Ветеран-доброволець з Миколаєва Артем «Саур» після поранення грає у настільний теніс, ходить в гори, займається стрільбою з лука, працює за комп’ютером та навіть пілотує FPV на симуляторі… І все це без рук! Внаслідок важкого поранення в Покровську воїн критично травмував обидві кінцівки. Довга евакуація і, як наслідок, турнікетний синдром не лишили лікарям іншого вибору, окрім як зробити бійцю високу ампутацію. В Україні немає людей, хто при схожих обставинах зміг би опанувати протези. Артем прагне стати першим! Свою історію ветеран розповів нашому виданню.
Одружився й пішов на війну
У 2018 році, після закінчення університету, Артем вирішив піти в армію на строкову службу.
— Прийшов до військкомату і сказав: «Ну що? Настав час служити? Буду служити», — каже ветеран.
Після демобілізації чоловік працював за професією інженером, електромонтажником. Започаткував з товаришем власну справу, займаючись монтажем натяжних стель.
Повномасштабне вторгнення рф застало Артема у Миколаєві. До останнього він не вірив, що росія справді наважиться на «велику» війну.
— Та коли побачив промову путіна про визнання «л/днр», то прийшло розуміння, що точно щось буде. Але я не очікував, що все станеться настільки швидко: вночі промова, а вранці вже ракетні атаки й повномасштабне вторгнення, — розповідає військовий.
У ніч на 24 лютого 2022 року Артем з нареченою майже не спали.
— Тільки близько третьої години ми заснули, а о четвертій вже прокинулися від вибухів. З нашого вікна було видно, як бомбардували військовий аеродром в Миколаєві, — пригадує воїн.
Разом із родиною та товаришем Артем вирішив виїхати з міста. Проте Херсон на той момент уже був окупований, тому на шляху вони опинилися фактично в оточенні російських військ.
— Ми натрапили на колону військової техніки рф. Після всіх тих відео у соцмережах, де розстрілювали цивільні автівки, ми вже думали, що це все, наша остання поїздка і ми не вирвемося живими з тієї траси, — зазначає співрозмовник.
Їм пощастило: дивом росіяни пропустили цивільних. Згодом наречена Артема разом з його матір’ю виїхали за кордон, а сам чоловік повернувся до Миколаєва. Спочатку займався волонтерством, а влітку 2022 року вирішив мобілізуватися.
— Наречена тоді повернулася в Україну, ми з нею взяли шлюб, провели в Тернополі трохи часу разом, і я вирушив до частини. Дружина була проти. Зі сльозами, але все ж прийняла це моє рішення. Я хотів дати відсіч ворогу, щоб він зрозумів, що це не буде парад за три дні. Бажав протистояти цій нахабній поведінці окупанта, який чомусь вирішив, що це його земля. Моє рідне місто було під ударами, вони там наробили багато біди. І коли ти особисто це бачиш, то не можеш просто стояти осторонь, — пояснює Артем свою мотивацію піти служити.
«Знищувати ворога — просто робота»
Спочатку чоловік служив в рідному Миколаєві, у 406-й окремій артилерійській бригаді стрільцем-снайпером. На початку 2024 року перевівся до 503-го окремого батальйону морської піхоти. Там пройшов навчання на оператора БПЛА, а згодом став командиром екіпажу. Воїн виконував бойові завдання на Херсонщині, а потім навчився пілотувати важкі бомбери та вирушив на Донбас — у район Мирнограда й Покровська.
— Найважчими були саме ці останні пів року в Мирнограді, а потім у Покровську. Ворог підходив дедалі ближче. У них з’явився дуже професійний підрозділ «Рубікон». На нашому напрямку однією з їхніх задач була протидія БПЛА. Тобто ми були їхньою ціллю номер один. Працювати було важко, небезпечно і в певні моменти дуже страшно, — зізнається військовий.
Пілотуючи важкі бомбери, Артем з побратимами виконував надважливі логістичні місії: доставляли на позиції воду, їжу, цигарки, лопати, сітки.
Ветеран також мав багато уражень живої сили противника. Втім, говорить про це без пафосу.
«Руки були розшматовані»
З часом ситуація в Покровську ставала дедалі гіршою, і підрозділ Артема отримав наказ залишити місто.
— Ситуація була вже вкрай важка: наша позиція, а через дорогу стоять передові підрозділи ворога. І на флангах ворог, і в тилу був ворог… Працювати з БПЛА в таких умовах будо вже неможливо, — пояснює захисник.
Виходити вирішили під прикриттям туману. Існувала фактично одна дорога для відходу, але вона була пристріляна росіянами. Та військові затрималися, і туман почав розсіюватися.
