П’ятеро жінок, які змінюють суспільство у свій спосіб. Лікарка, що поєднує роботу в приватній лікарні з волонтерством на деокупованих територіях. Директорка реабілітаційного центру, яка допомагає тим, хто не може піклуватись про себе. Військова ЗСУ, яка хоче на передовій захищати рідну Донеччину, не має на це згоди від командування, проте продовжує бути «мостиком між військовими та цивільними». Вчителька, яка залишила виховання дітей та відправилась на передову в складі добровольчого батальйону. Голова громади, яка всі сили спрямувала для допомоги фронту і переселенцям. Кожна з них бере на себе відповідальність, приймає виклик та бореться за майбутнє для країни. Наталя Лелюх, Зореслава Люльчак, Катерина Корнієнко, Олена Зінченко і Людмила Прокопечко поділились із Суспільним своїми історіями.
Наталія Лелюх: я на своєму місці
Волонтерська робота для Наталії Лелюх почалася з часів Майдану, з розстрілів на Грушевського. «Є поранені! Медика! Медика!» — ці слова зі стрімів подій Революції Гідності стали рушійними. Лікарка приватної клініки каже, зрозуміла, що люди, які жертвували життям заради ідеалів вільної демократичної держави потребували її допомоги: «Я медик, сиджу тут і ніхєра не роблю. Це відчуття того, що ти не там, де треба, було жахливим. Зараз у мене відчуття, що я там, де треба».
Після повномасштабного вторгнення Росії Наталія подзвонила до подруги — волонтерки Тати Кеплер, яка займалась такмедом ще з 2014 року: «Я лікар, я можу їй бути при нагоді. Я їй дзвоню, питаю: «Тато, я тобі треба?» — «Приходь, у мене є ящик ліків, які треба розібрати». З маленького ящика ліків народилося це все».
Три дні на тиждень Наталія працює в клініці й чотири їздить до деокупованих територій. Частина мешканців цих регіонів не мають змоги доїхати до лікаря самостійно. Одна з бабусь, якій допомагає Наталія дуже просто формулює потреби: «Мені потрібне знеболювальне, щоб я ще цибулю посадила».
«Я досі вважаю нас піратиками, які намагаються зробити те, що не робить система. Може бути холодно, йти дощ, бути обстріл, ще щось. Ти просто підлаштовуєшся під нові умови й надаєш медичну допомогу. Щоразу як іспит: зможеш чи ні?», — розповідає Наталія.
Ще одна складова повсякденного життя Наталії — робота у приватній гінекологічній клініці. Прийом вагітних для неї зараз, говорить, — зміна ритму життя: «Познайомтеся, будь ласка, це ваш син, це ваша мама. Усе, познайомилися? О, вона вже плаче! Наша мама плаче!»
Найскладніше для Наталії зараз, каже жінка, не бути разом з донькою — після 24-го лютого вона виїхала до Берліна. «Я усвідомлюю, що не ідеальна мати. Враховуючи, що у мене було по 17 нічних чергувань на місяць, можливо, я не додала дітям якусь частину себе. Але чим вони стають старші, тим більше ми розмовляємо. Навіть зараз, живучи в різних країнах».
Олена Зінченко: я люблю цю школу і буду боротися за неї до кінця
Олена — вчителька школи № 9 в Краматорську. З початком повномасштабного вторгнення разом з чоловіком Русланом пішла в добровольчий батальйон. Батьки дітей, яких навчала Олена, були здивовані, вчителі ж знали, вона — «жінка-воїн».
Олена каже, досі зберігає ключ від кабінету англійської мови. Розповідає, що на останньому уроці, 23 лютого, всі говорили про новий наступ Росії, про велику війну. «Я їм казала, не вірю, що це буде. А потім ми прокинулися від вибухів. Я схопилася за телефон, почала читати інтернет і кажу чоловіку: «Нам оголосили війну!». Руслан мені: «Я іду тоді» — «Я з тобою».
Проте все було не так просто. У військкоматі сказали, що є вказівки жінок не брати, говорить Олена. Але після перемовин з командирами й після того, як ті дізнались про її службу в добровольчому батальйоні у 2015-му комбат все ж дозволив Олені служити. За декілька місяців після цього її чоловік Руслан загинув.
«Я вила, але вже коли попала вперше у нашу квартиру. Це місяці через три-чотири після загибелі. Виревілася, коли ніхто не бачив. Але досі не можу припинити писати йому. І коли я отримала за нього орден, сфотографувала і відправила йому. Тату свої теж відправила».
Тату калини на руці Олени — це шифр перемоги. Малюнок, розповідає жінка, уособлює Україну і зв’язок з померлими. Після загибелі чоловіка батьки й син Олени вмовляли її не повертатись на війну, але, каже, для неї це справа життя — захистити дітей, місто, країну.
Катерина Корнієнко: 22 роки служу українському народові
Катерина — членкиня громадської організації «Жіночий ветеранський рух» та полковниця ЗСУ, що координує роботу між цивільними та військовими. Команда Катерини працює зі швейними цехами та допомагає їм виробляти жіночу військову форму. За допомогою благодійних фондів, надає госпіталям медичне обладнання та забезпечує їх апаратами по відновленню після вибухових травм — одними з найчастіших поранень військових. Окрім того, медичний штаб Катерини збирає аптечки та медикаменти для фронту.
