Мисткиня з Криму, режисерка та небінарна представниця ЛГБТІК+спільноти Антоніна Романова каже, що війна для неї розпочалася у 2014 році. Саме тоді російські військові анексували український Крим. Антоніна, яка була серед тих, хто опирався окупантам, була змушена переїхати з рідного Сімферополя до Черкас, а потім — до Києва. На другий день повномасштабного вторгнення Антоніна Романова стала доброволицею у складі Збройних сил України. І боронить рідну країну досі.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Антоніна розповіла про свій страх, небажання творити й становище представників спільноти у війську.
«Війна буде ще довго»
— Для мене війна почалася у 2014 році, — говорить Антоніна. — І це дуже важливо. На той час я була у рідному Криму, Сімферополі. Намагалася чинити якісь опір російській окупації, анексії. А вже 25 лютого 2022 року я вступила до армії як доброволиця, тож невдовзі буде чотири роки, як я тут. Звичайно, час від часу я відчуваю втому. Хоча мені здається, це почуття не залежить від того, чи ти в армії, чи ні. Вся Україна втомлена. Але немає іншого варіанту, можливості відпочити — ми маємо дотиснути ворога та вже потім думати, що робити далі.
.jpg "“Вже 25 лютого 2022 року я вступила до армії як доброволиця”, - розповідає Антоніна")
— І всі ці розмови про химерне перемир’я…
— Імовірно, у якихось інших підрозділах побратими говорять про таку можливість. Але у нас я цього не спостерігаю. Війна йде, ворог тисне, ми його відбиваємо — нічого не змінюється. Десь там йдуть переговори, але вони не впливають на ситуацію, в якій ми знаходимось ось тут. На фронт впливає ситуація, до прикладу, зі «Старлінками». А переговори — ніяк. Війна буде ще довго, тому будувати ілюзії не раджу. Нам ще йти та йти…
— 20 лютого 2014 року саме з Сімферополя розпочалася анексія Криму. Пам’ятаєте той день?
— Звичайно. Зранку почали їхати російські танки, стягуватися війська у Сімферополь. Напередодні був мітинг біля Верховної Ради Криму. Я також була там разом з представниками кримськотатарського народу. Ми намагалися витіснити проросійський мітинг з площі, і нам це вдалося, бо нас було більше. Це важливий момент, на якому я завжди наголошую: нас було більше! Але вночі зайшли до міста російські військові й стався захват будівлі Верховної Ради. Ніхто на це не очікував, ми не мали можливості протистояти військовим. Звісно, спротив продовжився, але змінився. Багато хто пішов у підпілля. Я входила до групи режисера Олега Сенцова, де ми вирішували, що робити далі. Врешті було прийнято рішення, що я маю покинути Крим. І я виїхала з Сімферополя, здається, останнім потягом.
— На той час ви були вже відомою режисеркою у Криму.
— Я доволі активно працювала. Ставила вистави по Україні, в Києві. На момент анексії у мене був контракт з Донецьким національним театром на постановку. Робота вже розпочалася. Я приїжджала в Донецьк на місяць, потім поверталась додому й знову їхала у Донецьк. Пам’ятаю, коли сталася анексія, подзвонила до театру й сказала, що не можу покинути півострів у такий важливий момент. А коли вже була зовсім халепа, мені подзвонили з театру та запропонували їхати до них. Давали контракт і квартиру. Але я відмовилася, ба більше, сказала, що у них незабаром розпочнеться те саме. Мені не вірили, казали, що в Донецьку проходять великі проукраїнські мітинги. Але, на жаль, це їх не врятувало. Тоді відомий режисер Сергій Проскурня, який керував Черкаським театром, запропонував мені їхати до нього. Там я поставила три вистави та врешті переїхала до Києва.
— Чи було у вас до того відчуття, що росія нападе на Україну?
