«Мій перший бойовий вихід тривав три дні, проте здалося, що минув цілий місяць»
— Коли ви вирішили піти в ЗСУ, зразу мали намір стати снайперкою? — ставлю запитання Тетяні «Танго» Хіміон.
— Так. Комбат спитав: «Ким ви бачите себе в війську?» Я відповіла: «Снайперкою. Вважаю, що впораюсь». Він не заперечував, сказав: «Збирайтесь, поїдемо на полігон». У одного з бійців була особиста американська гвинтівка Remington. Мені її дали, й комбат скомандував: «Стріляйте». Питаю: «Може, буде інструктаж?» — «Ні». Я швиденько згадала все, що знала про снайперську справу, і відкрила вогонь по мішенях. Комбат оцінив результат: «Підійде».
— Проте шлях до професії снайпера був не надто прямим, — згадує Тетяна. — Коли я поступила на службу в підрозділ, його в цей час розформовували. Нас перевели в іншу структуру. Там командир заявив, що жінки в нього на бойові завдання не ходять і перевів мене на посаду кухаря.
— Засмутилися?
— «Засмутилася» — це слабо сказано. Мене такий поворот категорично не влаштовував, і я добилася переводу в Десантно-штурмові війська. Спочатку я стала там марксменом (тобто, піхотним снайпером) в складі штурмової групи. Під час штурмів працювала на коротких відстанях від противника.
Коли я вже мала досвід участі в штурмових діях, мені запропонували увійти до складу снайперського взводу. На той час я служила майже півтора року. А до того була не тільки штурмовиком, але й повоювала в складі мінометної батареї, попрацювала на кейсеваці (машині для перевезення поранених).
— Чому так?
— Тому що я йшла туди, де мене брали на бойові завдання. Розумієте, жінкам, на жаль, вельми складно потрапити саме в бойову групу. Командири кажуть, що таким чином турбуються про жінок.
— Тож вам слід було довести, що можете воювати на рівних з чоловіками?
— Саме так. Головне було попасти на перший бойовий вихід. Попри чималі труднощі, я цього добилася, хлопці побачили, що я здатна воювати.
— Перший вихід, певно, був найемоційнішим?
— Він видався не стільки емоційним, скільки насиченим подіями. Власне, в мене й до того були бойові виходи. Але то була робота на певній відстані від ворога — як, наприклад, участь у веденні вогню з міномета. А тут перший штурмовий вихід.
— Скільки часу він тривав?
— Три дні, проте здавалося, що минув цілий місяць. Це було на Запорізькому напрямку під час контрнаступу, про який тоді, у 2023 році, багато говорили.
Отже, позиції ворога пішли штурмувати п’ятеро хлопців, а я як марксмен їх прикривала. Протягом дня захопили вісім позицій і взяли вісьмох полонених. Мала підійти наша піхота, щоб там закріпитися. На жаль, вона не з’явилась.
Тут слід сказати, що коли йдеш на штурм, то їжу, спальні мішки з собою не береш. Маєш тільки зброю, БК (боєкомплект) і воду. БК вже майже закінчився. Це зараз багато чого доставляють дронами. А тоді це було ще недостатньо розвинуто. Найближча точка, де ми мали можливість поповнити запас БК, знаходилась на відстані чотири кілометри, дістатись туди і повернутися було вкрай проблематично. Командування запевняло по рації, що намагається допомогти, проте ці старання не приносили результату. Тим часом противник почав інтенсивно «розбирати» позиції, які ми захопили — артилерією, скидами, мінометами. Спочатку поранило двох наших, потім ще. Довелось відходити.
Ми несли поранених, які не могли йти самостійно. Про одного з наших поранених, «Вегаса», ми спершу подумали, що він «200» (загинув). Він залишився лежати на відкритій місцевості. Та вийшло так, що коли ми відступали, у командира випала рація. З іншої рації ми доповіли: «Вегас» — «двісті». А він на той час прийшов до тями, доповз до загубленої командиром рації й відгукнувся: «Я — „триста“». Ми повернулися за ним. Частину шляху довелося пройти по мінному полю. «Вегас» доволі важкий. Я впрягалась спереду, а хлопці брались по боках і так його несли. Тоді поранило всіх п’ятьох штурмовиків.
«Мрію хоча б тиждень побути з коханим на березі моря — помилуватися красою, відпочити душею»
— Ви воюєте не перший рік. Певно, й самі мали поранення?
— Так, тричі. Перше було як раз там, де ходила у свій перший штурм — біля Вербового на Запорізькому напрямку. Це були травма коліна і контузії. Поранення не важке. П’ять днів крапельниць — і знову в бій.
Друге поранення було важчим. Отримала його, коли вже була на посаді снайпера. На жаль, не завжди снайперів залучають за їх профілем. Тоді мене направили на позицію, яка знаходилась за 30 метрів від противника. Використовувати там снайперів немає сенсу. То було в лісистій місцевості. За метрів 20 вже фактично нічого не видно. Це допомогло ворогу нас оточити, зайшовши в тил. Коли ми виходили з оточення, потрапили в засідку. Один з наших тоді загинув, іншому прострелили руку, а мені — коліно. Я лежала на землі з пораненим коліном і відчувала, як тече кров.
— Вам прийшли на допомогу?
— Ні. Вийшло так, що хлопці вже відступили, а я лишилася. Було усвідомлення, що якщо зараз не піднімуся і не піду, то там і залишусь. До речі, за одним пораненим хлопцем вони так і не повернулися. Я знайшла в собі сили спершу повзти, а потім піднятися і пошкандибати, причому з двома одиницями зброї. В тій ситуації до певної міри допомогла одна моя індивідуальна особливість — маю високий больовий поріг. Ми змогли вийти, і нас забрали еваком (машиною). Отаким було друге поранення. Воно сталося на Донбасі в липні 2024 року.
