Добрянка – унікальне селище в Чернігівській області. З деяких місцевих будинків тут вже видно білоруські. Державний кордон із сусідньою країною тут специфічний: розмежування проходить просто через городи людей, а подекуди вони розташовані вже на території «сусідів», як і деякі колодязі.
Сам пункт пропуску закритий. Літні люди в Добрянці згадують Радянський Союз та хвалять «батька» Лукашенка. А молодь виїжджає, бо не бачить перспектив через таку близькість із Білоруссю та пам’ятає про пережиті 39 днів, коли на початку повномасштабного вторгнення Росії вони опинилися відрізаними від світу.
24 лютого 2022-го Добрянка, як і інші села однойменної громади, залишилася в тилу російських окупаційних військ. Саме трасою М-01, яка є єдиною дорогою державного значення поблизу Добрянки, російські колони пройшли села й рухалися в напрямку Чернігова. Зупинили їх біля села Великі Осняки, де відбувся перший бій.
«Ми відчували десь халепу, бо не усвідомлювали, що це може відбутися, не вірили. Але це відбулося одного ранку. І, якщо порівняти нинішню ситуацію й ту, то зараз, я впевнена, такої поблажливості не буде, якщо станеться наступ з Білорусі. І такого життя – не буде. Тоді ми дуже легковажні в цьому плані були», – каже про ймовірний наступ голова Добрянської громади Світлана Бицько.
До початку цього року місцеві жителі не стикалися з жодними проявами бойових дій, допоки в Добрянській громаді не почали вибухати російські дрони. Тези про ймовірний новий наступ з Білорусі люди тут чули щороку з дня деокупації Чернігівщини. Але їх не сприймали серйозно аж до заяви президента України Володимира Зеленського. 17 квітня 2026-го він повідомив, що в прикордонних районах Білорусі розбудовують дороги в напрямку України та облаштовують артилерійські позиції. Так президент підвів до того, що Росія вкотре намагатиметься втягнути у свою війну Білорусь.
З того дня подібні повідомлення лунають регулярно. А «зуби дракона» можна побачити вздовж дороги, аж до білоруського кордону.
Ми вирушили до Добрянки, щоб поспілкуватися з місцевими жителями про те, як вони виживали в лютому – березні 2022 року, коли опинилися відрізаними від решти України й ходили до білорусів по ліки та їжу. А також дізнатися, чим нині живе селище біля самого кордону з Білоруссю.
До 2022-го ходили до Білорусі, як до себе додому
По той бік від кордону – білоруське село Піддобрянка, будинки якого деякі жителі селища бачать просто з вікон. За 100–200 метрів від Добрянки – пункту пропуску, який розташований просто на місцевій дорозі. Він закритий для автомобільного руху з 2020 року через карантинні обмеженнями внаслідок пандемії, а з 24 лютого 2022-го – також і для пішоходів.
До цього ним користувалися більшість місцевих жителів. Вони ходили одне до одного в гості або відвідували родичів у Білорусі, які тут є майже в кожній сім’ї. Тепер же спілкуються з ними виключно через інтернет-зв’язок.
Доїхати до Добрянки можна трасою М-01 – з Києва відстань складає 225 кілометрів, з Чернігова – 76. Ця дорога наразі відома тим, що під час обмінів військовополоненими жителі прилеглих до траси сіл виходять зустрічати українських захисників з прапорами.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ добрянці опинилися в тилу російських військ аж до деокупації Чернігівщини 3-го квітня 2022 року. Щоб вижити, довелося ходити до сусідів: білоруси розгорнули на своїй території намети Червоного Хреста, де роздавали українцям гарячі страви та гуманітарні набори.
Був там також і намет з медиками, і святий отець, який читав проповіді, розповідає голова Добрянської громади Світлана Бицько. Хоч, зі слів старости, їй це неприємно визнавати, але щодня туди приходило до 300 людей.
«Та переходили наші, коли вже були гострі стани: вони йшли у Піддобрянку і просили про допомогу. А це ж пару метрів від пункту пропуску. Там вже викликали «швидку» і наших жителів доставляли до лікарень Гомельської області. Але всі вони повернулися назад. Це не масово було: у кого дійсно на вагах було своє життя або дитини. Одній нашій дівчині довелося народити в Гомелі», – розповіла Бицько.
