Дар’я Плахтій – одна з найпомітніших акторок свого покоління. Після головної жіночої ролі в історичній драмі Олеся Саніна «Довбуш» вона з’являється у новому повнометражному фільмі Павла Острікова «Ти – космос» – стрічці, що отримує захоплені відгуки глядачів і якій пророкують статус нової української кіноперлини. Ми поговорили з акторкою після прем’єрного показу картини в одному зі столичних кінотеатрів.
У розмові з OBOZ.UA Дар’я Плахтій розповіла, як за кілька годин ухвалила рішення повернутися до Києва з Великої Британії, де разом із донькою знайшла тимчасовий прихисток від війни, – і вирушила на зйомки, навіть не прочитавши сценарій. Також поділилася досвідом вимушеного життя за кордоном, зокрема роботою баристою. А ще пояснила, чому рідко погоджується на ролі «не за серцем» і як переживає те, що частина команди «Довбуша» сьогодні воює на фронті.
– Дашо, розкажіть, про свій шлях до фільму «Ти – космос», який зараз тріумфально крокує кінотеатрами України.
– Відверто кажучи, мій шлях був надзвичайно коротким – майже випадковим. Основні зйомки стрічки відбувалися ще до повномасштабного вторгнення, і тоді я майже нічого не знала про цей проєкт. А в листопаді 2022 року, коли знімали фінальні сцени, перебувала з донькою у Великій Британії: ми виїхали, аби вона могла спокійно розпочати навчання у початковій школі.
Для мене це був непростий час: комфортні умови, чудові люди, підтримка держави – і водночас повна відірваність від рідних, відсутність живого спілкування, невідомість. У Києві тим часом розпочалися перші блекаути, зникала можливість зв’язку з близькими. І на відстані це переживалося важче, ніж безпосередньо на місці, як не дивно. І раптом телефонує продюсерка картини Анна Яценко й каже: «Дашо, можеш зробити невеличкий фінт – і завтра вилетіти до Києва на зйомку? Паша Остріков знімає повний метр». Я взяла кілька годин на роздуми, але в душі вже знала: поїду без вагань. Це був шанс хоча б на мить повернутися додому, доторкнутися до минулого життя. Про фільм мені розповіли дуже стисло, усе відбувалося настільки стрімко, що навіть не встигла прочитати сценарій. Просто зібралася й одразу помчала до Києва.
За початковим планом роль Катрін мала виконувати французька актриса. Але через блекаути та зростання небезпеки вона відмовилася приїжджати до України. Команда вирішила не зупиняти процес і продовжити роботу – саме так я й опинилася в цьому проєкті. Вийшло доволі цікаво: персонаж ніби створений із двох людей – її голосу та моєї присутності в кадрі.
Зйомки пройшли напрочуд тепло, навіть попри холод у павільйоні. Скафандр добре захищав, а сцени «невагомості» на тросах були для мене знайомими, тож процес ішов легко й природно. Дублів, здається, було небагато. З Пашею працювати було просто – навіть за короткий час відчувалося, наскільки він зосереджений і заряджений ідеєю. Команда теж була надзвичайно мотивована: усі прагнули довести проєкт до кінця, і саме ця спільна енергія зробила його можливим. Пам’ятаю повітряні тривоги під час зйомок у павільйоні Film.ua. На мить стало тривожно, але ми продовжили працювати. Я відпустила страх і вирішила зосередитися на роботі, а не на загрозах обстрілу. Це був своєрідний акт внутрішнього спротиву – знімати кіно, коли навколо війна.
Я знялася дуже швидко, без особливих очікувань, і, чесно кажучи, потім навіть майже забула про цей епізод – аж доки стрічка не почала з’являтися на фестивалях. Після зйомки ще кілька днів залишалася з рідними. Це було безцінно: вечори при свічках, відчуття близькості. Навіть просто прогулянки на знайомих вулицях викликали сльози радості – у мене й у тих, хто поруч. Саме тому цей проєкт для мене назавжди залишиться пов’язаним із теплим, несподіваним поверненням додому. Хай навіть зовсім коротким.