— Чесно, для мене це було шоком. Хоча багато хто зі знайомих передбачав, що так станеться. Я ж не бачила очевидного: росія завжди була нашим ворогом. Тому для мене анексія стала ударом у спину. Відомо, що росія дуже сильно трималася в Криму у тому числі завдяки культурі. Це їхня зброя, і я вважаю, що досі наша русофобія недостатня. На жаль, я й зараз бачу абсурдні моменти, коли наші військові сидять в окопах і через мережу дивляться російський серіал «Кадети» — саме про тих, хто в той же момент по них і стріляє. Це просто якась фантасмагорія. Треба ще довго працювати, щоб зробити нульову толерантність до всього російського. І не забувати, що росія постійно працює над тим, щоб повернутися у наш «простір».
.jpg "“Я не бачила очевидного: росія завжди була нашим ворогом”, - зазначає Антоніна")
«Ім’я Антоніна не робить мене жінкою»
— Ще до вторгнення ви стали відкрито казати про свою ідентичність.
— Це сталося ще в Криму. Я ніколи не приховувала своєї ідентичності, просто з часом моя медійність стала більшою. Я позиціоную себе як небінарна людина, та, яка не ідентифікує себе як чоловіка чи жінку.
— Але ви все ж таки Антоніна.
— Деякі небінарні люди беруть займенники «вони» чи «їх». Буває, користуються займенниками, протилежними тому, як вони виглядають. Саме для того, щоб зробити свою небінарність видимою. Імʼя Антоніна не робить мене жінкою, але я вже перестаю бути чоловіком.
— Наскільки складно представнику спільноти на фронті?
— Тут дуже індивідуальні історії. Я наразі координаторка чату для транснебінарних військових, і у всіх різні історії. Моя історія склалася щасливо. У мене чудовий колектив, побратими. Всі абсолютно толерантні, і я виходжу на бойові позиції. Але це не означає, що в українській армії так у всіх. На жаль…
— Що може допомогти побороти утиски представників спільноти?
— Це занадто складно. На мою думку, єдине, що поки працює, — це камінг-аути й виходи «з шафи». Чим більше людей спільноти стають «відкритими», тем легше це сприймається. Але для цього потрібен час. Я щаслива, що за часів війни толерантність до представників ЛГБТІК+спільноти зросла. І це пов’язано саме з камінг-аутами. Бувало, що вони відбувалися по декілька на день.
— Ви приєдналися до війська у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Чи було вам тоді страшно?
— Так. Я в той час жила у Києві, і страх відчували, здається, всі, хто знаходився у місті. 25 лютого я пішла до військкомату як доброволиця, не приховуючи своєї ідентичності. Це нічому не завадило. Ми стали до війська разом з моїм партнером. Зараз вже розійшлися, але досі служимо в одному підрозділі та спілкуємось. Знаєте, іноді думаю, що почувалася б набагато гірше, якби не пішла в армію. Просто «загнала б в кут». Тому зараз я сама собі вдячна, що зробила такий крок.
— Як ви — людина творча — відчуваєте себе у війську?
— Це справді складно. На жаль, мисткиня всередині мене зникла. Я майже нічого не творю. Лише рік тому написала коротеньку п’єсу, і це все. Я вожу з собою укулеле — маленьку гітару. Раніше співала, але зараз навіть цього не можу. Знаю, що є мисткині, які можуть творити й в таких умовах, я їм заздрю, але у мене так не виходить.
— Уявляєте своє майбутнє?
— Я живу однією добою. На фронті немає сенсу щось планувати, бо ситуація непередбачувана взагалі.
— Зараз багато суперечок з приводу нових законодавчих ініціатив, що регулюють стосунки між партнерами в Україні.
— Нові ініціативи — це шлях назад. Особливо у тому, що стосується транс і небінарних людей. Бо ми, на відміну від інших представників спільноти, можемо перебувати в офіційних шлюбах. Багато хто змінює стать, документи й беруть офіційний шлюб. Але новий кодекс може поставити під сумнів такий шлюб. А отже, це може стосуватися й дітей, які народилися у таких пар. Тож ми не можемо «відкотитися» назад після того, що вже було зроблено заради спільноти.
— Що саме для вас стане перемогою України у війні?
— Повернення Криму. Український прапор, який замайорить у Сімферополі. Там, де все почалося, має й закінчитися.
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримки гранту Фонду польсько-німецького співробітництва.