Довелося народити в Гомелі
Дівчина, якій довелося народжувати в Гомелі – нині 22-річна Анастасія (ім’я змінене з міркувань безпеки – УП). Вже рік, як вона з донькою виїхала до однієї з країн Європи, де займається лікуванням та адаптацією дівчинки. Ті події Анастасія згадує так:
«О 4-ій ранку ми почули вибухи й зібралися всією родиною, згуртувалися. Переживали більше тоді за мого батька, бо він на сході України служив. Я про себе тоді навіть і не думала. Тим паче, що на той час мій чоловік тільки підписав контракт з прикордонним загоном, а тут – війна. Розумієте, у нас в Добрянці ніхто не говорив про бойові дії. Люди чекали на завершення зими та планували садити городи».
Сама Анастасія була на 9-му місяці вагітності. 2 березня вона відчула різкі болі внизу живота. У Добрянці були лише фельдшери та терапевти, і, як каже Анастасія, вони їй порадили звернутися по допомогу до намету Червоного Хреста по той бік кордону. Так вона і вчинила.
«Там викликали «швидку», записали мої документи і дали всі можливі контакти, які могли допомогти. Коли мене оглянули лікарі «швидкої» та привезли до пологового будинку, то мені трапилась українська лікарка, уродженка Харкова. Вона колись навчалася в Гомелі, там і залишилася працювати.
Мене поклали на один тиждень до лікарні. Але до пологів ще було ранувато. Та мене, як мігрантку, оформити нормально не могли, і мені коштувала палата на один день 150 євро. Коштів у мене таких не було…».
Зі слів Анастасії, головний лікар запропонував їй дати інтерв’ю білоруським пропагандистським медіа, щоб про її історію дізналося якомога більше білорусів, які б допомогли їй. Сама дівчина відмовилась говорити, але дозволила лікарю розповісти про себе від її імені.
«І коли цю історію вони висвітлили, то до мене з допомогою звернувся гомельський архієпископ. Коли ми з ним познайомилися, виявилося, що він сам уродженець Вертіївки (село на Чернігівщині – УП), як і я. І його покійна мати – це хрещена мати мого батька. І коли ми це з’ясували, то він оплатив мені палату. Народжувати мені ще було рано, то я мала десь перебувати. Він з настоятельками зі своєї церкви зняли мені квартиру, облаштували її та накупили для майбутньої дитини речей».
28 березня в Анастасії почалися перейми, які тривали понад добу. Серцебиття дитини лікарі вже не чули, тож породіллі зробили кесарів розтин. Її дівчинка народилася з лівосторонньою пневмонією 30 березня. Через декілька днів їх перевели до Гомельської обласної дитячої клінічної лікарні. Там, розповідає Анастасія, їй довелося лежати в одній палаті з жінкою з Москви, яка постійно намагалася зачепити тему війни та політики, ображала українців та президента Зеленського.
Повернулася до Добрянки Анастасія на початку квітня, доки була можливість їхати не через Польщу, а через той самий пункт перетину кордону. Всі речі їй завантажили в мікроавтобус і привезли додому – вона ще зо пів року не купувала дитині ніякого одягу. Єдине, каже жінка, її попросили записати відео вдячності до працівників лікарні та церкви.
Після деокупації Чернігівської області на пункті перетину з’явилися українські прикордонники, а білоруси прибрали намети зі своєю допомогою.
У жовтні 2023-го Анастасія дізналася, що її чоловік зник безвісти в районі Мар’їнки Донецької області. Підтвердження про його загибель вона отримала через суд у червні 2026 року.
«Я і в Чернігові жила трохи. Водила доньку по лікарях, обстежувала, бо підозрювали діагноз – аутизм. Але почало поруч з нашим будинком прилітати, то я вирішила, що треба виїжджати. З виїздом допомогли знайомі, які вже жили за кордоном», – розповідає Анастасія.
