«Ноги перетворилися на серпантин. Час прощатися. Я помру…» — ветеран про війну, поранення і місію життя

«Телефонував знайомим і казав, що хочу на війну»

Професія сучасного козака, якій він присвячував себе до початку великої війні, була відповідна і суто чоловіча — коваль. Цим ремеслом Віктор займався з 14 років.

— Я ще з підліткового віку цікавився історією, міфологією (єгипетською, скандинавською), став ходити до лісу, імітувати норвезькі та козацькі традиції і це, звісно, вилилося в інтерес до ремесл, — розповідає ветеран.

Одного разу, повернувшись з лісу, з розпеченої кочерги Віктор викував ніж. Зробив, як міг і як бачив в кіно. З того часу ковальство стало пристрастю хлопця. В рідному місті він обійшов всіх майстрів по металу, знайшовши собі вчителя. Основним профілем роботи Віктора стало виготовлення металоконструкцій та художня ковка, однак полюбляв робити й кольчуги і навіть мечі.

Коли хлопцеві виповнилося 18 років, росіяни окупували Крим і в країні почалася війна. Віктор зізнається, що хотів потрапити в АТО, та через бюрократичні перепони його тоді не взяли.

— Я п’ять разів їздив на ВЛК і крайнього разу, коли застряг в черзі, я просто психанув, зім’яв приписне і сказав, що все, нікуди мене вже не затягнуть. Тобто я намагався потрапити до війська, але мене просто пропустили через вальця системи, — зазначає ветеран.

Коли ж сталося повномасштабне вторгнення, чоловікові було вже 27. Він зізнається, що як і більшість українців на той час, вважав, що це все ненадовго. Віктор доглядав за важкохворим дідусем, але паралельно волонтерив, куючи для військових ножі та бронепластини. Коли ж дідусь помер, боєць вирішив, що настав час і йому долучитися до війська.

— Мені б соромно було називатися чоловіком, якщо мене захищають такі самі пацани. Ну я здоровий, сильний, і я буду ховатися за іншими? Та не буду! — запевняє «Кузнец».

Однак сталася й особлива тригерна подія.

— Одного разу в кузню до мене прийшов чоловік по формі і попросив викувати здоровезного ножа: «Я ним п*дарів буду рєзать», — каже. Я не перший рік займався ножами і відповів йому, що такий тесак — непрактична історія взагалі, він навіть його носити з собою не буде. Він відповідає: «Я ващє тебя защіщать пашол, а ти нєблагодарний». Мене це вибісило. В руках був молот, добре, що спочатку я йому пєндаля дав, бо махнув би молотом і сів до в’язниці. Тоді я подумав, що така людина мене точно не захистить. Не захистить те, що я створював багато років. Крім того, після війни прийдуть такі і будуть казати, що вони мене захищали, а я їм нічого не зможу відповісти. Мене це заділо. Де ж моя гідність? — розмірковує ветеран.

Віктор став телефонувати всім своїм знайомим, хто вже долучився до Сил оборони.

— Я казав їм: «Хочу на війну». Та мені всі радили чекати, бо й так тоді було дуже багато людей, — розповідає чоловік.

Та згодом, знайомі мотоциклісти з Територіальної оборони підтягнули Віктора до себе.

— Була шоста ранку, я був в гостях, а мені телефонують: «Ну що? Не передумав їхати на війну?» Я відповів, що не передумав. Хлопці кажуть: «Тоді до 12 години дня приїжджай в Київ і проходь ВЛК, — каже ветеран.

Чоловік підхопився, нашвидкуруч зібрав речі, віддав заощадження бабусі, залишивши собі гроші лише на цигарки, та вирушив до столиці, мобілізувавшись у підрозділ «Халепа 13» та згодом потрапив до взводу розвідки «Котики» 130-го Окремого батальйону 241 бригади Територіальної оборони.

«Чуйка кричала — щось буде не так»

Два дні на полігоні, день на кордоні з білоруссю, а далі передислокація — Лисичанськ.

