Радянське кіно десятиліттями подавалося як «оригінальне» й «самобутнє». Та реальність виявилася куди прозаїчнішою: знакові стрічки, на яких виросло кілька поколінь українців, насправді були добре завуальованими копіями західних фільмів. Найгучніший приклад – культова новорічна «Іронія долі, або З легкою парою», яка фактично повторює сюжет американської стрічки Біллі Вайлдер The Apartment («Квартира») 1960 року.
Відомо, що радянська «Іронія долі» 1975 року нібито знята за п’єсою Рязанова та Брагінського 1969-го. Але за дев’ять років до того в США вийшла «Квартира» – фільм, який отримав п’ять «Оскарів» і був проголошений найкращим різдвяним фільмом усіх часів. Його основна сюжетна лінія повторює рязановську комедію до такої міри, що розбіжності виглядають лише косметично.
Головний герой, любовний трикутник і випадковий гість у квартирі – збіги занадто точні
У «Квартирі» скромний клерк Бад Бакстер здає свою квартиру керівникам компанії для романів на стороні. Він закохується в ліфтерку Френ – проте вона зустрічається з директором фірми, а його відшиває. Напередодні Різдва Бад повертається додому і знаходить Френ у своїй квартирі без свідомості. Далі події розгортаються виключно у стінах тієї ж квартири: вечері, розмови, карти, буденні турботи й поступове зближення героїв.
У «Іронії долі» маємо майже те саме, але з радянський «вайбом»: сором’язливий та невпевнений герой, святкова ніч, чужа квартира, випадкова зустріч, «третій зайвий» у вигляді Іполіта, подарунки, сцени в одній локації – і фінал, де герої зрештою об’єднуються.
Різниця лише в тому, що в СРСР неможливо було показати жінку у стані алкогольного чи медикаментозного сп’яніння як позитивного персонажа, тому гендерні ролі просто поміняли місцями.
Що однакового мають ці два фільми:
- типаж героїв;
- конфлікт;
- любовний трикутник;
- новорічна атмосфера;
- зав’язка: хтось опиняється у квартирі іншої людини;
- формат камерного сюжету з діями в одній локації;
- фінальна логіка: герої долають «перешкоди» й сходяться.
Все це робить «Іронію долі» не «великою радянською вигадкою», а якісно адаптованим ремейком для внутрішнього ринку, який радянська пропаганда згодом перетворила на «національну святиню».
Інші кіноплагіати СРСР
Кіноблогер Віталій Гордієнко з «Загону кіноманів» проводив власне дослідження й показав, що «Іронія долі» – не єдиний приклад радянського «запозичення». За його словами, «Діамантова рука» та «Кавказька полонянка» також мають своїх чітких західних попередників: данську комедію «Бий першим, Фредді» (1965) та французький фільм «Скутер» (1957) відповідно. Ба більше, цілі сцени, жарти, характери та навіть вигадана мова в «Діамантовій руці» практично повторюють оригінали.
Гордієнко підкреслює, що Гайдай і Рязанов не просто «надихалися» – радше переносили західні сюжети в радянські декорації, прибираючи все, що суперечило ідеології. Так, у західних версіях герої могли поводитися вільніше, мати сумнівні стосунки чи показувати індивідуалізм. У СРСР же сюжет доводили до «моральної прийнятності», але структура лишалася та сама.