– З якими відчуттями ви дивилися фільм на прем’єрному показі в Києві, коли ненавмисно сталася технічна помилка – стрічку показали без перекладу французької мови вашої героїні?
– На прем’єрі я фактично дивилася фільм уперше, адже не читала повного сценарію й не знала, чого очікувати. І це навіть стало перевагою – я була глядачкою, хоч і причетною до процесу. Так, трапилася технічна помилка: стрічку увімкнули без перекладу французької мови моєї героїні. Але це не стало перешкодою.
Завдяки грі Володимира Кравчука, що втілив головного героя, все було зрозуміло й без слів – його реакції, інтонації, взаємодія з голосом акторки буквально «читалися» з екрану. Це свідчить про високий рівень майстерності: коли емоції та сенси передаються навіть без знання мови – це справжній пілотаж акторської гри. Мені фільм дуже сподобався: я у захваті від режисури, від роботи Володі й загалом від його персонажа Андрія Мельника, від музики, від того, як стрічка резонує з людьми. І, звісно, я щаслива, що стала частиною цього проєкту.
– Цікаво, ви знаєте, як характеризують вас колеги? Кажуть, що маєте «винятковий смак на гарні ролі». А від якої роботи ви зазвичай відмовляєтесь?
– Дуже приємно чути, що склалося про мене таке враження. Насправді я просто орієнтуюся на власні відчуття щодо історії та команди, яка працюватиме над проєктом. Якщо сюжет мені не близький, суперечить моїм принципам або видається поверхневим – можу відмовитися. Але це трапляється нечасто. Для мене головне, щоб робота надихала. Останнім часом я справді рідше бралася за акторство, адже мала інші проєкти. Зараз викладаю акторські курси у SKVOT для людей, які хочуть спробувати себе в цій професії.
Ще один новий досвід – рік працювала кастинг-директоркою у німецько-українському повному метрі. І викладання, і кастинг були тісно пов’язані з акторством: для курсу довелося систематизувати знання, здобути нові, спостерігати, що працює, а що – ні. А робота в кастингу дозволила побачити процес зйомок з іншого боку: як режисер обирає акторів, які внутрішні рішення ухвалюють продюсери, яка підготовка відбувається за кадром.
Це було дуже корисно й пізнавально, місцями складно, але я зрозуміла, що відповідальна й можу робити різне. І саме після цього досвіду почала ще більше цінувати акторство, відчула, що це – найцікавіше, що робила в житті. Тому зараз фокусуюся саме на ньому. Бо ми там, де наша увага. Почала співпрацювати з новим агентом, оновила дані й вже маю кілька нових пропозицій. Хочу рухатися в цьому напрямку, використати весь набутий досвід і навіть здивувати саму себе.
– Роль, яка принесла вам широку впізнаваність, – Марічка, кохана головного героя у фільмі Олеся Саніна «Довбуш». Що ви знали про свою героїню, коли бралися за роботу, і наскільки вона схожа на реальну Марічку?
– Здається, що про Олексу Довбуша всі щось чули, але ці знання залишаються уривчастими. Ми не маємо цілісного уявлення про те, яким він був у повсякденному житті, у спілкуванні, навіть зовні. Тому для актора втілити історичну постать – велика відповідальність. Водночас така часова дистанція та брак конкретних фактів відкривають простір для творчої фантазії.
Створюючи образ Марічки, я зосереджувалася не лише на її постаті, адже інформації про неї майже немає, а й на самому історичному періоді: що оточувало жінок того часу, якими були їхні права, обов’язки, соціальні ролі. Я збирала все доступне, щоб уявити світ моєї Марічки, поєднувала це зі сценарієм, багато обговорювала з режисером. Водночас наша команда одразу визначила: ми створюємо власне художнє бачення історії. У фільмі збережено чимало історичних фактів, а Лесь Санін провів ґрунтовну дослідницьку роботу, залучаючи менш відомі джерела й поєднуючи їх із законами драматургії.