— Перша місія — артобстріли під Лисичанськом. Вогонь на 360 градусів. Все вибухає, САУ по полю їздять, хаос. І в цьому хаосі на ентузіазмі ми намагалися якось рухатися. Перші три місяці я спостерігав за собою наче зі сторони, як в кіно, немов би це відбувається не зі мною, а з якимось казковим персонажем. І це, певною мірою, давало сил. Я взагалі не знав ані голоду, ані страху, ані втоми, — розповідає ветеран.

За два з половиною роки на бойових на сході, чоловік отримав чотири (!) поранення, та кожного разу він повертався в стрій. Та, на жаль, п’яте поранення, яке військовий дістав поблизу Часового Яру в селі Ступочки, змінило все.

Це була операція по створенню нових позицій для піхоти. На цьому напрямку чоловік був вже не вперше, відтак, група Віктора ретельно вивчила тактичну обстановку і зібрала необхідну інформацію. Ніч напередодні виходу була темна і боєць зізнається, що відчував недобре.

— Чуйка прямо кричала, що щось буде не так, — пригадує Віктор.

Та часу вагатися не було, адже ворог напирав і треба було терміново завести людей на позиції. Група виїхала на пікапі, та серед військових був один, який постійно відволікав Віктора розмовами, заважаючи зосередитися на завданні.

— В принципі, все було сплановано добре, але сталося те, чого не врахували: нашу смугу суміжники втратили, і там вже стояли ворожі міномети, — розповідає ветеран.

Почався щільний обстріл, ситуація змінилася критично. Між прильотами мін чоловік став віддавати швидкі і різкі накази побратимам.

— Не було часу шукати укриття, бліндажі. Рішення було одне — забігти в «зеленку», розбігтися врізнобіч і залягти, — каже воїн.

Та під час цих маневрів, одна з мін поцілила прямо біля ніг військового.

— Я одразу відчув, як мене всього скрутило, немов би креветку. Контузія. Глухий удар по ногам і вони наливаються теплом. І я розумію — я «триста». Важкий. Мої ноги перетворились на серпантин, як на ялинці. Я не кричав, не закляк, а просто намагався вдихнути і видихнути. Мене трусило, тіло ослабло, і потрібно було швидко надати собі допомогу, — пригадує Віктор.

Чоловік спробував перевернутися на спину і та встати на коліна, але шалений біль просто не дав йому цього зробити.

— І я тоді подумав — ну все, добігався. Вже час прощатися. Отак і завершиться мій шлях. Я помру… Був момент усвідомлення, що це кінець мого шляху, — розповідає співрозмовник.

Та потім домінуючою стала думка про хлопців, яких військовий привів на позиції.

— Вони ж не знали ні де вони, ні куди їм йти, ні що робити. І я єдиний на цих позиціях усвідомлений в задачах. Рація була тільки у мене і ще одного хлопчини, але де він — невідомо. І з цим щось треба було робити, — запевняє боєць.

Аж раптом повз Віктора промайнув силует українського військового. Саме того, який постійно відволікав бійця на шляху до позицій. «Кузнец» закричав, що він поранений і товариш кинувся допомагати.

— Мені так хотілося йому вмазати по пиці, але й подякувати, що він прибіг мені на допомогу, — каже Віктор.

Борючись з панікою, військовий допоміг «Кузнецу» накласти турнікети на ноги. Евакуаційний пікап в цей час вже чекав понад дорогою, але побратими просто не змогли підняти Віктора на руки, адже він чоловік міцної статури і важив більше 100 кілограмів, то ж бійця довелося тягнути поміж кущами. Коли ж Віктор нарешті опинився в кузові пікапу, то вже там прийняв нову реальність травми.

— Потік думок: я ж був високий, вздовж не влазив в той пікап, а тут я ліг поперек. Каліцтво був мій найбільший страх і він справдився. Та хвилин за п’ять настала стадія прийняття: цікаво, а от хлопці, які отримали травми, ампутації, вони ж якось з цим живуть. Якось справляються. Напевно, це буде життя на вищому рівні складності. Рівень складності — ветеран. Ну що ж, буде цікаво боротися з викликами такого життя, — ділиться «Кузнец» своїми думками.

