— Тепер, якщо казатимуть, що я контужена, навіть не ображатимусь. Бо це вже констатація факту, — з притаманним їй гумором говорить 53-річна речниця Головного управління ДСНС у Полтавській області, полковник служби цивільного захисту Світлана Рибалко.
Ми розмовляємо з нею на третій день після того, як «швидка» вивезла її з пекла, в якому вона могла залишитись. Тільки завдяки багатьом щасливим збігам Світлана та її два колеги, перебуваючи в салоні машини під градом металевої шрапнелі, що летіла з «Іскандера», не отримали навіть подряпини. Хоча один з уламків, пробивши лобове скло службового «Саньйона», прошив підголівник пасажирського сидіння й застряг у задньому, на якому перебував її молодий підлеглий Денис Пінчук.
Згадуючи ті страшні події ночі 5 травня, коли росіяни завдали подвійного удару по газопереробному підприємству в Полтавському районі, в результаті якого загинули два рятувальники й два працівники галузі, Світлана час від часу хапається за голову. «Так тисне зсередини, що, здається, ось-ось щось там розірветься. Це наслідки контузії», — пояснює, перевівши дух.
Але, щоб одужати, лікарі радять проговорювати пережите, і моя співрозмовниця дослухається до цих порад.
«Вважаю, нас урятувала професійна погоня за вдалими кадрами»
— Тієї ночі якраз було моє чергування, — продовжує Петрівна — так з повагою її вже давно називають полтавські рятувальники. — Наприкінці дня ми з працівниками пресслужби завжди визначаємо, хто в разі чого виїжджає на місце надзвичайної події, пов’язаної з російськими обстрілами. Я, як керівниця, що взаємодіє з різними службами, виїжджаю щоразу, а якщо перебуваю сама на чергуванні, то до мене хтось приєднується. Таким чином підстраховуємо одне одного: спостерігаємо за тим, що відбувається в небі, робимо знімки з різних ракурсів. Того вечора зателефонував двадцятитрирічний інспектор Денис Пінчук і сказав, що «складе мені компанію».
Проснулась Світлана після півночі від тривожного дзвінка: «У нас приліт. Влучання в об’єкт критичної інфраструктури».
Процес виїзду пресслужби в таких випадках відпрацьований до автоматизму: екіпірування за всіма вимогами, в тому числі бронежилет, фотоапаратура й бодікамера на шоломі у керівниці.
— Це мій перший виїзд за довгі роки служби в ДСНС, коли я повернулася всього з десятком кадрів й одним відео, — продовжує Світлана Рибалко. — Зазвичай я роблю не менше тисячі кадрів, з яких для ЗМІ вибираємо кілька кращих. Вважаю, саме ця професійна погоня за вдалими кадрами нас і врятувала.
Невдовзі після відбою повітряної тривоги пожежники, які чекали цього сигналу на відстані від об’єкта влучання, почали налаштовувати систему гасіння. У ліквідації наслідків прильоту було задіяно близько сотні рятувальників.
— Це була не найскладніша пожежа, — говорить Світлана. — Зазвичай гасіння газової установки займає небагато часу: у рятувальників вироблені й відпрацьовані до автоматизму алгоритми дій із застосуванням сучасної техніки, в тому числі роботів. А на Полтавщині працюють, мабуть, найкращі фахівці в усій Україні, бо тут досить розвинений нафтогазовий промисел, у який цілиться ворог. Між іншим, росіяни не гасять вогонь на нафтобазах, які ЗСУ останнім часом методично знищують. Вони їх просто відсікають від інших установок, щоб вони самі вигорали, тому пожежі там тривають довго.
…На першій локації, куди заїхали працівники пресслужби, вогонь був незначний, бо газ встигли перекрити, й на ній залишили незначну кількість рятувальників.
— Я зрозуміла, що потрібної мені картинки тут наразі не вдасться зробити, — розповідає Світлана. — А на другій локації, десь на відстані кілометра, горіла цистерна, і там було більше роботи в пожежних. Тому, щоб не пропустити нічого важливого, приймаю рішення їхати туди.
Проти такого рішення керівниці пресслужби було все. Водій Богдан Ткаленко не міг одразу об’їхати пожежні автоцистерни на тісній території заводу. Та й пожежні не встигли виставити над розкладеними рукавами місточки для проїзду автомобілів. До того ж прямо перед «Саньйоном» лежали кілька металевих уламків, вочевидь, від «шахедів», які атакували підприємство, і вони могли порізати шини.
Світлана швидко відкинула уламки й попросила водія якомога швидше вивезти їх з Денисом на іншу локацію, щоб не гаяти час. Зрештою, рушили: по газону, по незахищених рукавних лініях під водяним тиском.
