На війні передчасно обірвалося життя журналіста Руслана Рудукана. Захисник прийняв свій останній бій на Запорізькому напрямку.
Сумну звістку повідомили його сестра Інна Рудукан та Національна спілка журналістів України. Герою, який поліг за незалежність країни, назавжди залишиться 47 років.
«На фронті обірвалося життя Руслана Рудукана – військовослужбовця 153 окремої механізованої бригади, журналіста, медіадизайнера, який понад два десятиліття працював у черкаських, уманських та херсонських виданнях», – йдеться у повідомленні.
Що відомо про Героя
Руслан Рудукан народився 1 квітня 1979 року в Умані. Вищу освіту здобув на фізико-математичному факультеті Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, який закінчив у 2001 році. Згодом оселився в Черкасах, де минула значна частина його дорослого життя.
У 2000-х роках Рудукан співпрацював із черкаською газетою «Прес-Центр», для якої висвітлював життя регіону, питання місцевої економіки та діяльність влади. Також писав для видання «Будівництво і реконструкція» та інших медіа. Однією з найближчих для нього тем була історико-архітектурна спадщина Умані.
Водночас Руслан багато років працював у сфері поліграфічного дизайну та газетної верстки. Колеги згадували його як фахівця, який однаково добре працював і з журналістськими матеріалами, і з оформленням газетних сторінок.
Не залишався чоловік осторонь і суспільно важливих питань, зокрема пов’язаних з війною та ставленням до військовослужбовців. У серпні 2015 року він публічно звернув увагу на випадок, коли черкаська маршрутка відмовилася безкоштовно перевозити демобілізованого добровольця.
Після початку повномасштабної війни Руслан Рудукан відправив дружину разом із сином до Польщі, а сам залишився в Україні. Він долучився до волонтерської роботи, допомагав військовим, збирав необхідне та підтримував тих, хто перебував на передовій.
Попри діагнози, чоловік домігся зарахування до війська
Близький друг Руслана Сергій Сук пригадав, що той від самого початку хотів потрапити до війська. Однак стан здоров’я не дозволяв йому служити. Руслан продовжував допомагати армії, але, за словами друга, не міг змиритися з тим, що сам не перебуває поруч із військовими.
Через деякий час йому все ж вдалося домогтися зарахування до Сил оборони, попри медичні діагнози, які могли стати перешкодою для служби.
Друзі розповідали, що Руслан цінував свою роботу у війську та пишався тим, що може бути корисним. Йому доводилося виконувати різні завдання, зокрема фізичні, інтелектуальні та виховні. Він часто розповідав про своїх побратимів, як живих, а на власне самопочуття майже не скаржився.
За словами Сергія Сука, востаннє вони спілкувалися ввечері 30 серпня. Наступного дня Руслан мав вирушити на позиції.
«Ти готувався на позиції. Ми так «змазано» поговорили в останню коротку розмову. Ти обіцяв набрати, якщо буде можливість. Зв’язку не було два місяці. Я вирішив знову його перевірити, і набрав тебе. 30 серпня. Ввечері. В твій, фактично, останній вечір. Про це я узнав лише сьогодні. Ти мені не відповів. І вже не відповіси ніколи. Твоя велика пригода закінчилась, на жаль, дуже швидко. Честь, братику! Спочивай, Друже, з миром!» – зазначається у повідомленні.