«Шварцбард заявив поліцейському, що „вбив вбивцю“ і готовий здатися»
— Чому, ставши політемігрантом, Петлюра оселився в Парижі? — ставлю питання Олександру Кучеруку.
— Бо Париж тоді, в 1920-і роки, був центром світової політики (це вже після Другої світової війни таким центром стали Сполучені Штати Америки). Не тільки українські політемігранти, але й азербайджанські, грузинські, вірменські, білоруські обирали переважно саме Париж.
— Де в французькій столиці жив Петлюра з родиною?
— Він з дружиною Ольгою та донькою Лесею мешкав в Парижі по черзі в декількох готелях, останній з яких мав тоді назву англійською мовою At Home (тобто, «Вдома») на вулиці Тенар (названа на честь хіміка, який винайшов перекис водню). У них був там відносно невеликий номер з балконом на третьому поверсі.
— At Home був готелем для заможних людей?
— Ні. Робіть висновки самі: в номерах цього готелю були тільки умивальники, а ванна і туалет знаходились по одному на поверх. Погодьтесь, занадто «демократично», щоб вважати цей готель дорогим. Тобто заклад був розрахований на людей зі скромними доходами.
Збереглася кольорова картина художника, сотника армії Української Народної Республіки Леоніда Перфецького, на якій зображено інтер’єр номера, в якому жила родина Петлюри в At Home. З цього номера 25 травня 1926 року голова Директорії УНР пішов пообідати в бульйонну, яка, до речі, досі існує.
— Тобто, пішов обідати сам — без дружини й доньки?
— Саме так. Річ у тім, що того дня донька Леся (вона була хворобливою) почувалася не надто добре, тож Ольга Опанасівна лишилася з нею.
Пообідавши в бульйонній, Петлюра попрямував до книжкового магазину (ця крамниця теж збереглася). Власники виставили на вулицю розкладки з літературою. Симон Васильович зупинився погортати книжки. Аж раптом до нього підійшов розпатланий чоловік. Згодом поліція в протоколі та журналісти у своїх статтях зазначили, що ця людина була без головного убору. В ті часи це виглядало дивним — всі носили капелюхи, картузи, кепі, кашкети. З’явитися на вулиці з непокритою головою вважалося майже те, що й без штанів.
Дивний чоловік тримав в руках листок, на якому було наклеєно два зображення Петлюри: одне вирізане з популярного довідника Larousse, інше — з прорадянської газети, яка видавалась в Парижі на кошти більшовиків, «Українські вісті». До речі, те, що інформацію про Петлюру було розміщено в Larousse, свідчить, що упорядники довідника бачили в українському лідері авторитетну впливову людину.
В ті часи якість фотографій, принаймні в газетах, була не дуже гарною, тож чоловік без головного убору (його звали Самуїл Шварцбард) для вірності спитав українською мовою: «Ви Петлюра?», бо до певно, наживо його ніколи не бачив. «Так, Петлюра». Після цього Шварцбард витяг невеличкий пістолет фірми Melior і в упор випустив всю обойму.
— Вбивці вдалося потім втекти з місця злочину?
— Ні. Вулиця людна, тож перехожі накинулися на нього. Неподалік на розі вулиць чергував поліцейський. Він мерщій підбіг. Шварцбард не намагався тікати, навпаки, — заявив представнику закону, що «вбив вбивцю» і готовий здатися.
«Українські емігранти викупили меблі з номера, в якому жив Петлюра»
— Скільки куль влучило в Петлюру?
— П’ять. Проте він ще певний час був живий. Його доставили в лікарню «Шаріте». Лікарі не змогли врятувати — надто важкими були поранення. Там Петлюра у віці 47 років й помер.
При лікарні «Шаріте» була каплиця. В 1947 році її передали Українській греко-католицькій церкві, зараз там храм святого Володимира. Біля входу в нього — дві мармурові дошки з написами українською та французькою, що Петлюра помер саме в «Шаріте».
З лікарні тіло Петлюри доправили в Інститут судової експертизи. В його будівлі є приміщення для прощання з померлими. Власне там і відбулося перше прощання з Петлюрою.
Перед похороном друг родини художник Леонід Перфецький, про якого я вже казав, зняв посмертну маску з обличчя і зліпок правої руки. До речі, 25 травня в Національному музеї історії України відкривається виставка, присвячена Симону Петлюрі, в основі якої колекція генерала-хорунжого армії УНР Михайла Садовського, що зберігалась в Канаді. Один з центральних експонатів цієї виставки являється стара посмертна маска Петлюри. Між іншим, не існує оригінальних посмертних масок і їх копій. Є форма, в якій можна відлити скільки завгодно таких масок, і всі вони будуть оригінальними.
