Лейла на позивний Сарацин — командир взводу ударних БПЛА батальйону К-2 54-ї ОМБр. З початку російсько-української війни у 2014 році волонтерила – допомагала своїм друзям та знайомим військовим. До повномасштабного вторгнення працювала в IT-галузі. Після нападу росіян 24 лютого 2022-го пішла до військкомату, але отримала першу відмову.
— Ви дев’ять разів намагалися потрапити до війська. Чому вас не брали?
— Були різні причини. Спочатку пояснювали, що людей достатньо, то не беруть дівчат. Потім, коли пробувала потрапити до конкретних підрозділів, або посада була неактуальною, або довго тягнули з документами, то, зрештою, це нічим не закінчувалося.
— Ви потрапили до К-2 через знайомого – прийшли вже з відношенням. Правильно?
— Саме так. За мене поручився знайомий пілот. Я подавала документи у серпні 2022 року. Проходила співбесіду. Наприкінці місяця прийшла до підрозділу.
— Спочатку ви літали на«Мавіках«. Потім булиFPV. Далі — бомбери. Чому їх обрали для роботи?
— Це був наступний крок – розвиток. Тоді почали застосовуватися FPV. А у нас в батальйоні був ще один великий ударний дрон, на якому ніхто не літав. Мені запропонували спробувати.
— Він вам найбільше сподобався?
— В принципі, мені усі дрони подобаються. Я літала на «Мавіках», на розвідувальному крилі, вчилася на FPV. Коли побачила великий ударний дрон в роботі, зрозуміла: можна не лише проводити розвідку, а й бути ефективним засобом ураження. Це мені більше імпонувало, аніж бути просто аеророзвідником.
— А які особливості у керуванні бомберами? Той же«Мавік«, очевидно, простіший.
— Це так. Він – база. Важко почати літати на будь-якому іншому засобі, якщо до того не було досвіду польотів саме на «Мавіку». Можна порівняти із середньою освітою: ти на ньому вчишся керувати БПЛА, реагувати на погодні умови, розуміти оперативну обстановку та орієнтуватися на місцевості. «Мавіки» – це, справді, очі армії.
А великі борти вимагають, по-перше, планування, даних розвідки, підтвердження цілі. По-друге, вибору позиції. Тому що вони масивні, помітні та важкі. Якщо говорити про керування, то вони керуються джойстиком, грубо кажучи, як «Мавік». Єдине – вони важкі, інерційні, летять з боєприпасом. Для того, щоб бойова задача була виконана успішно, треба розраховувати та брати до уваги і його вагу, і висоти, і вітер.
— Мені згадалася заява Олексія Резнікова дворічної давнини, коли він ще був міністром оборони, що«Мавіки«– це весільні дрони…
— Чимало людей з нашого військового керівництва, якби могли воювати людьми, які скакали б на конях із шашками наголо, так би і робили. Тому що це масово й епічно. Але у нас так не має бути! У співвідношенні з армією противника у нас реально дуже мало людей, а дрони закривають чимало потреб. Неважливо, весільні вони чи ні. Дрон, як я сказала – це очі. Вони бачать те, що не може побачити піхота. Вони забирають потребу ходити пішки ніжками й проводити розвідку. Крім того, це дуже класний та ефективний ударний засіб знищення техніки і живої сили ворога.
Галузь із виробництва БПЛА почала стрімко розвиватися через те, що у нас тут немає авіації, недостатньо артилерії та снарядний голод. Окрім того, що дрони – це зброя без виходів, зараз вони стали достатньо самостійним напрямком. Якщо говорити саме про ударні, то вони не замінюють арту, але підсилюють озброєння, яке є в наявності у підрозділі чи батальйоні.
— Ворог також активно розвиває цю галузь та робить на неї суттєву ставку. Ви ж бачите це, правда?