Начальник загону з обслуговування нафтогазового комплексу та ліквідації нафтогазових фонтанів Головного управління ДСНС України в Полтавській області ДСНС Михайло Дубовий якраз також переїжджав на іншу локацію. Однак водій автівки з працівниками пресслужби не встиг за ним і заїхав у тупик, ткнувшись в купу металобрухту. Та купа й невелика затримка в часі на території підприємства зіграли їм на руку. На жаль, Михайло отримав поранення, й лікарі видалили йому селезінку — він потрапив у епіцентр вибуху балістичної ракети, яку росіяни підступно й прицільно запустили по рятувальниках.
.jpg "Начальник загону з обслуговування нафтогазового комплексу та ліквідації нафтогазових фонтанів Головного управління ДСНС України в Полтавській області ДСНС Михайло Дубовий")
«Над нами розкрилися ворота пекла»
— Ми на великій швидкості проїхали по дорозі метрів п’ятсот — це якісь секунди — як почули по рації сигнал: «Загроза балістики», — продовжує Світлана Рибалко. — Водій швидко розвернувся, щоб сховатися в укритті на території підприємства. І ми потрапили в… пекло. Я не чула ніякого звуку, але було таке враження, наче розкрилися ворота пекла. Це так було дивно! Мені важко описати свої відчуття. Слух різав такий неприємний металевий скрегіт, дуже страшний, схожий на нелюдський, низький гортанний голос. Він ішов згори. І звідти посипались іскри. Водій різко загальмував. Це також нас врятувало, адже ми були захищені з одного боку залізобетонним парканом, а з іншого — лісопосадкою. Якби машина проїхала кілька метрів уперед до воріт прохідної, ми опинилися б на відкритому просторі, й тоді про наслідки страшно було б сказати.
Почався «феєрверк». Це було схоже на атомний вибух. З неба з противним скреготом летіли металеві шарики. Все спалахувало, вибухало й світилось. Посеред ночі стало світло, наче вдень. Здавалось, у повітрі одна за одною розриваються якісь капсули. Тисячі блискавок! І це отак: ту-ту, ту-ту-ту. І тебе підкидає. Ти нічого не розумієш. Ці кульки пробивають машину, пролітають повз тебе. Мимо вуха, мимо шиї. Я стиснула голову, але очі не заплющувала. І тільки думала, коли це закінчиться. Лише просила: «Та досить уже! Та все! Та все! Та ну все! Досить! Досить! Та ну все!» А воно бахає й бахає. І летить на тебе, і перелітає далі. І цей звук… Найстрашніший звук, який я колись чула в житті. Це здавалось вічністю.
Ледь скінчився цей армагеддон, ми побігли ховатися в посадку. Я, перечепившись, упала, вдарившись колінами об рейки. Мене підхопили мої золоті хлопці — один зліва, другий — справа, як наче я для них якась дорогоцінність. А я ще міцніше притиснула до себе найдорожче мені — фотоапарат.
Посадка була дуже щільна. Я не могла ніде пролізти, падаючи раз за разом. Коли ж ми вже опинилися серед тих заростів, мене пробила думка: рятувальники не встигли відійти, можуть бути травмовані й загиблі, зараз почнеться евакуація, а наша машина, що лишилась посеред дороги, застопорить рух. Мусили повертатись назад. Автівки нашої вже, на жаль, нема. Вона навіть не завелась, бо з неї витекло все масло. Капот виявився пробитий вся вона прошита шрапнеллю. Якось заштовхали її поближче до паркану, щоб не заважала проїзду.
Я закріпила на касці камеру, щоб фіксувати те, що відбувається навколо. І в цей момент мене збиває ударною хвилею. Так кинуло, що всі внутрішні органи, здалось, підскочили. Як виявилось, лише ми троє не чули попередження про чергову загрозу балістики, бо моя рація була влаштована під пасажирським сидінням й вона лишилась у розбитій машині. Можливо, над об’єктом висів розвідувальний дрон і коригував удари…
Я підняла голову й дивилася в небо. Воно розривалось на частини. Було два ракетні удари, по обох локаціях. Контрольні. Щоб добити тих, хто не встиг відійти, сховатися. Було дуже гучно, але вже не так страшно. Просто це вже була звична мені балістика. Між ударами минуло всього кілька хвилин. Другий приліт ракет потрапив на мою бодікамеру. Якби ми не повернулися з лісопосадки, то цього не вдалося б зафіксувати. І, може, ми з колегами не отримали б контузій. Хоча не знаю, коли саме нас контузило — чи тоді, коли у нас летіла шрапнель, чи в момент прильоту звичайної балістичної ракети.
Повторний удар прийшовся в купу металолому, на який ми наткнулись при виїзді, менше у ста метрах від нас. І якби не паркан, нас накрило б тим металом.
«Руки-ноги цілі. Працюємо далі»
Зрештою, Світлана та її двоє колег-чоловіків добігли на першу локацію й одразу ж включилися у пошуки тих, хто міг лишитися в зоні ураження.