Наразі країна перебування виділила українці кімнату в соціальному гуртожитку. Вона займається адаптацією доньки, у якої виявили розлад мовлення, вчить іноземну та планує отримати освіту.
Культ «батька»
У будній день на центральній вулиці Добрянки доволі людно. Тут розташована селищна рада, магазини та аптека. Місцеві пересуваються переважно велосипедами білоруського виробництва, а також їздять на мотоциклах і мопедах. Їхній гучний звук когось лякає, а от місцева продавчиня Юля навпаки каже: «Нехай їздять, нехай буде чутно, що тут хтось ще живе».
Сама жінка живе тут з 1986 року. Переїхала разом із чоловіком у Добрянку, бо його направили сюди служити дільничним. Перші дні вторгнення, а також нестачу продуктів і ліків Юлія описує так:
«Це була катастрофа. У кого були запаси, то можна було пережити все те, а у більшості ж не було. Люди з 12-ої ночі займали черги в Піддобрянці, де Червоний Хрест роздавав їжу, й чекали до ранку. У нас, наприклад, були запаси: овочі, консервація, то ми не ходили. Лише один раз донька ходила – за підгузками, дитячим харчуванням та кремом для дитини».
Жінка переконана, що вся та допомога була завдяки «батьку» – так більшість літніх людей називають самопроголошеного президента Білорусі Лукашенка.
«У нас же друзів там багато: у Марковичах (8 кілометрів від кордону – УП), Черетянці (8,5 кілометра), Гомелі (40 кілометрів), то ми попросили їх передати нам муки, олії, цукру, інших продуктів. Приходили на місток до пункту, забирали та йшли собі назад. Навіть зараз повідомленнями обмінюємся. Вони нам пишуть, запитують, як справи, хвилюються за нас».
Більшість місцевих мешканців, з якими нам вдалося поспілкуватися, у питанні нового вторгнення росіян з боку Білорусі налаштовані інакше, ніж голова їхньої громади – вони зводять його вірогідність у своєму уявленні до нуля.
«Ми впевнені у тому, що поки буде Лукашенко, нічого не буде. Хіба що його кудись «двинуть», тоді можна очікувати чого завгодно. А поки ми не хвилюємось», – каже Юля.
Її чоловік Василь теж не чекає нового наступу зі сторони Білорусі.
«Проте я спілкуюся з багатьма білорусами і кажу їм, щоб хоч повідомили, як побачать якісь пересування, щоб ми сіли в машину та виїхати встигли. Зараз вони мені відповідають, що крім прикордонників, у них нікого нема», – розповідає він.
Економічна ситуація погіршилась
До 2026 року російські війська не атакували Добрянку та громаду, але наразі їхні безпілотники літають тут майже щодня й цілеспрямовано б’ють по підприємствах. Один із найбільших платників податків, назву якого Світлана Бицько просила не називати через безпекову ситуацію, вже скорочує робітників через наслідки влучань.
«Економічна ситуація нашої громади була недобра, але вона була стабільною. Тепер ситуація значно погіршилася. Як буде наступного року? Прогнози песимістичні, бо доходи в бюджет плануємо значно менші. Можливо, нам десь це вирівняють базовою дотацією. Можливо, ні. Прогнозувати зараз складно».
Основними наповнювачами бюджету громади наразі є державне підприємство «Ліси України», деревообробні підприємства та ФОПи. Також, розповідає Бицько, землями громади зацікавились аграрії. Чому це важливо? Бо це територія переважно лісів, і завжди він був основним наповнювачем бюджету, але тепер, через безпекову ситуацію, все змінилося. Тому частка аграріїв буде підтримувати бюджет Добрянської громади.
Ще одне лісопильне виробництво в Добрянці працює виключно на експорт до Туреччини. Раніше воно перевозило продукцію через Чорне море, наразі ж її доставляють сухопутними шляхами через Болгарію та Румунію. Підприємство планує продовжувати працювати, але основна умова – електрика. Якщо її не стане, то будуть вимушені зупинити виробництво.
Ні гірше, ні краще
Поки ми перебували в Добрянці, місцеві запитували одне в одного: «У тебе є світло?».