— Скоріш за все, нас помітив ворожий БПЛА і по нас відкрили мінометний вогонь. А ми в ріденькій посадці, де жодного окопу чи бліндажа, в якому можна було б сховатися, щоб не зачепило уламками, — пригадує ветеран.
Військові щосили притислись до землі.
— А я періодично підводився, шукаючи укриття. Та раптом почув черговий приліт, знову впав на землю, і за півтора метра від мене стався вибух. Каска врятувала мені голову. Автомат розлетівся вщент. А руки, які я виставив перед собою до епіцентру вибуху, щоб прикрити голову, були не захищені. Вони й зазнали найбільших ушкоджень: розшматовані до ліктів, а вище ліктів посічені уламками, — говорить захисник.
Побратими надали Артему домедичну допомогу й наклали турнікети. Але забрати його одразу не вдалося. Підрозділ близько двох годин чекав, поки росіяни перестануть обстрілювати ділянку, якою мала пройти евакуація. А далі чоловік виходив самостійно. На своїх двох.
— Після поранення, з контузією, з перебитими руками я продовжив рух, — каже воїн.
Загалом евакуація тривала близько 12 (!) годин. Спочатку Артема доправили на стабілізаційний пункт, потім — до прифронтового шпиталю. Там лікарі ампутували йому обидві руки. Після цього бійця евакуювали до Дніпра.
«Не бідолашний»
Два дні чоловік перебував під наркозом. Дружина та мама одразу приїхали до нього в лікарню.
— Коли я отямився, то побачив їх, побачив, що вони не плачуть і перш за все раді, що я живий. Дуже приємно було бачити рідні обличчя саме в той час, — зазначає ветеран.
А потім чоловік відчув… свої руки.
— Нерви ще подавали сигнали, що руки там, на місці. Перша думка: можливо, ампутація не така вже й висока. Я попросив дружину допомогти мені підняти голову та побачив, що все ж таки у мене дуже висока ампутація. Це було неприємно, м’яко кажучи, — зізнається захисник.
Втім, Артем запевняє, що не був у той момент критично демотивований чи розгублений.
— З думкою про ампутацію я змирився ще під час накладання турнікетів. Розумів, який небезпечний та довгий шлях на нас чекав, і знав, що буде ампутація. Єдине, на що я сподівався, що вона буде не така висока. Так все ж таки я був морально готовий. Якби не був, то ще у 2022 році не пішов би у військо. Я дав тоді собі відповідь, що я готовий і до такого, тому депресії у мене не було. Крім того, мав гарну підтримку від родини й соцпрацівника-ветерана, розмова з яким дуже допомогла мені розставити пріоритети в житті. Головне — голова ціла, — підкреслює ветеран.
А зараз чоловік вже навіть іронізує над своєю травмою. Втім, до реабілітації та майбутнього протезування Артем ставиться дуже серйозно. Воїн очікує на високотехнологічні біонічні протези.
— І зараз я тренуюся: опановую рухи, різні хвати, перемикання хватів. Система буде доволі просунута, але чим складніша система, тим важче нею керувати. Я поки не можу сказати, наскільки функціональним буде протез, поки повністю його не опаную і не витисну все з цієї технології, — каже військовий.
Якщо все пройде успішно, чоловік стане першим українцем з такою високою ампутацією, який опанував біонічні кінцівки. Та паралельно Артем вчиться все робити ногами: одягатися, користуватися комп’ютером та телефоном.
— З протезами не будеш ходити 24/7. В повній збірці вони важитимуть близько 10 кілограмів. Своя ж рука, яка прикріплена м’язами, це одне, це продумано природою, а протез, який спиратиметься тобі на плечі, це зовсім інше. І та сама вага буде відчуватися зовсім інакше, — пояснює військовий.
Наразі Артем сконцентрований на своїй реабілітації, втім, вже встиг з чеськими волонтерами відвідати на Донбасі рідну роту. Захисник вивчає можливості роботи miltech та не виключає, що буде професійно займатися реінтеграцією ветеранів.
— Що далі? Питання поки відкрите, та я бачу для себе багато можливостей, — запевняє боєць.
Крім того, чоловік активно веде соціальні мережі, де показує свій шлях відновлення крок за кроком.
— Зараз це для душі, а в подальшому, можливо, зможу професійно цим займатися. Для того щоб люди, побачивши мене на вулиці, не думали: «Ой, який він бідолашний», а думали: «Ну, нічого собі, він без рук і такого досяг». І для того, хто опиниться в подібній ситуації, але втратив мотивацію, можливо, мій приклад стане мотивацією, — резюмував Артем «Саур».
Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безплатну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.