Великдень — свято, традиції якого, здавалося б, відомі та вичерпні: зібрати кошик, сходити до церкви, похристосатися та зіграти в навбитки. Насправді ж український Великдень має чимало несподіваних і маловідомих традицій. #ШОТАМ розповідає про обряд «гріти діда», чоловічий танець водіння «Сербена» та вигадливу паску XVIII століття.
Відзначали «Геловін» на Чистий четвер
«Четвертої середи по святах великодніх жителі більшості областей України святкували Рахманський Великдень, пускаючи по воді шкаралупку від крашанки для рахманів — блаженних людей, що жили за Синім морем (своєрідне царство Аїда)», — пише у своїй монографії «Гуцульщина» етнограф Володимир Шухевич.
Перші згадки про рахманів трапляються ще в «Повісті минулих літ». Так називали померлих предків, що за життя вирізнялися особливою набожністю. За іншими версіями, рахмани — це українці, які мігрували на Схід, збірний образ українських переселенців або ж індійські жерці-браміни, навернені в християнство.
З вшануванням померлих предків пов’язують і стародавній обряд «гріти діда» — справжній гуцульський «Геловін», що припадав на Чистий четвер. Діти ходили поміж хатами, збираючи солодощі, й промовляли: «Грійте діда! Дайте хліба!». Надвечір біля церкви влаштовували ритуальну ватру, в яку кожен прагнув докинути свою колоду — на вдачу. Так гуцули вшановували предків, які, за легендами, поверталися перед Великоднем на землю.
Парубки влаштовували молодечі бої
На теренах Наддніпрянщини та Слобідської України влаштовувались так звані «кулáчки» — молодечі бої, покликані продемонструвати силу та спритність парубків, що жили в сусідніх селах, вулицях чи навіть кутках. Відома з XVIII століття традиція стала невід’ємною частиною великих релігійних свят, зокрема Великодня, Різдва та Масниці.
Кожна сутичка підпорядковувалась чітко встановленим правилам, деякі з яких дійшли до наших часів. Наприклад, уже крилатий вираз «лежачого не б’ють» — був одним із головних табу кулачного бою.
Радянська влада всіляко намагалась покласти край «кулачкам», а ГПУ (Головне політичне управління) уповноважувало міліціонерів жорстоко боротися з «дикими обрядами часів Козаччини», потенційно здатними зубрити народ до повстань та непослуху.
Виконували ритуальний танок «живим ланцюгом» від села до села
Окрім великодніх примовлянь, на Яворівщині побутували риндзівки — жартівливі пісні, які співали молоді хлопці, величаючи дівчат. Як і гарна коляда, дотепні риндзівки приносили парубкам смачну винагороду.
На Прикарпатті збереглася традиція водіння «Сербена» — ритуального чоловічого танцю. На Великдень чоловіки утворювали «живий ланцюг», огортаючи село від однієї церкви до іншої. За легендою, «Сербен» бере початок ще з часів татарських набігів, як тріумфальний танок після успішного відбиття ворога. Сьогодні ж він символізує єднання громади та готовність захищати свій рідний куточок.
Готували паску з прянощами замість цукру
Попри сучасну тенденцію до гастрономічних експериментів, паска XVIII століття смакувала значно вишуканіше та й виглядала більш вигадливо. Головна великодня страва була радше пряною, аніж солодкою.
Так, серед інгредієнтів прапаски згадують про корицю й мускатний горіх: великодній хліб 1837-го для митрополита Рафаїла Заборовського містив родзинки, а згідно з описом Павла Чубинського, що датується 1877 роком, рецепт включав імбир, куркуму та шафран. Імбир робив тісто духмяним, куркума надавала йому насичено-золотавого кольору, а шафранова настоянка — неповторного, смаку з легкою гірчинкою.
Про поширеність та народну любов до рецепта свідчать неодноразові літературні та живописні згадки. Так, про аромат горілчано-шафранової настоянки згадується в новелі Михайла Коцюбинського «Лист», герой якої приїздить додому на Великдень, а Олена Пчілка у своєму оповіданні «Золота писанка» поетично пише про «шафранний дух паски, що ходив по хаті».
Випікали такий смаколик у формі великої круглої хлібини, прикрашаючи хрестом із тіста та фігурними шишками — головною оздобою короваю — що попередньо закріплювалися гілочками верби.
Попри плин років, незмінним лишилося прагнення господинь до кулінарної довершеності. У своєму описі великодніх святкувань 1850 року етнограф Микола Маркевич писав, як, стоячи під церквою, жінки пильно придивлялися, чи добре вийшли паски в інших, а в одній із львівських газет навіть вийшла стаття про дівчину, яка намагалась накласти на себе руки після того, як у неї не вдався великодній хліб.
Подекуди, щоб не осоромитись, господині вдавалися до послуг професійних пекарів. Ринок пасок існував ще з XVIII століття, як і традиція купувати святковий смаколик.
Обливали одне одного водою в понеділок, щоб очиститись
Наступного дня після Великодня люди не поверталися до повсякденних справ — натомість продовжували святкування у доволі автентичний спосіб. Від Галичини до Наддніпрянщини віряни влаштовували Поливаний або ж Волочильний понеділок.
Коріння Поливаного понеділка сягає язичницьких обрядів весняного омивання. Він символізує очищення — фізичне та духовне. Цікаво, що в понеділок хлопці обливали дівчат, а у вівторок навпаки — дівчата спорскували хлопців. Проте у XX столітті традиція фактично зникла через високий рівень травмування: молодечі забавляння часто закінчувались у відкритих водоймах, люди застуджувались і навіть помирали.
Також після Великодня люди мали звичку «волочитися» — ходили одне до одного в гості, вибиралися разом на природу, відвідували церкву, обмінювалися подарунками тощо. Найпоширенішими презентами здавна були крашанки.
Так, в описі Гійома де Боплана згадується про велелюддя в Софійському соборі — коли віряни стояли в черзі, аби вручити Петру Могилі свою крашанку. Це був не просто вияв поваги, а й своєрідний обряд на вдачу. Вже за кілька годин у київського митрополита було близько п’яти тисяч крашанок.
