Анна Федорчук, відома серед побратимів як Пума, — фельдшерка стабпункту 90 окремого аеромобільного батальйону 81 бригади. Її шлях на війні почався ще у 2014-му, коли вона, бувши студенткою, вперше побачила очі поранених під час волонтерської поїздки на Донбас.
Відтоді її життя назавжди змінило вектор — від цивільної медицини до роботи в епіцентрі асиметричних операцій. У ДШВ поділилися історією жінки.
“Дитино, це війна”: бойова медикиня Пума про реалії евакуації
Коли Анна вирішила йти на фронт, оточення реагувало неоднозначно. Друзі з Правого сектора намагалися вберегти молоду дівчину від жахів передової, сподіваючись, що вона передумає.
Відверто казали: Дитино, це війна. Тобто там люди вмирають. Воно тобі не треба, у тебе ще є час, ти ще в учебці, ти ще можеш піти, тобі, мабуть, вдома буде краще, — розповіла медикиня.
Проте Анна залишилася. Навіть на традиційні закиди про те, що жінки йдуть у військо за заміжжям, вона реагує з іронічною усмішкою.
Для бойового медика найважче — не обстріли, а розуміння того, що поранений може чекати на допомогу надто довго.
Сучасна війна внесла корективи у класичні правила медицини катастроф. Сьогодні розраховувати на те, що пацієнт опиниться на операційному столі протягом години, — іноді недосяжна розкіш.
Зараз настільки ускладнена медична евакуація, що немає цієї золотої години, про яку скрізь пишуть, про яку скрізь говорять. З пораненнями і добу, і дві, і три, і тиждень, і місяць людина може бути на певній точці у себе або на позиції.
У таких умовах медик часто стикається з граничним людським болем. Фрази, які Анна чує в евакуаційній машині, закарбовуються в пам’яті назавжди.
Це звичайні ситуації, коли поранений може їхати, кричати або просити: Добий мене, просто не муч і добий мене. Ти кажеш: Тіп, заспокойся, все буде добре.