У 2023 році він добровільно вступив до лав Збройних Сил України, адже прагнув, щоб його рідні та близькі жили під мирним небом. Серед побратимів Богдан Бухтіяров мав повагу та авторитет, а вони за його запальний та сильний характер називали «Кіпіш». Життя бійця обірвалось під час виконання бойового завдання на Донеччині. У нього залишилися мама та молодша сестра.
— З дитинства Богдан був запальним, енергійним, мав багато друзів й добре серце. Він був тим, хто завжди тягнувся до пригод і водив за собою мене. Найкращий брат у світі, — розповідає «ФАКТАМ» сестра героя Олена Бухтіярова. — Згадую наші зимові прогулянки: сніговики, сніжки, катання на санях. Улітку — риболовля, ігри, катання на велосипедах. Брат робив мені з дерева зброю — маленькі дитячі автомати й пістолети, щоб я могла гратися по-справжньому. Він допомагав мені з уроками. І найцінніше для мене — саме брат дав мені моє ім’я. Я цим дуже пишаюся. Після школи Богдан вступив до державного навчального закладу «Полтавський електрорадіотехнічний ліцей». Там здобув спеціальність електромеханіка з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин. Після навчання працював різноробочим, зазвичай вантажником. До повномасштабної війни військової служби за плечима не мав.
За словами сестри, у січні 2023 року Богдан Бухтіяров за власним рішенням вступив до лав Збройних Сил України, адже хотів бути корисним країні, й щоб перемога настала швидше.
— Коли брат подзвонив і сказав, що проходить підготовку, для мене то стало несподіванкою, хоча у дитинстві брат часто казав, що хотів би бути військовим. Можливо на це вплинули розповіді про нашого прадідуся, якого ми не застали у живих. Але Богдан часто чув від прабабусі, як той пройшов Другу світову війну, отримав важке поранення ноги і до останніх днів життя прожив з уламками міни, — каже вона. — Богдан служив матросом, розвідником 38-ї окремої бригади морської піхоти. Побратими дали йому позивний «Кіпіш», бо, як жартували: «Де кіпіш — там і він». Я постійно тримала з ним зв’язок. Богдан завжди писав мені одне й те саме: «Все добре, не хвилюйся». Ми молилися і вірили, що так воно і буде, — додає вона. — За словами командування, на передовій Богдан був сміливим, мужнім, відважним і попри те, що важко, завжди усміхався. Був тим, на кого рівнялися, кого поважали. Ніколи ні на що не скаржився, а першим йшов на виконання завдань. Допомагав ремонтувати техніку, адже переживав за бойове забезпечення бригади.
28 липня 2023 року Богдан Бухтіяров загинув під час виконання розвідувального завдання. Сталося це у «сірій зоні» поблизу села Урожайне Волноваського району.
.jpg "«Побратими дали йому позивний \"Кіпіш\". Жартували: \"Де кіпіш – там і він\"», - згадує Олена")
— Того трагічного дня Богдан, дізнавшись, що інша група вийшла у розвідку, кинувся за ними, адже переживав, щоб не загубилися. Бо він добре знав ту місцевість, — пригадує Олена. — Наскільки мені відомо, брат добрався до побратимів, але раптом вони у «сірій зоні» натрапили на ворожу міну 03М-72. Поранення виявились несумісними з життям. На жаль, тоді загинули й хлопці, які були поруч. Знайти та поспілкуватись з пораненими, якщо такі тоді були, я досі не змогла. Вдячна, що побратими під обстрілами змогли забрати тіла. День, коли дізналися, що Богдана нема, став найстрашнішим у житті нашої родини. Ми втратили найцінніше.
Наш Богдан похований на кладовищі у селі Затурине, на Алеї Героїв України. Посмертно він відзначений відзнакою «За службу Україні», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Полтавської міської територіальної громади «Захисник України — Герой міста Полтава». Я відчуваю гордість і неймовірний біль одночасно. Це велика честь, але серце розривається від болю, що це посмертно і більше ніколи не обійму брата.
Олена зізнається — хоч і минуло два роки, але час зовсім не лікує. Щодня вона згадує про брата.
— У кожній своїй подорожі, чи це інші міста, чи інші країни, мені хочеться мати з собою якусь річ, пов’язану з ним. Може, це буде його шеврон, а може — одяг із його зображенням. Просто щось, що зможу взяти з собою, аби брат «подорожував» разом зі мною, — каже вона. — Це маленька можливість провести його тими дорогами, які він не встиг пройти сам. А ще, Богдан обіцяв, що коли повернеться з фронту, то ми обов’язково підемо на футбольний матч. Не встигли.