— Безперечно! На початок повномасштабного вторгнення ворог мав перевагу в БПЛА, зокрема розвідувальних та ударних. У них були «Орлани», камікадзе, далі — FPV тощо. Це серійне виробництво – виготовляють у дуже великій кількості.
— У нас цього року, за словами президента, мав бути мільйон дронів. Тут два місяці лишилося до закінчення, але ми їх не бачимо…
— Мені здається неправильним оперування конкретними цифрами, на кшталт ми дамо військовим мільйон дронів. Нам потрібне розуміння, що ми маємо стале виробництво, яке здатне на постійній основі забезпечувати ЗСУ розвідувальними крилами, ударними дронами та боєприпасами до них.
— До речі, про виробництво. Ваш комбат КирилоВересв одному з інтерв’ю розказував, що на фронт інколи потрапляють«літаючі табуретки«– неякісні дрони. Я так розумію, вам доводилося стикатися з такими в роботі?
— Звичайно, адже критика, яку озвучив комбат, базується на досвіді нашого підрозділу. Дивіться, коли йдеться про кількість дронів, які є на контракті з Міноборони, то там близько 30 одиниць саме великих ударних бомберів. Із них реально літає п’ять. Якщо говорити про решту, насправді, приходить чимало дронів, які неможливо застосовувати в бойових умовах. Вони небоєздатні! Мені цікаво, як взагалі в нашій державі відбувається процес закупівель, які люди в тому беруть участь, коли дрон проходить кваліфікацію і отримує контракт?! На третьому році повномасштабного вторгнення, коли вже є ефективні підрозділи, можна ж проводити бойове тестування, збирати фідбек від цих пілотів, враховувати у виробництві критику та покращувати засоби. Натомість певні виробники говорять: «Ні, ми так зробили. У нас таке бачення». Не може тут бути ніякого такого бачення! Це засіб ураження, який або працює, або ні! Своє бачення можна озвучувати друзям на кухні. А коли ти робиш озброєння, не можна виготовляти міномет, який не стріляє, віддати його в армію на контракт зі словами: «Я так бачу!»
—Що ви робите з такими дронами? Доводиться перероблювати? Як виходите із ситуації?
— Частину перероблюємо. Інша – на складах, тому що ми не можемо їх застосовувати, коли виробник відмовився змінити. А силами маленького підрозділу в механізованому батальйоні ми не можемо сидіти й переробляти серійне виробництво. У мене є бойова робота. Передусім, я повинна планувати, щоб мої екіпажі виконували свою роль у бою. Ми не можемо ще працювати за виробництво, яке закриває потреби МОУ. Навколооборонна сфера повинна дати мені такі засоби ураження, щоб мій підрозділ пішов і нищив ворога. Не навпаки, щоб ми працювали за них. Поки я на фронті в бою — я б’юся. Я маю робити це ефективною зброєю.
— Дуже прикро, що вам доводиться ще й з таким стикатися…
— Знаєте, я проти насильницької мобілізації, цієї «бусифікації» – пакування людей. Але мені дуже хочеться, щоб інженерів небоєздатних бортів, зібраних невідомо як, мобілізували до мене у підрозділ, і вони працювали на тих засобах, які самі наінженерили зі своїм баченням. Мені здається, до них так швидше дійде.
— Ми з вами говоримо якраз після рейду ТЦК й поліції по ресторанах, нічних клубах великих міст – Києва, Харкова, Дніпра. Перевіряли чоловіків призивного віку й після концерту«Океану Ельзи«. Декого примусово саджали в машини. Вам, як командиру, складніше з тими, хто мобілізований не з власної волі, аніж з тими, хто прийшов добровільно?
— До нашого батальйону потрапляють різні люди. Хтось «бусифікований», хтось сам прийшов. У мене в підрозділі буквально кілька контрактників. Решта – мобілізовані. Насправді, неважливо, яка мотивація. Він вже прийшов, а не втік з буса чи не відкупився. Я вже йому вдячна за те, що він тут. Моя задача – навчити його, вмотивувати й вберегти, незалежно від того, яким чином він до мене потрапив.