Додам, що через рік після загибелі Петлюри, українські емігранти зібрали кошти й викупили у власника готелю меблі з номера, в якому мешкав лідер УНР з сім’єю. Ті меблі перевезли в бібліотеку імені Симона Петлюри.
— Як проходив суд над Шварцбардом?
— Позов проти нього подали вдова Петлюри Ольга і брат Олександр. Справа розглядалася за участі дев’ятьох присяжних. Такий нюанс: голосували не тільки присяжні, а й троє суддів. Причому голосування було таємним.
На засідання суду по цій резонансній справі приходило багато публіки й преси. Репортажі друкувалися на перших сторінках газет.
Адвокатом Шварцбарда став Анрі Торрес (він був членом Комуністичної партії Франції. — Авт.), а сторону позивачів представляв Цезар Капінчі, який мав репутацію в’їдливого доскіпливого юриста. Він вмів переконувати учасників процесу в правоті своїх аргументів.
В залі суду в вітрині зі скляною кришкою демонструвалися речові докази по цій справі, зокрема речі, в яких був вдягнутий Петлюра, а також тростина, що була в його руках. В поліцейських протоколах стверджується, що коли Шварцбард почав стріляти, Петлюра намагався відбитися тією тростиною від нападника. У вітрині лежав й пістолет вбивці.
— Відомо, що Шварцбарда суд виправдав. Чому так сталося?
— Адвокат Торрес зумів повернути хід судового процесу в бік обговорення єврейських погромів в Україні під час війни УНР з червоними і білогвардійцями. Насправді Петлюра робив все можливе, щоб припинити погроми, але ж хаос війни, переміщення ворожих армій, бандитизм, часто безвладдя в багатьох населених пунктах не дозволяли навести лад так швидко і тою мірою, як прагнула Директорія УНР.
Адвокат-комуніст Торрес залучив понад 80 «свідків», переважна більшість яких насправді свідками не були.
— Чому?
— Бо вони не перебували в Україні під час тих погромів. Розгляд судової справи набув політичного забарвлення, через що на захист Шварцбарда виступили такі авторитетні люди, як французькі письменники й прихильники більшовицької росії Ромен Роллан і Анрі Барбюс, науковець Альберт Енштейн, колишній голова тимчасового уряду росії Олександр Керенський, письменник Максим Горький. Ці діячі не були в Україні під час єврейських погромів під час війни, тож не знали, хто ті погроми влаштовував. Проте захищали вбивцю.
До речі, серед свідків зі сторони позивачів був діяч часів УНР Володимир Винниченко. Він фактично ненавидів Петлюру, бо ревнував до його популярності й впливу. Зокрема, Винниченко писав, що це він у 1918 році організував повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, а антигетьманський рух називав петлюрівським.
Власне, Винниченко так і не виступив в суді, хоча ретельно готував свою промову. Як то кажуть, душу вклав в роботу над нею, так емоційно поставився до цього, що аж схуднув на 4 кілограми! Коли нарешті він повідомив, що вже готовий виступити, з суду відповіли: вже і без того багатьох заслухали, тож не треба.
— Чому Винниченко так переживав щодо своєї промови в суді, яку так і не виголосив?
— Бо він хотів, з одного боку, захистити Україну, а з другого — дати зрозуміти, що Петлюру вважає поганим.
«Шварцбарда не складно було схилити до вчинення вбивства»
— Побутує легенда, що суд присудив Шварцбарду заплатити 1 франк, — продовжує Олександр Кучерук. — Насправді судове рішення було дещо іншим: Шварцбард мав виплатити позивачам (тобто вдові й брату Петлюри) по одному франку. А позивачі, оскільки вони програли справу, мусили сплатити судові витрати в розмірі майже 7 800 франків.
Взагалі було 5 питань, на які мали відповісти присяжні. Перше: чи винен Шварцбард у вбивстві? По цьому і решти чотирьох пунктах присяжні виправдали його. Отаке от винятково абсурдне рішення.
— Існує версія, що Шварцбард був агентом радянських спецслужб — закордонного відділу ОГПУ. Чи вдалося знайти документальні докази цього?
— Ні, не знайдено, бо в росії далеко не всі документи радянських спецслужб було розсекречено навіть в 1990-х роках. Тож цілком можливо, що докази про те, що Шварцбард став, так би мовити, інструментом в руках ОГПУ будуть зрештою оприлюднені.
