Ця весна, на жаль, прийшла не для всіх. Після важкої зими громада Ковеля на Волині переживає чорні дні. Тут провели в останню земну дорогу воїна Миколу Петровського. Він загинув понад рік тому, але лише тепер повернувся до рідного дому. Уже назавжди, повідомляє Ковельська міська рада.
«Микола народився у Луцьку, але майже одразу його батьки переїхали до Ковеля — міста, яке стало для нього справді рідним, — йдеться у повідомленні. — Спеціальність газозварювальника здобув у ПТУ № 7.
Микола їздив на роботу до Польщі, намагався знайти свій шлях, забезпечити майбутнє.
Саме в ті роки у нашому місті існувала традиція відзначати День машинобудівника — свято проходило біля Палацу Шевченка. Там він і зустрів свою Тетяну.
У 2002 році вони створили сім’ю. У подружжя народилися дві донечки — Ірина та Анастасія. Старша вже будує власне життя у столиці, молодша ще навчається у школі. І для обох тато був прикладом, опорою.
Микола мріяв про власний дім — і здійснив цю мрію. Тетяна завжди підтримувала чоловіка. Вони багато працювали, а чимало роботи Микола виконував власними руками. Тож через кілька років переїхали у власне обійстя.
Разом із тим чоловік зайнявся підприємницькою діяльністю — вантажними перевезеннями. Родина придбала для цього автомобіль. Поїздки були тривалими — інколи тижнями й навіть місяцями. Але у Миколи завжди був надійний тил — його дівчата, які чекали вдома і справлялися з усім. Згодом машину продали, однак він продовжив працювати водієм: кермував бусом, розвозив товари, працював торговим агентом.
Розповідаючи про Миколу, Тетяна говорить із неймовірним теплом і часто повторює: він був справжнім чоловіком — упевненим, надійним, розуміючим, а ще для неї — найкращим другом.
Він дуже поспішав жити, хотів багато встигнути. Безмежно любив своїх дівчат, був уважним і добрим, багато речей робив власноруч.
Повномасштабна війна застала Миколу в Одесі — він перебував у черговому відрядженні. Тож одразу вирушив додому. Дорогою, у Києві, забрав донечку, яка тоді навчалася у столиці, та її подругу.
Коли повернувся, Тетяна помітила: чоловік ніби змінився. Здавалося, він уже тоді відчував, що страшна біда прийшла надовго, що на Україну і кожного з нас чекають непрості випробування.
Він готувався до того, що має стати у стрій і захищати країну — свій дім, який збудував, і свою сім’ю, яку безмежно любив.
Наприкінці серпня 2024 року Миколу мобілізували. Після навчання він потрапив до військової частини, яка стримувала натиск ворога на одному з найгарячіших напрямків — Покровському.
Пекло війни стало його реальністю. Позиції, короткий відпочинок — і знову бойові завдання.
Він отримав дві контузії. Перший раз лікувався у госпіталі, вдруге — у санаторії на Закарпатті. Увесь цей час поруч була Тетяна. До Закарпаття дружина приїхала разом із меншою донечкою, і там вони провели кілька щасливих днів разом.
А ще у розмовах він говорив дружині надзвичайно важливі слова: «Я радий, що тебе зустрів», а дітям просив передати: «Я не міг вчинити інакше». Коли ж Тетяна обережно намагалася сказати, що, можливо, вже досить воювати, той відповідав: «Якщо будеш про це говорити — не дзвони». Бо знав — інакше не може. Він пояснював: «На передовій такі ж діти, хлопці такого віку, як наша Ірина. Маю бути з ними».
Понад рік тому родина отримала звістку про те, що Микола зник безвісти. Хотілося вірити у диво, але довелося прийняти реальність. Понад рік родина чекала, щоб його душа знайшла спокій. Це був важкий час. Нещодавно експертиза ДНК підтвердила страшну правду.
Стрілець-помічник гранатометника солдат Микола Петровський поліг 25 січня 2025 року. Сталось це поблизу населеного пункту Калинове Краматорського району під час виконання бойового завдання. Йому назавжди 48. Поховали воїна на Алеї Героїв міського кладовища.