Невелике село Рудницьке Броварського району розташоване за 60 км від Києва — на межі Київської та Чернігівської областей. Офіційно тут проживає понад 600 мешканців, однак на час війни людей значно побільшало. Люди їхали сюди навіть зі столиці, помилково сподіваючись, що тут їм буде спокійніше…
2 березня минулого року жителі Рудницького дізналися, що у напрямок їхнього села рухається російська колона. Вже за кілька годин понад сто одиниць техніки були на вулицях населеного пункту. Серед них — БМП, танки та один град.
«Спершу росіяни пройшлися по хатах та відібрали телефони, щоби ніхто їх не фотографував та не передавав дані ЗСУ, — пригадує у розмові з „Вечірнім Києвом“ староста села Ірина Борзак. — Щоби в них було прикриття, загарбники розміщували техніку поміж будинками. З того моменту все і почалось».
Три тижні — з 2 по 28 березня — село жило під суровим наглядом російських окупантів. Людям не дозволяли навіть виходити на власні подвір’я. Мало того, кожна родина отримувала свій дозвіл на те, щоби погодувати худобу чи взяти дрова для обігріву оселі. Виходи на двір також з дозволу «асвабадітєлєй».
За словами старости села, жили окупанти як у помістях місцевих, так і в єдиній невеликій школі.
«У самі будинки заходили рідко, в основному — розміщувалися у погребах та літніх кухнях. Однак виходити за поріг людям не дозволяли. Бувало, що навіть до худоби не можна було вийти, щоби нагодувати чи напоїти. Тільки в окремі дні та лише під дулом автомата», — каже жінка.
ПО СЕЛУ ПІШЛА НОВИНА, ЩО ЗНИК ЧОЛОВІК
Тим, хто не дотримувався правил, жити не давали. У прямому сенсі.
За часи окупації у селі закатували й вбили журналіста на пенсії 74-річного Володимира Герасименка. Ніхто не знає, що саме підштовхнуло росіян по-звіриному розправитись з чоловіком. Але односельці пригадують: вбитий мав свою думку і як журналіст не боявся її висловити.
«У якийсь день по селу пішла погана новина: зник чоловік. Шукати його місцевим росіяни не дозволили. Усі думали, що журналіста на пенсії утримують в підвалі та чекали, коли ж випустять. Однак не дочекались», — каже Ірина.
Його закатоване та розстріляне тіло знайшли після деокупації Рудницького.
ХЛІБ ПЕКЛИ СТАРОСТИ СУСІДНІХ СІЛ, А РОЗВОЗИЛИ — НА «ШВИДКІЙ»
Хлібом допомагав підприємець з сусіднього села Лук’янівка — Олексій Зуб. Буханки він купляв за власні кошти, де тільки можна, оскільки з продуктами всюди була біда.
Пекли хліб на розвозку й старости з сусідніх сіл. Мало того, вони просили продавчинь у магазинах залишити 20-30 «хлібин» на Рудницьке. Опісля на старій машині швидкої допомоги буханки розвозили по хатах в окупованому селі.
Окрім хліба іноді щастило передати молоко та яйця від фермерів.
«Завдяки цьому як такого голоду не було. Так, десь, можливо, не доїдали, щоби більше було запасів. Але глобальної проблеми з продуктами селяни не відчували», — додає староста села.
БІДА З ЛІКАМИ ТА ЕВАКУАЦІЯ, ЩО СУПРОВОДЖУВАЛАСЬ РОСІЙСЬКИМИ ТАНКАМИ
Суттєво гіршою була ситуація з медикаментами. Запаси людей зменшувались. А найближча та єдина працююча аптека розташовувалася у Баришівці — за 15 км від окупованого села. Звідти й возили найпотрібніші ліки.
«Працівниця аптеки Катерина приймали нас без черги», — пригадує староста.
Згодом староста села просить у росіян дозволу на евакуацію цивільних. І ті дозволяють її провезти. Утім, під супроводом танка. На свій страх і ризик — цивільні погодились.
15 березня з Баришівки виділили чотири автобуси. Це дало можливість вивезти з окупованого села до ста осіб. На щастя, операція пройшла успішно.
РОЗСТРІЛЯЛИ МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ АТОВЦЮ
Рудницька школа — невелика. Однак для рашистів тут було де «розгулятись». На першому поверсі вони жили, а з другого та третього стріляли по позиціях ЗСУ.
Перше, що зробили окупанти, коли підійшли до школи — це вистрелили в меморіальну дошку, що знаходиться біля головного входу. На ній увіковічили Віктора Бондара, випускника рудницької школи, який воював у 2014 році в зоні АТО на Донбасі, і там же поклав своє життя.
«Задовго до війни ми школу привели до порядку: вона була охайна, зі „свіжим“ ремонтом, новими партами та технікою», — говорить директор школи Анатолій Тупиця.
Нині будівля навчального закладу обпалена та пуста. Світло-рожеві стіни в класах ділить величезна тріщина. На пошматованій підлозі у ряд стоять відра, в які скапує вода з напівзруйнованого даху.
