок ракети, що влучила в наш будинок, убив сусідку просто на порозі власної оселі. Тіло пролежало майже два тижні. Лише після зачистки, коли ЗСУ допустили туди Червоний Хрест, змогли забрати. Це страшна історія. Незадовго до війни я розмовляла з нею, коли вже відчувалася напруга. Зізналася: «Мені так тривожно». А вона відповіла: «Чого боятися? Це росіяни, вони брати». Я так розумію, що вона етнічна росіянка».
«Після втрати житла я пройшла всі стадії горя: спочатку плакала, потім злилася, відчувала ненависть, докоряла собі: «А що якби ми не виїхали? Чому я не взяла ось це чи те?» Довго не могла відпустити ці думки. У будинку залишилося стільки цінного й неповторного: не щось на шталт плазмових телевізорів, а те, що неможливо відновити: родинні фото, перший зубик доньки, бірочка з пологового, дитячий віночок із першого свята в садочку. Коли ми їхали, я була певна, що це ненадовго, що просто перечекаємо у безпечному місці. Тому довелося довго вчитися приймати: Іро, твоєї провини немає, ти не могла все передбачити. Згодом почала відпускати. Але чесно скажу: навіть тепер, через три з половиною роки, мене часом накриває. Особливо коли змінюється сезон: наприклад, стає холодніше, згадуєш – от курточка в мене ще була, жакетик. А потім приходить думка: воно ж згоріло. Такий фантомний біль».
«Водночас відчула, що ніби обнулилася, і зрозуміла: у цьому теж є можливість почати щось нове. Тоді в нас із чоловіком уже були складні стосунки, хоча під час виїзду ми ще були парою. Я навіть не уявляла, що розлучимося. Та згодом, аналізуючи, зрозуміла: найбільше мене тримав саме будинок. Він був символом стабільності, вкладеної праці, і він дуже тримав, коли хотіла вийти зі стосунків. Втрата житла дала мені зрозуміти: у шлюбі повертатися вже немає куди. Починати все з нуля з цією людиною я була не готова. Разом ми прожили 14 років, а тепер спілкуємося лише як батьки нашої доньки. Я всіляко підтримую їхні стосунки: для мене важливо, щоб Маруся не втрачала контакт з татом.
Кілька днів тому був день народження його старшої доньки, і я за українською традицією привітала. У Швеції цього не розуміють: мовляв, чому батьків часом вітають навіть більше, ніж самих дітей? А для нас це природно – адже іменинника б не було без мами й тата. Він подякував мені. Коли в Києві відбуваються обстріли, я можу запитати в доньки: «Ти говорила з татом? Як вони пережили ніч?».
«Знаєте, іноді мої підписники в соцмережах не дають мені розслаблятися, коли кажу, що мені поки немає куди повертатися в Україну: «Як це? Сестра, батько в Києві». Мовляв, от люди з окупованих міст дійсно не мають куди, бо їхні домівки повністю знищені». І це правда. Але в мене немає вже саме того місця, яке я будувала роками, – мого гніздечка, де були мої речі, мої спогади. Воно просто зникло. Хоча залишатися тут для мене складне рішення.
Я ніколи не хотіла жити деінде, крім України. Був час, коли мій чоловік працював у Сполучених Штатах, і ми жили там десь пів року. Він розглядав можливість залишитися. Коли закінчувався термін моєї туристичної візи, треба було вирішувати: або залишатися й легалізуватися, втративши можливість певний час приїжджати в Україну, або повертатися. Я не вагалася – втекла додому. Мені навіть перспектива отримати статус у США, знайти роботу й облаштуватися там здавалася неприйнятною. А тут усе вийшло зовсім інакше. Я була впевнена, що ніколи й нікуди не поїду, та життя розпорядилося інакше».
«Моя перша робота у Швеції була на фабриці, де пакували сіно для коней. Коли йшла на співбесіду, подумки просила: аби тільки не важке. Нехай нахилятися, перекладати – але не підіймати, бо фізичної витримки не було. Та виявилося, що це саме робота вантажника: ти пакуєш мішок вагою 8 кілограмів, складаєш його на палету, знов і знов. Нижній ряд – ще терпимо, але верхній треба було піднімати вище голови. І так протягом усієї зміни. Сіно було скрізь. Коли я поверталася додому й знімала робочий одяг, навіть попри комбінезон та кілька шарів захисту, воно знаходилося навіть у спідньому. Але життя є життя. Хоча заробіток там виходив ненабагато більший, ніж соціальні виплати, які одразу припинили перераховувати, щойно почала працювати».