— У заводське сховище стягували поранених, — пригадує Світлана Рибалко. — Одному з наших рятувальників уламок прилетів у пах. Але все обійшлося малою кров’ю — він не зачепив крупної артерії.
Було видно, що заступнику начальника управління Володимиру Гришаніну, який керував гасінням пожежі, було зле. Як виявилось, він знаходився найближче до епіцентру вибуху й отримав контузію — око опухло, він став погано чути. «Десь наші там, вони можуть бути поранені, їх треба знайти. Нема Ігоря Боканя», — сказав, побачивши мене. «Ідемо разом шукати» — я не вагалась. Денис Пінчук сказав, що мене не залишить, але я не мала морального права брати його в небезпечну зону. Тому він, як і Богдан, зайнявся допомогою пораненим. Їх треба було переносити, накладати пов’язки.
…Нічого страшнішого, мабуть, у моєму в житті після того вибуху балістичної ракети зі шрапнеллю не було. Мертвий, розбитий завод, на якому шукаєш людей, з якими працювала десятки років. І не знаєш, чи знайдеш живими…
Я набрала з телефона Боканя, він відгукнувся. Але не встиг відповісти на запитання, де перебуває, як зв’язок обірвався.
Ми з Гришаніним почали кричати, у мене аж голосові зв’язки зболіли: «Ігор, Ігор! Хто тут ще є живий?» Прислухались, але нам ніхто не відповідав. Так боялися, що десь хтось лежить і стікає кров’ю, а ми його не можемо відшукати. Про те, що по нас можуть запустити ще одну ракету, навіть не думали.
Акуратно прочесали всю територію, проте нікого не виявили. На щастя, нашого Ігоря знайшли раніше інші люди й евакуювали.
То був цирк, звісно. Гришанін погано чує, а у мене в голові гуде. Двоє контужених намагаються когось врятувати. Пізніше ми з себе сміялись, а тоді було не до сміху.
Повернувшись до бомбосховища, де лежали поранені, я попросила води. Починаю пити й відчуваю, що мені стає погано: знудило, закрутилась голова. Не розуміла, що зі мною відбувається. Думала, може перенервувала.
А невдовзі мені повідомили, що серед наших, які працювали на другій локації, є двоє загиблих: заступник начальника оперативно-координаційного центру Віктор Кузьменко й пожежний-рятувальник Дмитро Скриль. Дмитра я менше знала, а Вітя був моєю улюбленою моделлю: я дуже часто його фотографувала у процесі роботи, бо він завжди виглядав у кадрі вдало. Але не тільки тому, звісно. Це був величезний професіонал своєї справи. Ми з ним мало не щодня спілкувались на різні теми. Я зверталась до нього, якщо мені потрібна була консультація стосовно якоїсь техніки чи якогось пожежного засобу. Він завжди знаходив час, ніколи не відмовляв. І завжди виходив останнім з місця гасіння пожежі. Так було й цього разу…
.jpg "Загиблий Герой України Віктор Кузьменко був «улюбленою моделлю» Світлани")
Минулого року, на День рятівника, 17 вересня ми разом отримали державні нагороди. Президент вручив йому Золоту зірку Героя України, а мені — орден княгині Ольги ІІІ ступеня.
Я розридалася. Виплакавшись, погодилась їхати з медиками в лікарню. По-перше, мій понижений тиск скакнув до високих позначок, яких ніколи в житті не було, а, по-друге, мене всю трясло й вивертало. Хоча на адреналіні не вважала, що потребую лікарської допомоги, бо ж руки-ноги цілі, поранень нема. Збиралась далі працювати на місці прильотів.
У лікарні, куди звозили рятувальників зі складними мінно-вибуховими пораненнями й переломами, Світлана Петрівна, звісно, довго не затрималась. Отримавши першу медичну допомогу, вона… попросилась на роботу. Бо треба було готувати інформацію про подію. Денис повідомив, що сфотографував закривавлену каску й випущену рацію загиблого Віталія Кузьменка, якому осколок влучив у шию.
— Я сказала неправду, що за мною нібито приїхали співробітники, й лікарі мене відпустили, — усміхається. — Вийшла на подвір’я, викликала таксі. Стою така в уніформі, у запилених берцях, із закіптюженою каскою. Таксист здивувався. «Вам куди?» — питає. «На роботу!» — відповідаю.— Але я трохи брудна. Вибачайте».
P. S. 9 травня міністр МВД України Ігор Клименко особисто вручив Світлані Рибалко заохочувальну відзнаку — нагрудний знак «За відзнаку в службі». Разом з нею такі ж нагороди й нагрудні знаки «За відвагу в службі» отримали ще 22 полтавські рятувальники.
Фото надані Світланою Рибалко