Тисячі українських ветеранів сьогодні стоять перед вибором: зациклитися на втраті чи знайти нові можливості у зміненому житті. Хтось обирає ізоляцію, а хтось — гори, спорт і допомогу іншим. Саме другий шлях і стає ключем до справжнього відновлення. Як це й сталося в житті ветерана Станіслава з позивним «Кошмар». Чоловік втратив ногу під час бойової операції, але одна лишень фраза побратима змінила його ставлення до крісла колісного, а йога допомогла впоратися з фантомним болем краще за будь-які ліки. Свою історію військовий розповів нашому виданню.
«Не їдь в Україну, там буде війна»
До повномасштабного вторгнення Станіслав жив і працював у Польщі. Він повернувся в Україну з твердим наміром залишитися, але вже через два місяці після його приїзду почалася велика війна. Ранок 24 лютого застав Станіслава в рідному селі на Кіровоградщині, неподалік від Миколаївської області.
«Чесно кажучи, я до останнього не вірив у такі події. Навіть коли я їхав із Польщі, колеги попереджали: „Не їдь, там скоро буде війна“. Проте я думав: яка війна взагалі може бути у XXI столітті?» — розповідає Станіслав. Коли ж вторгнення стало реальністю, чоловік не всидів на місці та вступив до добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ).
«Поруч зі мною перебували сестра та дівчина, які особливо гостро переживали ці події. Потрібно було десь знайти спокій і впевненість. Бути не самому, а в групі. Мати більше інформації й відчувати контроль над ситуацією», — пояснює він свої мотиви.
Чоловіки будували блокпости, патрулювали вулиці та шукали диверсантів. Російські війська тоді дійшли до Снігурівки й намагалися прорватися до Баштанки, але їхню колону з майже 200 одиниць техніки на трасі знищила українська авіація. До села Станіслава війна, на щастя, так і не дійшла.
Коли сформувалася лінія бойового зіткнення, діяльність ДФТГ як цивільного формування була припинена.
«У нас, по суті, нічого не було, ми були просто цивільними людьми. Тож ми просто розійшлися по домівках», — згадує він.
У вересні 2022 року чоловік переїхав до Львова, працював менеджером в компанії, однак в цивільній ролі довго не затримався.
«У 2023 році, з початком контрнаступу, з’явилося багато надій — передусім на 47-му бригаду й Третю штурмову. Я вже тоді думав про службу, але остаточне рішення ухвалив на початку 2024 року. Тоді стало очевидно, наскільки важкою є ситуація на фронті, і я зрозумів: це лише питання часу. У травні підписав контракт і приєднався до «Азову», — ділиться ветеран.
«Кілька днів нас крили всім, чим можна»
Під час служби навідником міномета в «Азові» Станіслав отримав позивний «Кошмар». А майже через рік після підписання контракту чоловік дістав важке поранення. День мав бути звичайним, підрозділ Станіслава готувався до ротації. Хлопці тримали позиції під Торецьком на Донеччині, серед посадок між Щербинівкою та Леонідівкою.
Контакт із противником почався раптово. Атаку вдалося відбити, але ворог встиг зробити своє: дрони спалили українську позицію вщент.
«Нас кілька днів крили всім, чим тільки можна: і протитанковими засобами, і мінометами, і ствольною артилерією. Коли почули звук FPV, то одразу побігли до бліндажа. Раптом побратим крикнув: „Швидко, летить!“. У цю мить під моїми ногами щось вибухнуло. Коли я падав, час ніби сповільнився», — розповідає Станіслав.
Побратим миттєво наклав турнікет, а евакуація, на щастя, зайняла лише одну годину. Однак Станіслав із самого початку оцінив ситуацію реально і, оскільки стопи після поранення не залишилось, то боєць не мав ілюзій щодо необхідності ампутації.
«За мною приїхала М113 (американський гусеничний бронетранспортер. — Авт.) Мене завантажили та одразу повезли на стабпункт. Поранення сталося о четвертій ранку, а вже о четвертій дня я лежав у Дніпрі в лікарні», — згадує «Кошмар».
«Відтоді я не відчував, що мені погано або що я більше нічого не зможу»
Коли рани після ампутації кінцівки загоїлись, чоловік потрапив до протезного центру Superhumans. Перші три дні він провів в окремій палаті, а згодом його перевели до двох ветеранів, які щойно повернулися з «Ігор Нескорених».