Та розслаблятися було не час. По бездоріжжю, де кожна яма відкликалася болем в пораненому тілі, Віктора домчали до Костянтинівки до стабілізаційного пункту, якого там… не виявилось. Відтак, побратими щільніше затягнули бійцю турнікети і повезли далі до медиків у Дружківку, де йому провели операцію.

«Я обрав життя»

Прокинувся військовий вже в Дніпрі.

— Дивлюсь вниз… бл*ха муха, коліна мені не зберегли. Як же так? У мене ж були коліна. Та їх не зберегли, і ніхто не пояснив чому. Та я особливо не рефлексував на цей рахунок, бо ж якщо відрізали, то вже не повернуть. Я розумів, що найлегшим шляхом до того, щоб не рефлексувати, не думати про погане, було б просто залишитись у посадці та не кричати, що я «триста». Але ж я чомусь вирішив крикнути. Тобто обрав життя. А якщо так, то я обрав і всі його виклики. Я маю поважати власний вибір. Так само, як колись обрав піти на війну. Було страшно, та я ж не дав задню. І тут так само я не маю це робити, — розповів ветеран.

Вже за декілька днів після ампутації від побратимів з США, з якими Віктор воював на Бахмутському напрямку, боєць отримав несподівану пропозицію — зробити остеоінтеграцію. Це сучасний і в деякій мірі ще експериментальний метод протезування, коли титановий імплантат вживлюється в кістку, а далі на нього кріпиться зовнішній протез. Для проведення цієї операції бійцю треба було вирушати на інший континент в Австралію.

— XXI сторіччя. Я не хотів протезуватися по технологіям умовно XIV сторіччя, коли просто тобі на ногу одягають якийсь ковпак і прироблюють дерев’яну милицю. Хай мені краще цю милицю вживлять прямо в кістку. І я вирішив, що це буде цікаво і гарний кейс в контексті адаптивності. Тобто те, що буде вживлено в мене, хоча б вібраціями має передавати якісь дотики, — пояснює військовий.

У підсумку так і відбулося: від моменту ампутації до перших кроків на протезах минуло лише через 36 (!) днів, що є просто дивовижним результатом.

Швидше всіх у світі!

— Я відчуваю вібрації, дотики до поверхні. Навіть коли люди торкаються мого протезу і думають, що я не бачу, я відчуваю ці вібрації і оточуючі просто в шоці, — каже боєць.

Звичайно, це досягнення можна було б пояснити тільки «міцним козацьким», однак, направду, без характеру і волі це було б неможливо. Чоловік зізнається, що на протезах відчуває себе цілком мобільним.

— Щоправда, досі залишаються проблемою сходи без перил. Це для мене важкий бар’єр. Та відносно інших ветеранів з подібними травмами, хлопці відверто кажуть, що я став для них прикладом того, як повертатися до активного життя, — розповідає співрозмовник «ФАКТІВ».

 

Боєць зазначає, що його історія не просто про війну, поранення та протезування. Для чоловіка є важливим, який меседж він, як ветеран, несе суспільству своїм життям.

— Ветерани мають збільшити свій позитивний вплив і вагу в суспільстві. Основним для цього має бути освіта і освіченість. Зараз багато кажуть, що у всіх інстанціях мають бути ветерани. Та на моє переконання, це повинні бути фахові ветерани з певними знаннями, а не для галочки. Люди мають нести подальшу відповідальність перед суспільством і країною, яку вони взяли на лінії фронту. І після поранення ця відповідальність нікуди не зникає. Як власний приклад: я повернувся на військову службу, виконую обов’язки цивільно-правової співпраці, активний учасник Ветеранського корпусу. Це ініціатива Андрія Білецького, а я очолюю уманський осередок і маю намір зростати в цій структурі, — резюмував Віктор Богоявленський.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію бійця, який після ампутації пише альбом авторських пісень і малює картини.

Фото надані Віктором Богоявленським