Деяких кабінетів після прильотів більше немає. Це і кабінет директора, і клас біології, і актова зала та книгосховище. До слова, в останньому не було цінних книжок, але там зберігались тисячі підручників. Усі згоріли до тла. Попіл де-не-де ще видніється на підлозі.
Анатолій Тупиця показує нам різні класи, розповідаючи історію кожного.
«Останній урок у цьому класі проводили 23 лютого. Бачите, навіть дошку не витерли. Після приходу сюди росіян, вони виправили „лютого“ на „февраля“. А речення „Класна робота“ поправили на російський правопис. Насправді це єдине пристойне, що вони написали. Ми вже затерли багато матюків тут», — продовжує директор.
МИЛИСЬ У ТРЕНЕРСЬКІЙ, РЕЧІ СУШИЛИ В ЇДАЛЬНІ
А от їдальню російські найманці залишили в ідеальному стані. Мало того, після виходу з села деякі бійці навіть забули свою білизну в одній з духовок. Ймовірно, таким чином вони її намагались висушити.
«Тренерську, що у спортивному залі, вони переоблаштували в баню: мились, прасували речі…», — додає він.
Техніку в школі рашисти покрали. А що не встигли «винести» — поламали.
Кожний кабінет був засмічений коробками від використаних сухпайків, бляшанками та іншим сміттям. 29 березня, після виходу загарбників з Рудницького, працівники шкіл кілька днів посилено прибирали.
ПОШКОДЖЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ БУДИНКІВ
Під час визволення територій Київщини, село прострілювали з різних боків. Наші — по позиціях росіян, ті — у відповідь. Страшних руйнацій для Рудницького можна було оминути, якби рашисти не обстрілювали ЗСУ з подвір’я людей.
Окупанти навмисно заганяли важку техніку у двори, щоби ховатись поміж будинків, а разом із тим — вбивати цивільних українців.
Значних чи часткових руйнувань зазнали 62 будинки. Після деокупації люди самотужки відновлювали будинки. Пізніше, щоби відремонтувати селянам будинки до холодів, три благодійних фонди створили окремий проєкт «Фенікс Рудницького». У такий спосіб вдалось відремонтувати 11 помешкань.
Великий з білої цегли охайний будинок належить 63-річній пані Людмилі. На перший погляд, може здатись, що війна оминула її маєток. Втім, на воротах ще дотепер видніється напис: «Люди».
«Вибуховою хвилею від російських градів суттєво пошкодило дах: з 55 листків шиферу вціліло лише два. Вікна миттєво вилетіли. Побило стіни й шифер на сараї. Увесь двір був засипаний розірваними снарядами та сміттям. Єдине добре — мене не було вдома», — зітхає жінка.
Разом із чоловіком пані Людмила самотужки відновила дах гаража. Однак, відремонтувати своє помешкання у часи війни родина не має можливості.
Тому, коли благодійники приїхали із гарною новиною до Рудницького, та запропонували допомогти полагодити руйнації в будинку — жінка зраділа до сліз.
Будинок 73-річної Катерини Іванівни теж відновили благодійники. Її хата розташована в центрі села, поруч із церквою. З неї жінка очей не відводила: молила Бога помилувати українців від російських чортів.
Окупанти пішли, але добряче обстрілявши будинок старенької. Уламки від снарядів посікли двері, вибухова хвиля вибила усі вікна в хаті, а сарай вщент згорів.
«Ми якраз тоді сиділи в підвалі, коли почалось… Коли я вийшла, побачила понівечений будинок. Палають хати, а ти нічого не можеш зробити. Води немає, за двір не вийти не дозволяють росіяни. Страшно та дуже важко на душі», — говорить Катерина Іванівна.
Довгий час гіпсокартон та плівка служили жінці вікнами. Її маленька пенсія не покриє великих витрат від руйнацій. Однак волонтери покращили ситуацію з будинком.
ЗВІЛЬНЕННЯ РУДНИЦЬКОГО ТА ПЕРШІ НОВИНИ ВІД ЖУРНАЛІСТІВ
Вночі 27 березня ворога відтіснили у сусіднє село Перемога, де той вбив 18 мирних селян. Фіксували там й ґвалтування.
Від 28 березня село Рудницьке живе вільним життям. Першим цю новину повідомив у твіттері військовий журналіст Нолан Петерсон. Журналіст написав, що люди плакали від щастя, коли нарешті змогли вільно вийти надвір після окупації.
«Оновлення від американського добровольця у Збройних силах України — сьогодні українські сили, у тому числі Грузинський національний легіон, звільнили місто під назвою Рудницьке, приблизно за 60 км на схід від Києва, відсунувши лінію фронту приблизно на 15 км на схід», — йшлося в його повідомленні.
З дня звільнення минуло трохи менш як рік. Спогади про їхню війну ще свіжі, однак мешканці намагаються не згадувати часи під окупацією. Самотужки ремонтують дахи, збирають пошматовані уламками; розгрібають завали після «асвабадітєлєй» та повертаються до відносно мирного життя…
Даша ГРИШИНА, фото Бориса Корпусенка, «Вечірній Київ»