«Згодом моя шведська мама сказала: «Я знайшла тобі іншу роботу – в церкві». Я подумала: мабуть, потрібно буде свічки прибирати, стільці розставляти. Було цікаво. Коли ми приїхали на співбесіду, я побачила адміністративну будівлю, поруч – церкву, а далі простягалося величезне кладовище. Тоді я дізналася, що у Швеції всі кладовища підпорядковані церкві. Догляд за могилами здійснюють не родичі, як у нас, а наймані працівники. Це зовсім інша система, яка фінансується з бюджету. На сезон там набирають людей, які косять траву, прибирають, фарбують, садять клумби. Я потрапила туди за протекцією: моя господиня приїхала разом зі мною, зробила мені гарну рекомендацію. Після співбесіди сказали, що необхідно здати аналізи – кров і сечу, щоб перевірити, чи не зловживаю алкоголем або наркотиками. Уявіть, такі вимоги – щоб працювати на кладовищі. А ще: водійське посвідчення, бо ми там працювали з садівничим транспортом».
«Пропрацювала близько двох тижнів – висаджували квіти, косили траву. І раптом одного дня мені кажуть: «Тепер твоя черга. Ось інструмент – іди копати яму для захоронення». У Швеції близько 85% померлих піддають кремації, тож основна частина роботи – підготовка місць для урн. І ці ями копають винятково вручну. Туди жодна машина не під’їде: ряд за рядом, усе щільно. До того ж яма невелика за діаметром, але дуже глибока, і викопати її треба спеціальним інструментом, схожим на величезні ножиці. Звичайною лопатою не обійтися. І це не український чорнозем, а тверда кам’яниста земля. Часом доводилося брати до рук лом. А тепер уявіть мене з моїм зростом 1,60 м – і десятки таких ям, які довелося викопати».
«Крім фізичної складності роботи, мене абсолютно добивало, що вона була на вулиці. Вісім годин під відкритим небом – це серйозне випробування, бо клімат тут не надто привітний. Іноді дощ – справжня злива. Навіть влітку вона прохолодна, адже це все-таки Скандинавія. Я приїжджала зранку, дивлюся – небо затягнуте, прогноз на весь день – дощ. І ти маєш працювати вісім годин під цим дощем. Іноді в дощові дні я брала з собою три пари, вибачте, трусів, бо промокала наскрізь».
«В Україні важко навіть уявити, щоб жінка займалася такою роботою: усе, що стосується ритуальної сфери, у нас вважається суто чоловічим заняттям. А у Швеції поруч зі мною працювали і кремезні чоловіки, і тендітні жінки – усі рили однаково. Це така країна: тут жінки активно борються за свої права. Але одна справа відстоювати рівну оплату праці – і це справді важливо. Але зовсім інше, коли схвалюється, що жінка нарівні з чоловіком виконує важку фізичну роботу лише для того, щоб довести: «Я теж можу». Для мене це виглядає нелогічно. Є елементарна біологія: у чоловіків природно більше м’язової тканини, ніж у жінок. І сперечатися з цим неможливо».
«З часом я зрозуміла, що треба якось рухатися далі. Тоді сама відправила свої резюме і майже одразу отримала відповідь: була вакансія прибиральниці. Я була неймовірно щаслива, навіть розплакалася – адже це вже не робота на вулиці. Я прибирала великі будинки заможних шведів. Роботи було багато: за чотири години треба було навести лад у всьому будинку, потім ще година на переїзд до наступного, обідати доводилося просто в машині. Тіло дедалі частіше сигналізувало про втому. Я сильно надірвала спину, сил ставало все менше – не залишалося часу ні на хобі, ні на будь-яке інше життя. Всі вихідні я просто лежала, а потім п’ять днів працювала без перепочинку. І моя психіка не витримала. Якось у п’ятницю я прийшла додому, зайшла в душову, впала на підлогу і почала вити. Не плакати, не ридати, не істерити, а саме вити в повний голос. Так я робила близько місяця і не могла зупинитися. Врешті довелося залишити роботу (але заради справедливості я маю сказати, що роботодавець пішов мені тоді назустріч, і ми розійшлися добре)».