Тут важливо розуміти, що його не складно було схилити до вчинення вбивства, бо на війні його сильно контузило, через що він став занадто збудливим, неврівноваженим. Його не складно було нацькувати на Петлюру, брехливими тлумаченнями подій в Україні переконати скоїти вбивство.
— В якій церкві відбулося відспівування Петлюри?
— На той час в Парижі ще не було жодного українського православного храму. Були інші православні церкви — румунська, російська і, якщо не помиляюсь, грецька. Вибрали румунську. Тим паче, що вона знаходилась неподалік від готелю, в якому мешкала родина Петлюри.
До речі, колись в тій румунській церкві знаходився католицький костел. В середині ХІХ століття Румунське королівство його викупило і передало православній церкві. Симон Петлюра за життя відвідував цей храм.
Тоді в Парижі єдиним українським православним священником був Павло Гречишкин (народився й виріс у селі Гречишки на Луганщині). Павло воював в лавах армії УНР. Згодом в Празі чеський єпископ висвятив його на священника.
— Церемонію відспівування провів Павло Гречишкин?
— Так, відспівував цей священник українською мовою. Але два церковних хори співали румунською.
Збереглися фотографії з похорону, зокрема ті, на яких знято, як генерали армії УНР виносять з церкви труну з тілом лідера Директорії. За катафалком йшла величезна процесія людей. На похорони прийшла не тільки українська діаспора, але й політемігранти з Азербайджану і Грузії. Перший голова відродженої Польської держави Юзеф Пілсудський прислав на похорони офіційного представника. Був і офіційний представник Франції. Зрозуміло, що ніхто з російських політемігрантів не з’явився.
Коли чисельна процесія проводжала Петлюру в останню путь, люди на вулицях Парижа казали, що на поховання не кожного французького генерала чи міністра приходить так багато народу.
На труну, окрім державного прапора УНР, поклали штандарт голови Директорії, шаблю, а також прапор Третьої залізної дивізії (цей стяг зберігся до наших днів). На могилу було покладено 69 вінків. Їх везли на цвинтар на трьох автомобілях.
— На якому кладовищі поховали Петлюру?
— Монпарнас. Це один з найвідоміших не тільки у Франції, але й у світі цвинтар. На ньому поховано багато видатних людей, як, наприклад, два президенти Франції, письменники Гі де Мопассан, Жан Поль Сартр, поет Шарль Бодлер.
Спершу на могилі Петлюри був тільки хрест. Згодом архітектор Михайло Ткаченко, який певний час був міністром в уряді УНР, створив мармуровий надгробок. Через певний час той надгробок (він був не надто показний) вирішили замінити. Для цього було створено спеціальний комітет, головою якого стала вдова Петлюри Ольга Опанасівна. Новий надгробок з пам’ятником замовили українському архітектору Григору Круку, який жив в Німеччині. На жаль, Ольга Опанасівна не дочекалась завершення цієї роботи — померла в 1959 році. Зауважу, що донька подружжя Петлюр Леся (дівчина талановита — писала картини й вірші) пішла з життя молодою — в 31 рік — від туберкульозу, коли проходила лікування в санаторії на півдні Франції. Коли міняли надгробок на могилі Петлюри, провели ексгумацію решток Лесі та перенесли їх до її батьків. Тож зараз всі троє — батько, мати й донька — поховані поруч.
— Знаю, що на вшанування пам’яті Симона Петлюри в Парижі було створено бібліотеку його імені. Вона збереглася?
— Так, але фонди, які було зібрано до Другої світової війни, на жаль, зникли.
— Як це зникли?
— Їх під час окупації Парижу гітлерівцями конфіскувало гестапо. Фонди відвезли в Німеччину. Директор бібліотеки Іван Рудичів поїхав слідом в Німеччину і зберігав бібліотеку. Але перед завершенням війни гітлерівці його арештували. А бібліотечні форди зникли.
Після закінчення війни їх намагалися відшукати, але марно. Скоріш за все, ця книжкова колекція потрапила в руки радянської окупаційної адміністрації, а потім відправлена в СРСР. На чому ґрунтується ця версія? Колись в радянські часи я був записаний в історичну бібліотеку. Там одного разу мені трапилась книга, на якій стояла печатка «Бібліотека Симона Петлюри в Парижі».
І ще один факт: в 1990-х роках моя колега писала дисертацію по тижневику «Тризуб», який виходив в Парижі в 1925—1940 роках. Так от, вона з’ясувала, що підшивка цього видання знаходиться в москві.