— У одному з інтерв’ю ви говорили, що великі дрони здатні навіть переносити людину вагою до60 кілограмів. Можна було б проводити евакуацію деяких поранених, але це небезпечно…
— У нас є такий дрон, який піднімає шалену вагу. Але ми навіть на полігоні не ризикували перевіряти, як це може бути. Хоча я хотіла на ньому покататися – щоб він мене підняв. Однак зрозуміли: він такий спірний апарат, що краще не пробувати.
— Розкажіть, що вам найбільше подобається у вашій роботі?
— Як у будь-якій роботі — результат. Класно мати не якісь абстрактні КРІ, а бачити, що десь відбили штурм, підірвали техніку або банально підвезли провізію чи БК на позицію. Круто спостерігати, як екіпаж, який ти навчав, стрімко вривається в роботу та починає працювати ефективно.
— Згадайте свою найуспішнішу роботу. Чи бував такий стан ейфорії після виконання завдання?
— Чесно кажучи, я не відчуваю ейфорії від своєї роботи. Це просто задачі, які потрібно виконувати. Якогось вау-ефекту навіть не згадаю. Класно, коли попрацювали, умовно, по ворожій артилерії, й ти розумієш, що вона відсотків на 40 менше кошмарить твій передній край. Ти усвідомлюєш: зробив щось достатньо важливе. Так само, коли пілоти зупиняють штурм ворожої піхоти і противник бачить, що по ньому дуже активно відпрацьовує великий ударний бомбер, йому значно менше хочеться йти вперед та скакати в наші окопи. Це теж приємно.
— Як би ви взагалі охарактеризували ворога? Який він?
— Наполегливий, якщо говорити про досвід штурмів на нашій смузі. Я не завжди до кінця розумію їхню задачу. Вони в стані такого «zerg rush» – розуміють, що у них мало шансів, але просто беруть напором, хвилями. Ворога не можна недооцінювати. Потрібно хотіти його знищити, але й оцінювати тверезо. Це сильний противник, який теж хоче жити, як будь-який комбатант, тому вони дуже швидко навчаються.
— Які у них пілоти?
— У них хороші пілоти. Крім того, дуже багато засобів. Будьмо чесними – більше, аніж у нас. Тому на більшості напрямків у них зараз перевага в повітрі. Працюють вони, на жаль, добре. Нам треба весь час оцінювати ситуацію та вчитися.
— А яка ситуація з РЕБами? Мої знайомі пілоти говорять, що останнім часом їхня кількість значно збільшилася.
— Безперечно, збільшилася. Адже зросла кількість дронів, як FPV й бомберів, так і «розвідників» з обох сторін. Відповідно, як ми, так і ворог, маємо думати про засоби протидії. Я зараз говорю не про стаціонарний РЕБ – великі машини російського виробництва, як-от «Борисоглєбськ», а про менші варіації типу окопного РЕБу.
— Встановлюють РЕБи на техніку? На ті ж машини піхоти?
— Броньована техніка й машини логістики точно їздять з РЕБами. Про легкові не скажу – настільки не досліджувала. Якщо говорити про наші, то вже неможливо доїжджати навіть за десять кілометрів до ЛБЗ без повного комплекту захисту.
— Ви розказували, що мрієте вразити«Сонцепьок«. Цеважка вогнеметна система калібру 220-мм.Часто їх бачите?
— Ні. Це не настільки масова зброя. Вона дуже страшна за своїм впливом. Але є нюанси із дальністю – вона надто помітна. Тому ворог часто її не застосовує, як ті ж танки й артилерію. Однак я бачила, як він працював – і на нашому напрямку, і в сусідів, куди я виїжджала на роботу. На жаль, не настільки часто, щоб встигнути вилетіти й уразити.
— Ви зараз на Донбасі, де ситуація дуже складна. Деякі військові, які теж там воюють, кажуть, що стратегічним завданням цього року для збройних сил росії є вихід на адміністративний кордон Донецької та Луганської областей. Ви що скажете?