«На той час я вже перебувала в стосунках. Мій партнер – це той самий Фредрік, який з допомогою моєї подруги шукав українців, що потребували прихистку в Швеції. Спочатку він приїздив до нас на ферму, щоб щось допомогти, зводити на екскурсію. Вже потім, коли я вирішила, що не повертатимусь до чоловіка, у нас почали зав’язуватися стосунки. Ми з донькою переїхали до нього. І, до речі, дуже популярна тема в моєму блозі, особливо жінок сильно тригерить: як він міг дозволити, щоб ти так працювала?
Справа в тому, що тут, у Швеції, люди сходяться як партнери. Навіть трудове законодавство та податкова система влаштовані так, що одному чоловіку складно повноцінно утримувати родину. Але коли доходи двох партнерів поєднуються, це забезпечує стабільне життя. Закон навіть «добровільно-примусово» відправляє чоловіків у декретну відпустку, щоб жінка не робила тривалих перерв у кар’єрі після народження дитини».
«Тому випадок, коли чоловік бере на себе всю фінансову сторону в парі, – скоріше виняток, який суспільство не схвалює. Це формує фінансову залежність жінки від чоловіка, що суперечить боротьбі попередніх поколінь шведських жінок. Моя особиста історія пройшла через усі ці етапи. Фредрік щиро радів, що я отримала роботу на фабриці, а згодом – й інші. Проте йому знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: якщо ти даєш гроші, це не робить людину залежною. Я довго йшла на компроміси з собою. Потім настав той період виття, як називає його моя донька. Була дуже близька до того, щоб поїхати. У цей момент Фредрік попросив паузу на кілька тижнів, а потім сказав: «Не виходь на роботу, я беру на себе оплату будинку та витрати. Відпочинь, починай вчити мову, якось будемо виходити з нових реалій». Він фактично мене втримав».
«Якби не він, я б не залишилася у Швеції. На той момент мені було настільки важко, що іноді хотілося просто вийти на вулицю і кричати. Мене ніхто не розумів: у Швеції будь-яка робота апріорі вважається гарною. Мама Фредріка, коли приїжджала, щиро казала: «Я така щаслива, що в тебе є робота». І це було дуже щиро. У шведів інший менталітет. І зараз, коли можу подивитися на це трохи здалеку, розумію: часом я хотіла від них того, чого вони просто не можуть дати. Нещодавно я відвідала нашу виставу «Конотопська відьма» в Стокгольмі, і вона зачепила найглибші струни душі. Один із монологів актора Михайла Кукуюка просто розірвав у шмаття. За кілька хвилин він прожив стільки емоцій – і ми разом із ним – скільки шведи, можливо, не переживають за все життя. Це не добре і не погано, це просто їхній менталітет».
«Саме тому, коли українська душа так сильно відчуває, у Швеції складно це прожити, пропустити через себе, відрефлексувати. Я була на шведських виставах, і навіть там актори не доходять до такого емоційного рівня – їм бракує внутрішнього ресурсу, щоб так глибоко відчувати. В Україні емоційні «гойдалки» неймовірно широкі: від великого щастя до глибокого горя. Амплітуда почуттів – величезна. У Швеції вона, порівняно з українською, коливається буквально на 0,03 від нашої. І мені цього дуже не вистачає. Вони не страждають, але й радіти сповна не можуть. Приклад: усі так чекали Різдва. Я думала: нарешті побачу справжнє свято. А о 21:00: «Ну все, лягаємо спати». Після цього я здалася і зрозуміла: не варто чекати від них таких емоцій. Я в їхній країні і маю приймати їхні правила, але емоційно це непросто».
«Як далі складається моє життя? Зараз я поєдную навчання на трьох державних курсах одночасно. Почала проводити діагностики з метафоричними картами (здобула профільну освіту). Зараз мій дохід складає кілька сотень євро (це навіть не оподатковується). Вкладаюся у стосунки настільки, наскільки можу. Вони для мене дуже важливі, і втрачати їх я не хочу. Але якщо бути чесною, чи бачу себе тут, приймаючи все як є, – то ні. При всій моїй повазі та вдячності Швеції – ця країна дала мені притулок – не можу ігнорувати власні відчуття. Клімат, мені здається, тягне за собою і емоційну холодність, і саме це мені дуже сильно не відгукується. Іноді мені здається, що тут втрачаю себе. Як буде далі – побачимо».