Катерина каже, у неї не було мрії стати військовою. Вона працювала на фірмі, коли почула від колежанки, що її донька пішла на військову службу. Інтерес привів Катерину у військкомат. Відтоді вона служить вже 22 роки.
Перший раз потрапити на фронт Катерина намагалася ще у 2014-му. «Мене не відпустили. Жінці треба доводити більше, ніж чоловікам, що ти в професійному плані готова, що не будеш нити. Я навіть не можу пригадати, що зі мною тоді було. Тому що і Крим відшкрябали, і Донбас почали бомбити, окуповувати. А в травні 2015-го мені начальник сказав: «Та їдь вже». Бо я дуже просилася. Казала, це моя Батьківщина, яка мене виховала. Присягу ж складала».
На фронті Катерина була на виїздах і патрулюванні у Волновасі Донецької області. У 2015 році Росія зчинила у місті теракт — на пункті пропуску загинули 12 людей і ще 18 було поранено. «Ти розумієш: все, ігри закінчилися. Зараз все по-серйозному. Тут усі герої. Касирка, яка під обстрілами продає товар. Медик, який приймає людей. Ми всі герої по суті. У кожного свій напрямок роботи», — говорить Катерина.
Жінка каже, тепер знову хоче на фронт, але її знову не відпускають.
Зореслава Люльчак: сину тут добре, буду боротись за те, щоб було ще краще
Зореслава очолює реабілітаційний центр «Джерело» у Львові. Там надають допомогу дітям та молоді з особливими освітніми потребами, а також дітям з групи ризику. З повномасштабним вторгненням частина працівників центру поїхали з країни, проте Зореслава лишилася. За два тижні команда «Джерела» зібралася і почала складати план роботи в умовах повномасштабної війни. «Раніше в Україні було питання, що стратегічно важко було планувати на декілька років. Тепер ти працюєш в ручному режимі й радієш, що день пройшов гарно і все було спокійно», — говорить Зореслава.
Під час великої війни Зореслава продовжує створювати будинки підтриманого проживання, куди з «Джерела» після повноліття переїжджають діти та працюють там у громаді з відповідним супроводом. Майже кожен об’єкт для такого будинку, говорить жінка, дістається центру в непридатному для життя стані й потребує реконструкції: «Завжди виклик, коли ти приймаєш рішення бути керівником. І, крім того, це є своєрідне служіння».
Зореслава говорить, приймає всі виклики в боротьбі за безбар’єрне та інклюзивне суспільство, бо її головний мотив — син Ігор. З ним вона у 2008 році прийшла в «Джерело». «У нього були доволі непрості розлади спектра аутизму, гіперактивність, відсутність мови. Для мене було порятунком, що в центрі «Джерело» відкрилася така група. Моїй дитині тут було добре і я маю докласти зусиль, щоб так і залишилося й було ще краще», — каже Зореслава.
Війна збільшить кількість людей з інвалідністю, мрія Зореслави — допомогти їм мати якісні соціальні послуги й бути частиною суспільства.
Людмила Прокопечко: щоп’ятниці їздимо допомагати фронту
За часів Радянського Союзу батьки Людмили жили на території сучасної Польщі й були депортовані під час операції Вісла. «Я розумію, що таке генетична пам’ять. Думаю, у мене це підсвідомо — до цього часу боляче, коли про це думаю. Коли моїх батьків прийшли переселяти, не дали нічого взяти з дому. Мама розповідала, навіть хліб з печі не дали забрати».
Людмила з Доброслава Одеської області. Десять років очолювала школу. Говорить, пишається тим, що за її керівництва школа відмовилась від російської мови й стала мати назву на честь В’ячеслава Чорновола. На території школи встановлений бюст українського опозиційного діяча.
З 2014-го року Людмила їздила на передову з волонтерською допомогою. З часом стала головою громади. «До мене прийшли представники громади й сказали: «Ви не хочете стати головою?». Ну, я так подумала, а чому б і ні, спробуймо. Як сказав мені губернатор тоді: «Що ти переживаєш, ти школою керуєш. Це та сама школа, тільки трохи більше людей», — розповідає жінка.
Починати, каже, було важко. Громада не була повністю забезпечена водою й освітленням, не було навіть тротуарних доріжок, скрізь були хаотично утворені сміттєзвалища. У першому парку, який громада створила на місці смітника, поставили будинок Святого Миколая. Зараз діти громади пишуть йому листи, аби якнайшвидше закінчилась війна.
До повномасштабного нападу Росії Доброславська громада готувалася з кінця 2021 року, каже Людмила. З підвалів будинків виносили сміття, аби використовувати їх як укриття, автобуси підготували для можливої евакуації. Зараз щоп’ятниці жінка з командою їздить на фронт з гуманітарною допомогою, яку протягом тижня збирають мешканці громади. Після звільнення Херсону доброславці розширили допомогу й на місцевий інтернат.
«Сьогодні немає окремо фронту і тилу. Ми разом. І без тилу не може бути успішно проведених операцій на фронті», — говорить Людмила.
Авторки: Таїсія Кутузова, Світлана Рудюк.