— Коли вони зрозуміли, що не візьмуть Київ за три дні, методично йшли до того, що їм потрібна якась перемога. Умовно вийти на кордони Донецької та Луганської області, щоб сказати: «Ми досягли успіху!» З огляду на те, як ворог зараз проривається на Покровському напрямку, і що відбувається у нас (починаючи з квітня, тут постійні штурми), це абсолютно збігається з озвученими вами думками – вони намагаються повністю окупувати ці дві області.
— Водночас, нам розказують про план перемоги, який президент нещодавно возив до Америки. Зеленський висловлював сподівання, що війна закінчиться не пізніше 2025-го. Загалом часто звучать розмови про перемогу наступного року. У вас, враховуючи, що ви бачите, які відчуття з цього приводу?
— Якщо сьогодні говорити про всю протяжність лінії фронту, ми зараз ніде не наступаємо. Ми просто вигрібаємо. На підставі чого ситуація має стати переламною, щоб війна закінчилася? Є варіант, але це не той, який нам усім сподобається. Мені здається, такі розмови – ще один епізод провальної комунікації в стилі «війна закінчиться за два-три тижні». А це дуже погано, як для військових, так і для цивільного населення, яке перебуватиме в очікуванні завершення війни у 2025-му.
— Серед цивільного населення, до речі, все частіше можна побачити настрої втоми від війни. Подібні були під час АТО й ООС, але зараз ідеться про повномасштабну війну. Тим більше, ми розуміємо, що ворог і надалі бажає нас знищити. Мені здається, на цьому треба постійно наголошувати, щоб люди про це не забували…
— Провальна риторика про перемогу сильно збільшує розкол між військовими та цивільними. Тому що немає ніяких передумов для демобілізації. Ми тут, працюємо. Цивільним розказують, що війна закінчиться то за два-три тижні, то наступного року, замість того, щоб готувати людей до протилежного – вона не завершиться в такі терміни, мобілізація теж триватиме, якою б не була – спірною та провальною. Багатьом доведеться, якщо не йти до війська, то підтримувати його, допоки воно стримує противника, опановувати, якщо не військову спеціальність, то хоча б такмед. Має бути розуміння, що ми у війні. Відповідно, повинні жити нею. Тому що вона вже стосується не лише певної частини населення, а й усіх! Ворог щодня знищує цивільне населення у містах по всій країні. За таких обставин не можна вести риторику про закінчення війни, адже вона спричиняє дезорієнтацію суспільства.
— Інколи виникає відчуття, що чимало цивільних згадують про війну, коли лунає повітряна тривога чи відбувається обстріл. Решту часу ні. Це може стати пасткою, так?
— Це може стати пасткою. Зараз ворог не лише воює на полі бою, але й бомбить та знищує цивільні міста. Треба бути сильно абстрагованим, щоб не бачити, що війна по всій країні. Противник вже не намагається штурмонути той же Київ, як у 2022 році, але ж туди прилітають ракети та шахеди. Мені важко уявити, як при тому можна робити вигляд, що тебе то все не стосується. Я трохи в інакшому контексті працюю.
— А що вас сьогодні мотивує залишатися на фронті?
— Не можу сказати, що це про мотивацію. Це про відчуття обов’язку та відповідальність.
—З ваших інтерв’ю у мене склалося враження, що ви не любите говорити про гендерні питання в армії…
— Справді. Думаю, є чимало людей, які краще справляються з тим, щоб висвітлювати гендерну тему в армії. Я не є фахівцем гендерних студій.
— Є важливий нюанс:ви — командир. Жінка на такій посаді — це рідкість. Є у вас свої рецепти у роботі з особовим складом? Мені навіть чоловіки-командири зізнаються, що це не завжди просто.