Зараз відключення хаотичні, каже Світлана Бицько, та з настанням зимового періоду громаду, як і всю Україну, можуть чекати погодинні графіки.
У 2021-му в Добрянці жили приблизно 2800 осіб, зараз же – орієнтовно 1700. Цифри за аналогічний період по всій громаді, що охоплює 22 населені пункти, становлять 5800 і 4300 жителів відповідно.
«Смертність у 5–7 разів перевищує народжуваність. І це багато про що говорить. Також після деокупації області багато молоді виїхало, а друга хвиля настала, коли чоловікам віком від 18 до 22 років уряд дозволив виїжджати за кордон. Багатодітні родини виїжджають. Одна ось не так давно поїхала, бо розуміє, що скоро дитині виповниться 18 років, втрачається статус багатодітності й чоловік може потрапити під мобілізацію», – розповідає Бицько.
Є ще одна категорія добрянців, які навряд лишаться тут надовго – це студенти. Їх, як каже голова громади, втримати дуже складно. З однією зі студенток ми познайомились на вулицях Добрянки. 18-річна Валерія живе тут від самого народження. Наразі вона навчається в Національному університеті «Чернігівська політехніка» й визнає, що для молоді перспектив у майбутньому тут немає.
«Я обрала для себе спеціальність – правоохоронна діяльність. Хотіла військову, але не пройшла ВЛК. З розваг тут зараз: волейбол, футбол, у молодіжному центрі є тенісні столи, більярд та спортзал. В основному в парку збираються на бесідках. Безпілотників багато теж літає, але, на жаль, ми вже до них звикли», – розповідає дівчина.
23-річний Андрій так само, як і Валерія, вважає, що перспектив у селища немає. За його спостереженнями, в основному з 2022-го виїжджали люди до 40 років. Проте сам він не планує покидати рідну домівку.
«Гірше не стає, й кращого тут поки не видно, але для себе я зробив вибір», – каже він.
Костянтинівка – Лозова – Добрянка
Та люди не тільки виїжджають з Добрянки. В селищі є переселенці, які втекли подалі від лінії фронту, але обрали життя поблизу білоруського кордону. Серед них 41-річна Катерина з родиною.
У 2024-му вони виїхали з Костянтинівки Донецької області, жили на Харківщині поблизу Лозової. А в травні 2026 року переїхали до Добрянки. Їхньому вибору відверто дивуються деякі односельці. На наше запитання, чому вони обрали саме це прикордонне селище, Катерина відповідає:
«Я завжди хотіла будинок у селі, а виросла в місті. А тут ліс – гарно так, такий величезний він. А те, що поруч білоруси, і що? Ніяких передумов для вторгнення, на мою думку, немає. Зате говір який тут у місцевих – так мені подобається!»
Свій будинок родина Катерини придбала за 35 000 гривень. Проте він потребує ремонту, тож ним вони зараз і займаються.
«Я їхала за природою. Хтось тікав від війни, але не я. Чоловік у мене військовий. Під Слов’янськом зараз служить».
Її син Гліб розповідає, що хоче додому. Мамі подобається ліс, але не йому. Він не бачить у Добрянці роботи та перспектив. Проте в їхню квартиру в Костянтинівці влучила російська авіабомба, тож повертатися немає куди.
«Живий щит» та патрулювання вулиць
У перші дні повномасштабного вторгнення Світлана Бицько щодня о 9-ій ранку збирала людей біля селищної ради й ділилася новинами.
28 лютого вона дізналася, що майже 300 добрянців зібралися неподалік від пункту пропуску. Так вони намагалися донести сусідам, що жити в Білорусі, попри дружні та родинні зв’язки, вони не хочуть. Жителі взяли із собою мікрофони, колонку та прапор України й кричали білоруським прикордонникам: «Добрянка на вас тут не чекає!».
«Ми їм гімн як дали, як заспівали! Вони метушилися дуже. Я думаю, що це було правильне рішення з точки зору моральної підтримки наших військових. З іншої сторони, все-таки ми їм показали, що нас тут немало».
Білоруси, розповідає Світлана Бицько, намагалися щось кричати у відповідь, але через гучний звук у колонках їх важко було почути.