«Я тоді ще був у кріслі колісному. Мені один з них (Ілля, тепер ми з ним друзі) сказав: „Чувак, викидай це крісло колісне і ставай на милиці. І не сиди, треба більше ходити“. Ці слова дуже запам’яталися мені, і я зробив саме так, як він сказав. Відтоді я не відчував, що мені погано або що я більше нічого не зможу», — з теплотою згадує Станіслав.
Проте навчитися ходити на протезі було непросто, адже весь процес триває місяцями. Так, спочатку ветеранам з ампутаціями видають тимчасовий протез. Він працює, допоки кукса худне й формується, згодом видають постійний протез, який ще за два місяці знову переробляють. Перші чотири дні на протезі для чоловіка були дуже важкими. Станіславу було настільки боляче, що він думав, що взагалі не зможе нормально ходити. Втім, на п’ятий день стало легше.
«А на шостий я зрозумів, що все доволі нормально і я зможу ходити так, як і раніше. Хоча протягом двох місяців не міг пройти більше за чотири кілометри на день, інакше потім дуже боліла нога. Я проходив ці кілометри й ввечері просто лежав і не знав, куди себе подіти», — говорить чоловік.
Серйозним випробуванням став фантомний біль. Станіслав приймав знеболювальні, часом навіть пив максимальну дозу, але й це не допомагало.
«Рішення прийшло несподівано. Я просто перестав пити пігулки, почав ходити в басейн і займатися спортом. І з часом фантомні болі зменшилися. Зараз біль менш інтенсивний, хоча іноді ще „пострілює“. Загалом спорт допомагає», — запевняє ветеран.
.JPG "Серйозним випробуванням для Станіслава став фантомний біль")
Коли ж протезист запропонував Станіславу спробувати піти в гори зі спортивною стопою, то чоловік погодився. Біль ще залишався, але рішення було свідомим: «Бо дуже сильно хотілося».
«Найважче було спускатися. Підійматися нормально, бо якщо використовуєш трекінгові палиці, навантаження менше. Проблема полягає в конструкції стопи. Коли стаєш на п’яту, вага переноситься не на всю ногу, а на велику гомілкову кістку. Тиск дуже сильний, і саме спускатися найнеприємніше. Проте якось, з тяжкою бідою, спустилися», — згадує він.
Потім був другий похід у гори із побратимами, а потім ще один… Прогрес Станіслава настільки надихнув організаторів, що чоловіка навіть запросили стати гідом у літніх ветеранських походах.
Ба більше, до армії «Кошмар» займався калістенікою (різновид гімнастики), і йогою, яка не лише допомогла ветерану впоратися з фантомним болем, а й переросла в нову професію. Річ у тім, що побратим Станіслава виграв ветеранський грант і відкрив власний зал, запросивши нашого героя викладати йогу.
Серед нових захоплень Станіслава з’явився і вейкборд. Починав сидячи, а коли отримав спортивний протез, то став кататися стоячи, дотримуючись важливого правила: «Необхідно, щоб протезована нога була попереду, а керувати слід „рідною“ ногою, що залишається позаду», — радить військовий.
.JPG "«Протезована нога має бути попереду», – радить військовий")
Загалом чоловік навіть навчився жартувати над своєю ситуацією. Наприклад, у його соцмережах можна знайти іронічні дописи про «плоскостопість». За його словами, щоб не сидіти й не думати, як травма впливає на життя або що буде далі, легше віджартуватися та йти далі.
На запитання, що він порадив би іншим пораненим бійцям, які думають, що життя скінчилося, Станіслав відповідає без вагань:
«Щось робити. Не сидіти й не „паятися“ в кімнаті. Треба будувати соціальні зв’язки. А робляться вони найкраще з людьми, які пройшли те саме, що й ти. Швидко знайти друзів та приятелів можна навіть тоді, коли ти просто виходиш на каву з побратимами, йдеш у похід або ви разом займаєтесь у залі. А коли зв’язки є, починають приходити різні пропозиції та з’являються можливості. Таким чином, немає часу сидіти, дивитися в телефон, пити пиво й думати, що все погано», — підсумовує Станіслав «Кошмар».