— Тут, як з дітьми: можна прочитати дуже багато книжок з педагогіки, але дитина все одно наслідуватиме поведінку своїх батьків. Так і з командиром: у нього не може бути якогось власного рецепту. Має стати прикладом. Я не можу вимагати від свого бійця чогось, що не здатна зробити сама. Моя задача: навчити людину на базі свого бойового досвіду, пояснити, що і як працює, і далі вона з цим іде.
— Наведу вашу цитатупро чоловіків, які виїхали за кордон:«Головне, щоб назад не поверталися«. Думаєте, вони планують це зробити?
— Мене найменше хвилює, які плани у чоловіків, які виїхали в Австрію, Бельгію чи Румунію. Мене найбільше цікавлять ті люди, які поруч зі мною, щоб вони були забезпечені усім необхідним, щоб робили свою роботу. Моя задача – берегти їх максимально. А щодо тих людей, яких ви згадали – те, що вони зробили, на їхній совісті.
— Маємо ще одне болюче питання – СЗЧ. Суд відправив під варту військовослужбовця Сергія Гнезділова, який самовільно залишив частину й публічно заявив про це. Як ви сприйняли цю історію?
— Я не знаю, що людина насправді мала на меті. Це ж зрада й порушення закону! Як можна зробити щось погане й сказати, що це заради хорошої мети, щоб привернути увагу?! Насправді, це дезертирство.
— Але ж є й непублічні випадки СЗЧ…
— Звісно, є випадки СЗЧ. Але я не можу засудити того ж піхотинця, який три місяці сидів на позиції під усім, що тільки може працювати, і у якого не витримала психіка. Він пережив пекло на землі. Нерви здали, і він втік. Для того, щоб цього не було, людей потрібно міняти. Ніхто не робот! Немає тут кіборгів та істот з титану. Усі звичайні люди з плоті і крові. Бійцю потрібно дати час відпочити. Банально поміняти його на тиждень-два, щоб людина передихнула. Якби у нас було достатньо людей, ситуація була б інакшою.
— Коли депутати приймали закон про мобілізацію, вилучили звідти норму про демобілізацію, обіцяючи розглянути це питання окремо, однак цього досі не сталося, а перспективи примарні. Як ви до цього ставитеся?
— Ці обіцянки – популізм. У нас тривалий час провалювали мобілізаційну політику, коли людей набирали через ТЦК й рандомно закидали до підрозділів. Це зараз вирішується інакше – більшість бригад взяли рекрутинг на себе й набирають людей напряму, що кардинально змінює ситуацію. Це у майбутньому може бути хорошою історією, яка в перспективі принесе наслідки, коли людина приходить і сама обирає собі професію. Так само ми маємо розуміти, що людьми «з шашками наголо» ми війну не виграємо. Нам потрібно максимально робити ставки на технології. Піхотою ми не втримаємося. Взагалі треба усвідомити, що це люди, яким найважче. Це реально найскладніша робота у світі. Візьмемо конкретний випадок – зайняти ворожу посадку. Не відправляйте туди групу зачистки! Дайте мені можливість дронами вибити усю живу силу. Тоді вже нехай наші люди туди заходять і закріплюються. Але у нас так часто не працює.
— Також досі точаться дискусії про зниження мобілізаційного віку. Що ви про це думаєте?
— Не можу сказати, що виступаю за те, щоб до армії примусово брали з 18 років. Але рано чи пізно нам доведеться вирішувати це питання для комплектації війська. Можу сказати зі свого досвіду – зараз до мене добровільно прийшов хлопчина, якому 21 чи 22 роки. Це класна доросла й свідома людина, яка добре виконує свою роботу. На війні немає дітей. Коли кажуть: «Дитинко, куди ж ти пішов?» – це неповага. Це воїн. Він прийняв рішення, на яке не здатні вдвічі старші за нього люди, які втекли. Проявив сміливість і прийшов сюди. Тому це не діти, а воїни!
Ольга Москалюк,«Цензор.НЕТ«
Джерело: https://censor.net/