Також голова громади розповіла, як вони з місцевими відкрили пекарню, яка не працювала 15 років. Прибрали й почистили все обладнання та почали випікати хліб. Він був грубого помолу – з кукурудзи та пшениці. Зерно мололи вручну.
Тепер цей хліб згадують із усмішкою. Студентка Валерія стверджує, що він був з піском, але вдячна, що був бодай такий.
«Ще нас врятували фури, які застрягли на кордоні 24.02.2022-го з рибою та олією. І коли вже в березні почало теплішати, то вони почали продавати все те людям», – розповідає Бицько.
Щодо російських і білоруських військових, то їх у Добрянці місцеві, кажуть, не бачили. Голова громади згадує, що лише одного разу перед деокупацією області російські «тигри» – так називають броньовані автомобілі «Газ-2330» – проїжджали через селище. На її думку, вони шукали шлях назад, бо не зупинялися й ні з ким не контактували.
Всі 39 днів часткової окупації Чернігівської області в Добрянці було чергування серед місцевих. Робили це для того, щоб патрулювати вулиці та виявляти незнайомців, побоюючись ДРГ. Декого тоді все ж знайшли.
«Чотири хлопці йшли зі сторони Білорусі, уродженці Харківщини. Вони були там, як нам казали, у відрядженні, на якомусь підприємстві працювали, навіть показували документи. Їм, мовляв, до Харкова треба йти. Паспорти наче перевірили. Знову ж таки, прикордонників немає. Поліції немає. Що це за люди? Куди вони йдуть? Для чого?
Так само, як і один безхатченко вийшов невідомо звідки. Ми тут всі майже одне одного знаємо, а то – не зрозуміло. Всі налякані були. Перевіряли, шукали, бо він говорив, що до батька у Кривий Ріг йде. Але ж де ми, а де Кривий Ріг. То віддали його назад прикордонникам білоруським. Пустили його, то забирайте», – розповідає Світлана.
Добрянка як місце для відпочинку
На центральній вулиці, поруч із зупинкою стоїть кіоск. Серед різного виду виробів, помічаємо батон з назвою «Прикордонний». Продає тут уродженка Киргизстану Галина Тодосієнко.
«Я тут з 1991 року живу. З цього часу Добрянка дуже змінилася. Багато підприємств закрилося, наприклад, швейна фабрика», – каже вона.
Зараз вона живе в постійній тривозі через російські БпЛА, що часто пролітають над селищем. За звуком всі місцеві вже теж розрізняють, який тип дрону летить. За день перебування тут ми також їх чули.
Окрім місцевих жителів ми зустріли й тих, хто відвідує в Добрянці рідних, або ж у них тут залишилась батьківська хата. Переважно це кияни, які тікають від вибухів. Один з них розповідає, що живе в Солом’янському районі Києва, куди частенько прилітає, а тут, у Добрянці, йому спокійно, тут він відпочиває.
Серед приїжджих нам зустрівся й 57-річний громадянин Азербайджану Таваккюль Мурадов, який спочатку чомусь назвався Анатолієм. Він каже, що Добрянка – його друга батьківщина. Зараз чоловік займається торгівлею овочами й виїжджати не збирається.
***
Поки масових скупчень або накопичення угруповань російських військ на білоруському кордоні не спостерігається. Проте 26 серпня білоруська служба «Радіо Свобода» повідомила, що в Гомельській області Білорусі, поблизу кордону з Україною, будують новий полігон із залізничною інфраструктурою для масового та швидкого розвантаження важкої техніки безпосередньо з вагонів.
А ще через декілька днів, 29 серпня, заступник керівника Офісу президента Павло Паліса розповів про те, що збройні сили Російської Федерації отримали завдання спланувати операцію в напрямку Чернігова та Києва.
«Щодо інженерного облаштування, я вважаю, що ми готові (до нового вторгнення – УП). Продовжується систематичне нарощення інженерних облаштувань фортифікаційних споруд. Ми також не виключаємо провокацій з території Білорусі, але їх наразі немає. Бо ця зона поки залишається гуманітарною», – зауважує начальник 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого майор Байдак.
Оксана Рекун, для УП