– З ким із колег по картині підтримуєте стосунки? Відомо, що колектив активно бере участь у захисті України на фронті. Що вам відомо про тих, хто перебуває нині на війні?
– Підтримую теплі стосунки з Лесем Саніним і багатьма акторами, хоча бачимося зараз рідко. На жаль, з учасників фільму нам відомо вже про сімох загиблих – можливо, їх більше. У масових сценах знімалося багато курсантів і військових Нацгвардії, реконструкторів військово-патріотичних клубів та «Пласту». Сьогодні чимало людей із команди служать у ЗСУ: Сергій Михальчук – оператор-постановник, Юрій Грузинов – оператор, Олег Шульга – офіцер та актор, Богдан Романюк – актор, а також постановники трюків Петро Трєско і Руслан Горілий. Знаю, що служать і дівчата, що працювали в нас гримерами. Частина декораторів також пішли в оборону: зараз вони виготовляють макети техніки – хибні цілі, а ще займаються дронами.
– Після дебютного фільму «Стрімголов» – фестивальної драми режисерки Марини Степанської про молодь, яка намагається знайти себе у постреволюційному Києві, – на поличці у вашій квартирі з’явилися відразу три статуетки: нагорода за найкращу жіночу роль від кінопремії «Золота дзиґа», відзнака кінофестивалю «Шовковий шлях» у Китаї та приз фестивалю у Марокко. Де ви зберігаєте ці нагороди? І наскільки вони важливі для вас?
– «Стрімголов» став важливим етапом у моєму житті. Я справді отримала чотири нагороди, три з них стоять на поличці. Дивлюся на них рідко – хіба коли треба витерти пил. Чи мають вони значення зараз? Важко сказати. Тоді було дуже приємно отримати відзнаку за перший повний метр, за всю виконану роботу. Це було як підтвердження, що все не дарма і я рухаюся правильним шляхом. Але я ніколи не прив’язувалася до нагород і не мріяла їх здобути. Мрію радше про цікаві, якісні сценарії та нові ролі.
– Як ви переживали період життя у Великій Британії після початку повномасштабного вторгнення – від семи місяців у невеликому селі під Лондоном і роботи баристою до знайомства з британцями та господарями, що приймали вас, і які риси їхнього життя стали для вас близькими?
– Через шість місяців повномасштабного вторгнення ми з донькою переїхали до Великої Британії. Це був цікавий, але непростий період. Складно бути далеко від рідних і починати все з нуля. Я мала піти працювати, обрала кавʼярню, бо вмію готувати каву. Працювала, поки донька в школі, потім забирала її додому – і так по колу, щодня повторювався один ритм. Життя в невеликому містечку було красиве, умови гарні, але я почувалася у вакуумі.
Британці вразили мене своєю чемністю, доброзичливістю та почуттям гумору, і я безмежно вдячна всім, хто нам допомагав. Та водночас я відчувала, що живу не зовсім своє життя. Коли ми переїхали в Лондон, темп став більш звичним, я почала працювати на Лондон-Брідж і познайомилася з новими людьми – друзями, знайомими. Займатись акторством стало просто неможливо через зайнятість. І щось постійно тягнуло мене додому. Як тільки закінчилася школа у доньки, я купила квитки і поїхала до Києва. А далі думаю: буде як буде. І це відчуття дому було таким неймовірним, наче коріння було посаджене знов у правильний ґрунт. І все як закрутилась, що назад у Англію ми вже не повертались. Звісно, паралельно з цим відбуваються страшні речі: обстріли, новини, блекаути, просування фронту. Таку ціну ми платимо, щоб бути вдома.
Зараз я викладаю курс у SKVOT – це вже мій третій потік. Паралельно зосереджуюся на власному акторстві й готова до нових проєктів. Дуже хочу, щоб українське кіно розквітло. І цей процес уже триває, хоча шлях непростий і часто суперечить нашим реаліям. Саме тому закликаю: дивіться українські фільми – вони справді того варті.