Певно, тут слід пояснити, що коли йдеш на завдання з людьми, яких добре знаєш, то взаємовиручки значно більше. В даному разі була збірна група.
Третє поранення виявилось найважчим. Через нього зараз я не відчуваю ноги нижче коліна. Проте, як бачите, ходжу. Це завдяки особливому берцю, який являється не тільки взуттям, але й ортезом.
— Третє поранення отримали через те, що наступили на міну?
— Ні, це був дрон. Тільки ми приїхали на позицію, він нас «спіймав». Власне, наша автівка була оснащена РЕБами й ми сподівались, що вони нас захистять. Але дорогою зачепилась антена, яка відповідала за протидію «мавікам» (один з видів безпілотників). Крім того, через шум мотора ми не почули, що летить БпЛА. Тільки зупинились і вийшли з автівки, поруч зі мною за спиною впав і вибухнув «скид» з дрона. Нічого не вдієш — на війні, як в лотереї.
— Напередодні у вас було передчуття, що станеться щось дуже погане?
— Ні. Взагалі не схильна до містики, в прикмети не вірю. Чорна кішка перейшла дорогу — будемо вважати, що це на щастя. Хоча, знаєте… Перед оцим важким пораненням я вперше з початку холодного сезону вдягла зимовий одяг. Напарник до того не бачив мене в цьому одязі й каже: «Ти що, в новому?! Якщо так, то знімай, потопчемося по ньому». — «Та, ні, — кажу. — Цим речам вже декілька років». — «А, ну лади». Як то кажуть, накаркав? І ще одне: коли я щось забуваю і потім на виході згадую про цю річ, вона обов’язково мені згодом знадобиться.
— Вам складно було добитися повернення в стрій після важкого третього поранення?
— З людьми, які мене прийняли, давно знайома. Вони знають, що я не підведу. Ви бачите, я нормально ходжу. Проте не можу бігати й довго ходити. Зараз служу на посаді, яка дозволяє знаходитись на відстані десь кілометрів 10 від передової.
— На фронті траплялись випадки, коли ваше життя висіло на волосинці?
— Так, причому таких випадків було доволі багато. У мене таке відчуття, що Всесвіт вирішив ще потримати мене на землі.
Отака, для прикладу, історія. Зараз ми багато чого знаємо, про дрони, «скиди». А от коли їх тільки починали широко застосовувати на фронті, інформації й досвіду щодо цього ми не мали. І от одного разу, коли я знаходилась на позиції (це було на Запорізькому напрямку), почула звук безпілотника. Сховалась, сподіваючись, що він мене не побачить. А потім щось клацнуло і впало біля мене на бруствер окопу. Я не зразу збагнула, в чому річ. Чую знову — щось клацнуло і стукнулося об землю. Повертаюсь — і бачу два «скиди», які (це просто диво!) не вибухнули. Мене врятувало, певно, те, що земля була дуже вологою, м’якою. Тому в «скидах» щось не спрацювало. Стало зрозуміло, що дрон мене бачить, і я швиденько побігла з того місця.
Другий випадок чудесного порятунку стався, коли ми вели полонених («вели», мабуть, не дуже доречне слово, бо переміщалися бігом). Прилетів FPV-дрон, поцілив полоненому в ногу. І… не вибухнув. Я знаходилася зразу за цим російським солдатом. Він перелякано питав: «Что делать, что делать?!» — «Как что? Будем бежать», — відповіла я.
— Виходить, що російський оператор направив безпілотник по своєму?
— Так. Коли ми з тими полоненими добігли до бліндажа, я напівжартома сказала, що вони, певно, щось дуже важливе знають, раз на них полюють свої. Той кадр, по якому прилетів дрон, замекав: «Нет, ничего не знаю! Я ДШВ, за ипотеку нечем расплатиться!» Багато з них таке каже.
Пригадався ще такий випадок: я сиділа в бліндажі біля сходів на охороні позиції. Хлопці пішли спати. Біля сходів була вирита «кишенька», з якої мене не було видно. А я звідти все бачила добре. Мені в жодному разі не можна було заснути, бо траплялись випадки, коли всі хлопці засинали, а ворог забирався вночі до них і вирізав. І от слухаю ніч, чую, як собаки десь брешуть. Аж раптом почувся хрускіт скла. Виглядаю зі своєї схованки й бачу, що зверху на сходах стоять два росіянина. І тут сталася вкрай небезпечна штука з автоматом. Я до того майже не працювала з такою зброєю. А в ту ніч мала саме «калаш» — забрала його у полоненого, бо моя гвинтівка вийшла з ладу. І от коли побачила двох кацапів, взяла автомат і випадково натиснула на важілець, яким відстібують магазин з патронами. Магазин від’єднався, і в зброї лишився лише один патрон. Крикнула: «Хто?» І непрохані гості кинулися тікати. Зробила один постріл — щоб більше злякалися. Але, якби вони вступили зі мною в бій, перевага була б на їхньому боці.
— Маєте мрію, яку хочете втілити після завершення війни?
— Мрію хоча б тиждень побути з коханим на мису на березі моря — помилуватися красою, вдихнути запах моря, відпочити душею. Більш нагальне бажання — просто дожити до кінця цієї війни. Якщо виживу, будемо щось планувати. Знаєте, я легка на підйом — скажуть, ходімо на Північний полюс, піду, бо я там ще ніколи не була, — посміхається Тетяна.